Одеський журналіст Дмитро Жогов упродовж десятиліть мріяв зняти фільм про свободу музики, а саме як в СРСР боролися з рок-культурою, західними виконавцями та програли цю боротьбу. Дмитро зняв всі сюжети, інтерв’ю зі знаменитостями, але фільм так і народився. Замість фільму Дмитро оформив це унікальні спогади та історії у форматі розповіді і в кінці пояснив, чому “кіна не буде”.

Як у СРСР боролися з кіно або операція «Відеосалон»

— Усім залишатися на місцях!

Міліціонер з ненавистю і презирством обводить поглядом кімнату. Усі притихли. Він білявий. Обличчя припухле.

— Хто господар притону? Усі документи на стіл.

Я виходжу вперед.

— Ми просто дивилися кіно!

Міліціонер вишкірився. Потряс викрученими з електрощитка пробками.

— Зараз ми вкрутимо пробки й зможемо побачити, що у вас у відеомагнітофоні! Може, самі скажете?

— «Г-г-рецька смоківниця», — я насилу вимовляю назву. Вона застрягає в мене в горлі.

Міліціонер різко розвертає мене, відпрацьованим рухом заводить руки за спину. І клацає наручниками.

— Розповсюдження порнографії! До трьох років позбавлення волі! Усі інші залишаються тут і викладають свої документи на стіл.

Він волочить мене до дверей.

Я чую збентежені смішки. Хтось невпевнено плескає в долоні.

Якщо серед присутніх є молодь, вони просто не розуміють, що таке було.

Міліціонер біля самих дверей зупиняється. Це мій товариш, актор Тимур. Зазвичай він ходить у костюмі Санта-Клауса або Святого Миколая на Дерибасівській. А зараз допомагає у виставі.

Я повертаюся до кімнати, потираючи зап’ястки. Наручники ж справжні. Радянські. Переводячи подих, розповідаю:

— А так же й було! Ви приходили на підпільний відеосеанс, а тут з’являлася міліція. Вас могли посадити до в’язниці за показ «Калігули» або «Еммануель», за «Рембо».

— Чому?

— Знаєте, що таке «холодна війна»? Це боротьба КПРС із нами. Молодими. Правляча партія вирішила вибити з молодих найголовніше — молодість. А подавалося все це як посилення пильності. Як наша відповідь у холодній війні!

Нам пояснювали: навколо вороги. Захід намагається нас розкласти. Черненко з трибуни віщав, що США розгорнули проти СРСР «масовані, безпрецедентні за своїм розмахом атаки». Що точиться «напружена, воістину глобальна боротьба двох ідеологій».

А на землі ця «глобальна боротьба» виглядала куди прозаїчніше.

Я щойно показував одну зі своїх сценок у «Музеї Совка». «Міліцейська облава на домашні відеоперегляди». А вони були. І пробки викручували, щоб касети застрягали у відеомагнітофонах. І сусіди вуха об стіни натирали, підслуховуючи гугнявий голос перекладача заборонених фільмів. І, звісно ж, «стукали».

Тебе могли зупинити на вулиці через американського орла на джинсах. Через англійський напис на майці. Відчитати. Повідомити на роботу або в інститут.

Як у СРСР боролися з музикою або операція «Грамплатівка»

КДБ проводив операцію «Грамплатівка». Міліція влаштовувала облави на підпільні музичні базарчики, де продавали й міняли платівки.

Я показую в особах. Як це було. Уявіть!

У парк, де збираються меломани, в’їжджають три автобуси «Ікарус». Із них висипають міліціонери.

У тебе немає пакета з важкими платівками, ти легкий і довгоногий. Але ти щойно купив касету Pink Floyd. The Final Cut. А там Вотерс співає про Брежнєва, який напав на Афганістан. Ой-йой.

Ти біжиш попереду вусатих, товстих дядьків у джинсах униз схилом до моря. І паскудне відчуття, що тебе спіймали на чомусь незаконному.

Озираєшся й бачиш, як один із джинсових дядьків падає на бігу і платівки вилітають із його пакета кольоровим віялом.

— Про них у журналі «Ровесник» писали. У нашому! Радянському! Pink Floyd же прогресивний рок! — стукає в тебе в голові. І тут-таки холодний голос усередині каже: не обманюй себе.

Молодий міліціонер перестрибує через джинсового дядька, що впав, і цілеспрямовано мчить за тобою.

— А що таке? Що я зроби…

Бумц! Мент ліктем заціджує тобі в зуби. У роті солоно, і щось хруснуло. Випльовуєш половинку переднього зуба.

Міліціонер боляче заламує руку й тягне тебе нагору:

— Зараз розберемося!

Нагорі «пробивають» кишені й вилучають касету.

Везуть у відділок. Там доводиться довго, години три, чекати, поки до тебе дійде черга.

Нарешті складають протокол: «Під час операції затримано ім’ярек, 15 років, який, перебуваючи на нелегальному базарі — “сходці”, купив у невстановленої особи касету антирадянської групи».

А потім заходить кадебіст.

Він драматично хитає головою.

— Ай-ай-ай. А такий славний молодий чоловік! І наче між іншим:

— У вас від класу поїздка до Югославії на математичну олімпіаду?

Пауза.

— Розумієте, можуть виникнути труднощі. Якщо, звісно, не будете з нами співпрацювати.

А від вас же нічого особливого й не потрібно. Просто говорити, хто що слухає. Що говорить про радянську естраду. Про уряд.

Був хороший хлопчик, який хотів послухати рок.

А виходить із ментівки офіційний «стукач». Та ще й без зуба.

Десять років у «країні вічного листопада»

До мого Музею приходять школярі та студенти. Хтось слухає уважно. Хтось — недовірливо.

Ой! Я ж не розповів вам про сам Музей. А йому 31 жовтня — 10 років! Музей — це кімната в стилі 80-х років. Це шоу! Вистава! Я хочу показати, як жилося в «країні вічного листопада» — СРСР.

Екскурсії в Музеї я називаю виставами. Я змішую коктейль «Сльоза комсомолки» з лаку для нігтів, зубного еліксиру та іншого, помішую гілочкою жимолості. І дегустую. Такий напій робили собі радянські інтелігенти-алкоголіки.

Я в особах показую, як у дитинстві тікав від маніяка Чикатила. Я тоді жив у Новочеркаську, біля НЕВЗу. Чикатило виявився моїм сусідом. А про маніяків у СРСР говорити було не можна. Це тільки на «загниваючому Заході» бувають серійні вбивці.

Я несамовито декламую радянський віршик:

Наша Родина прекрасна
И цветет как маков цвет
Окромя явлений счастья
Никаких явлений нет.

Зображаю  радянського моряка, який повернувся з рейсу. Він випиває з батею, якого давно немає. Від батька залишилися табірні ложка й кухоль.

Моряк наливає в кухоль сто грамів.

— Я, батю, можу втекти звідси. Будь-якої миті.

І плаче п’яними сльозами.

Після екскурсій-вистав я весь мокрий. Коли глядачі йдуть, дружина міряє мені тиск. Я остигаю.

Екскурсії в мене безкоштовні. Музей не приносить доходу.

Зараз Музей закритий. Я роблю інвентаризацію. З метою продати щось непотрібне й купити пожерти.

ЗМІ в Одесі закриваються. Війна. Роботи просто немає. А я надто старий, щоб бути фіксером. Тож із їжею напряг.

Мене часто іронічно запитують:

— Ну що? Було погано в СРСР? Зараз краще?

Я відповідаю так: я б нізащо не проміняв сьогоднішнє голодне життя під обстрілами на життя в СРСР.

Я перебираю те, що можна продати.

Бюстик Сталіна. Він мені практично не потрібен у виставах. Він може коштувати зараз до 3000 гривень. Котам можна купити корму. Відкладаємо праворуч.

Потім папка радянських доносів.

«Доповідаю Вам, що зрадники й троцькісти на святкування Нового року залишили відкритим кран в умивальні нашого заводу. Вода проникла на нижній поверх і розмочила документацію…»

Доноси залишаємо.

А що тут у ящику?

О! Радянський туалетний папір. Дефіцит із дефіцитів.

Гагарін уже злітав у космос, а туалетний папір у рулонах у СРСР почали масово випускати лише через кілька років.

Колись мій батько простояв у черзі за туалетним папером чотири години. 31 грудня. І прийшов додому ввечері перед Новим роком. Весь ним обвішаний. Застуджений.

Ні. Його треба берегти. Я дарую його як сувенір. По клаптику кожному, хто прийшов.

— Беріть! Із собою. Але не застосовуйте за призначенням! У ньому металостружкові вкраплення! Його випускали на військових заводах!

Я так жартую на виставах.

Туалетний папір — назад.

Продовжую перебирати ящики.

— Так, а що в коробці? Ох. Касети для відеокамери. І диски. Це ж…

Напис маркером на диску: «КГБ-РОК». З вихідниками. Інтерв’ю.

Документальний фільм, який я давно задумав. Про найбільш дику, найбільш божевільну річ у СРСР. Війну із західною музикою.

Я знімав його років дванадцять. Або тринадцять?

І не дозняв. Не змонтував.

А ось чому.

КГБ-РОК

— Кадр перший! Дубль сьомий!

Припанкована дівчина йде вздовж стіни, на якій зображений свіжонамальований лик Леніна. І написано гасло: «РІШЕННЯ ХХ З’ЇЗДУ ВИКОНАЄМО!»

Поруч стоять малярські козли, на них — банки з фарбою, пензлі. Пішли на обід.

Дівчина злодійкувато озирається. Хапає пензель і кількома мазками розмальовує дідуся Леніна під Джина Сіммонса з Kiss. І домальовує висунутий язик.

Тут-таки лунає трель свистка.

Вибігають міліціонер і дружинник і хапають хуліганку.

І на стіні глядач бачить напис КГБ-РОК! Так називалася пісня знаменитого радянського панк-гурту «Гражданская оборона».

Так мав починатися фільм.

Міськрада не дала нам жодної міської стіни під те, щоб ми намалювали Леніна. Навіть попри клятвені запевнення, що після зйомок ми його забілимо. Зафарбуємо. Хоча там усе начальство було з колишніх комуністів. Вони й зараз так само нічого не давали робити, як і раніше. ЯК БИ ЧОГО НЕ ВИЙШЛО! Хех.

Малювали на дачі в одного знайомого.

Він сказав, що в нього лежача бабуся, затята комуністка. Її вікно якраз навпроти бетонного сірого паркану.

— Намалюєте на ньому Леніна й залишите. Лежатиме й радітиме. Думатиме, що комунізм уже настав, — сказав він.

Ми брали на Одеській кіностудії реквізит. Усе — аж до пензлів, банок із фарбою, свистка й міліцейської форми — усе радянське. Наймали акторів.

Дівчисько-панкерка чинило неабиякий опір дружиннику й міліціонеру і на сьомому дублі вправно пхнуло одного в пах.

Було весело.

Але головне було не це. Це заставка.

Головне — свідчення рокерів. Про житуху в СРСР. Почалося все так.

Прийшов до Музею капітан далекого плавання Олег Лунєв. Забіг просто перед рейсом, буквально на пів години: треба було стрілою летіти на судно. Але все-таки знайшов хвилинку й розповів свою історію.

А вона дуже цікава і… трагічна.

Дід Олега був знаменитим тенором Кармелінським, який у 20-х роках минулого століття втік від більшовиків до Харбіна. І там здобув популярність, складаючи конкуренцію самому Вертинському. У нього навіть імідж був схожий — сумний П’єро. Як сказали б зараз, Кармелінський був кавером на Вертинського. Але при цьому співав і власні пісні.

Олег приніс стару платівку й поставив її на патефон. На платівці так і було написано: А. З. Кармелінський.

Дід Олега, як і багато емігрантів у Харбіні, наслухався пропаганди про прекрасне життя в Радянському Союзі, яку поширював, зокрема, й сам Вертинський, і повернувся до СРСР.

Його схопили.

У родині про діда згадували скупо. Знали тільки:

Дата арешту: 2 серпня 1937 року.

Обвинувачення: стаття 58. Тобто «ворог народу».

Засудження: 22 грудня 1937 року.

Вирок: найвища міра покарання.

І все.

Його родичі мовчали 50 років.

Час був такий, що дізнатися щось про долю репресованого було практично неможливо. Та й запитання: «Я хотів би дізнатися, хто настукав на мого тата і де він похований?» — могло викликати зовсім інше запитання:

— Ви що, громадянине? Блекоти об’їлися?

А зараз і поготів нічого дізнатися не можна. Архіви ж у Росії.

Лунєв сам затятий меломан мені й сказав:

— Ти б порозпитував музикантів! Про цензуру. Вони б багато розповіли! Вони з нею як ніхто інший стикалися!

І я подумав: а що, хороша ідея!

Це було ще до епідемії ковіду. Ще коли до Одеси їздили російські артисти.

А що, як спробувати взяти в них інтерв’ю? У тих, хто все це застав. Складав музику й писав пісні в країні «вічної осені».

І я почав на них полювати. Благо журналістська корочка дозволяла прошмигнути за лаштунки.

БГ

Почалося все з Бориса Гребенщикова.

Уже був анексований Крим, гриміла канонада на Донбасі. Потяглися до Одеси натовпи біженців. Але Борис Гребенщиков продовжував приїжджати в Україну. Виступав часом у зовсім несподіваних місцях. Як у тихому дворику Музею західного і східного мистецтва.

Цвіркуни. Тиша.

І голос:

Я бачив генералів,
Вони п’ють і їдять нашу смерть,
Їхні діти божеволіють від того,
що їм більше нічого хотіти.

Дивно, але на його концерт зібралися й любителі «совка». Ностальгія — дивна річ. Те, що було ТОДІ під забороною, з часом саме стає частиною ностальгії за минулим.

Багато хто знаходить якийсь дивовижний, потворний кайф у «теплій ламповій атмосфері квартирників» у «совку».

Портвейн «777». Вдячна аудиторія — чоловік п’ятдесят, що набилися до комуналки. Тютюновий дим. «Покоління двірників і нічних сторожів». Хіба не романтично?

Коли я пробився до БГ після концерту й запитав його, що він думає про «романтику СРСР», метр спалахнув:

— Яка нахер романтика? У труні й у білих капцях я бачив цей СРСР! За ним можуть сумувати тільки ті, хто хоче назад у клітку. Довбане КДБ чергувало в мене під під’їздом півтора року…

А квартирники? Запах брудних шкарпеток, таргани й дешеве пійло! Платівки західних співаків треба було купувати як наркотики! Крадькома! Озираючись! Нахер СРСР!

Пам’ятаю це інтерв’ю.

Обережно відкладаю диск із відео вбік. Я вивів гуру року із себе.

80-ті. Тоді рок у СРСР був як підгнила картоплина в підвалі. Пускав боязкі білясті нитки-стебла. Тягнувся до світла. І згнив би там, у темряві.

Потрібне було диво. А ось і воно. Я дістаю диск із записом відео.

Напис на диску: «Джоанна».

Джоанна Стінгрей

Вона ж Джоанна Філдс, юна, наївна й нахабна донька мільйонера з Каліфорнії, приїхала до СРСР 1984 року як туристка, маючи в кишені номер телефону віолончеліста гурту «Аквариум» Севи Гаккеля і бажання зануритися в радянський музичний андеграунд.

Давно, років шість тому, я зателефонував їй у Facebook Messenger. І Джоанна відповіла. Вона виявилася компанійською й простодушною. Я записав нашу розмову. Ось вона. На диску.

— Батько завжди казав мені: «Ніколи не їдь за залізну завісу. Це жахливе місце», — говорить мені Джоанна. — Тому, коли я поїхала туди вперше, батьки вирішили, що я збожеволіла.

Стінгрей — псевдонім, що символізує «пробивний» характер Джоанни. За три роки вона змогла стати своєю в дошку в колі рокерів. Їй припав до смаку андеграунд пітерських «колодязів».

Тут вистачало «стукачів». За рокерами наглядав КДБ. Кого взяти в розробку? Кого скомпрометувати? Кого залякати? А хто сам може виявитися корисним?

Сніг. Дешеве вино. Обшарпані квартири. Панк-естетика, до якої додано СТРАХ. І трішки контрольованого бунту.

— Знаєш, КДБ узагалі — дуже складне питання, якщо говорити про Ленінград 80-х. Тому що, звісно, дещо з того, що робив КДБ, було корисним для рокерів. Вони відкрили Ленінградський рок-клуб, тож у рокерів принаймні з’явилося місце, де вони могли виступати.

У чорних окулярах Джоанни відбиваюся я.

— Знаєш, було страшно, коли за тобою стежать і ти постійно думаєш: хто за тобою спостерігає, хто тебе слухає? Дуже дивно жити, коли ти не впевнена, що хтось не підслуховує все, що ти робиш.

Для мене це було особливо страшно, тому що я постійно боялася, що мені відмовлять у візі.

Це було дуже страшно. Щодо музикантів, на той час, коли я з ними познайомилася, вони вже багато років мали справу з КДБ, і це просто стало частиною їхнього життя. Здавалося, вони боялися цього не так сильно, як я. Але людей, звісно, викликали на допити.

Я пам’ятаю, після одного концерту «Поп-механики», де Африка був із рожевим волоссям і сережкою, його заарештували. Йому казали, що має бути соромно з’являтися в такому вигляді перед своїми співвітчизниками.

Стратокастер Боуї

— Тобі щось потрібно, якщо я приїду знову? — запитала я Бориса.

Апаратура в рокерів була повним гівном. Тому не дивно, що БГ сказав:

— Я хочу гітару Fender Stratocaster.

На той час записи Гребенщикова через знайомих потрапили до Девіда Боуї. Музика йому сподобалася, і Боуї передав: якщо Борису щось знадобиться, він готовий допомогти.

Джоанна розповідає, що Боуї надіслав їй гроші. Вона купила Fender Stratocaster.

Але на кордоні радянські митники прискіпливо оглянули гітару й дотошно описали її в декларації. Усі її особливості, номери, колір — як вона виглядає. Саму американку допитували. Навіщо їй гітара?

Джоанна змокла від переживань. Нарешті її відпустили.

Вона передала БГ гітару. Але тут-таки попередила: гітару, вочевидь, доведеться вивезти із собою.

А Борис, спокійний, як і личить духовному філософу, відповів:

— Не хвилюйся. Все буде добре. Не переживай.

Гітара мала приголомшливий успіх у тусовці. На неї приходили дивитися музиканти. Але Джоанна тільки мучилася й нервувала. І ось день від’їзду.

Джоанна нарешті каже Гребенщикову: гітару треба забирати.

І тут приносять футляр.

У ньому — «лялька». Майстерно зроблена підробка.

І колір. І номери. Усе було продубльовано до дрібниць. Розрахунок був простий: митники не помітять підміни.

Розповідаючи це, Джоанна захлинається від захвату.

— Ти б хотіла опинитися в тому часі? У 80-х?

Джоанна замислюється:

— Знаєш, тут дві відповіді: і так, і ні. Так — тому що тоді відбувалися неймовірні речі, частиною яких мені пощастило стати. Я дуже вдячна за це. Це було приголомшливо. І я за цим сумую. Але якщо говорити про країну — про Радянський Союз, про життя за комунізму… Хотіла б я знову там опинитися? Хотіла б там жити?

Ні. Це була важка політична система для життя. Ні й ні.

Беру наступний диск. Ага! Це вже наші. Українці. Ох.

Олег Скрипка

Скрипка виявляється зовсім невисокого зросту. Я бачив його на сцені Міськсаду. Дивився знизу вгору — він здавався гігантом. Один із батьків року в Україні.

Ми сидимо з ним у кафе на Приморському. І він зацікавився моєю сорочкою. Вона вся в турецьких огірках. Родом із 70-х.

Я розповідаю, що це вбрання мені пошили спеціально для екскурсій-вистав у Музеї Совка. Шили майстри костюмерного цеху при Оперному театрі.

Там такі завзяті діди! Пошили цілий костюм. Кльоші — з офіцерської тканини. Як тоді! А в розкльошені штанини вони вшили ще й радянські п’ятаки. Для ваги. Щоб кльош завжди був по стрілочці.

Папугастий Скрипка із задоволенням вислухав усе моє вихваляння. Видно, йому до вподоби було згадувати, що було в СРСР. Дуже простий у спілкуванні.

Про радянські облави він добре пам’ятав.

— У Києві на «Балку» — нелегальний базар, де продавали й міняли платівки, — менти, наче карателі у фільмах про війну, ходили ланцюгом. І деякі торговці примудрялися сховати вініл під сорочку й крізь ланцюг прорватися.

Я жив у гуртожитку, коли почалися гоніння на меломанів. Вийшли ці списки заборонених гуртів. Це за Андропова було. Брежнєв, він такий хіпі був! Пив собі херес, цілувався з Кастро, і партійні діячі за нього особливо не вдупляли, що відбувається. А от Андропов навів шороху.

І ось я живу в гуртожитку №15 технічного факультету Київського політеху. Вулиця Металістів, 5. У підвалі ми зробили першу дискотеку в Києві, вона називалася «Ватра». І коли вийшов списочок санкційної музики, ми, звісно, платівки сховали.

І приходить до нас дільничний:

— А що це ви тут слухаєте?

І починає переглядати платівки.

Дивиться й бачить класний такий чорний конверт. А на ньому білими готичними літерами напис.

Міліціонер запитує:

— Що це за «Ісбах»? Рок заборонений?

Ми:

— Це класика!

Він конфіскує цього «Ісбаха», загрібає всіх нас і веде у відділок. Там знаходять вертушку й ставлять диск.

А там:

— Пабабам! Пабам-бам!

Й. С. Бах! ЙОГАНН СЕБАСТЬЯН БАХ. Токата і фуга ре мінор!

Начальник йому кричить:

— Іди звідси, дурню!

Я ставлю це запитання кожному своєму зірковому співрозмовнику. Хтось плюється. А хтось мало не плаче.

— А ви хотіли б на день, на хвилину або назавжди повернутися до СРСР?

Олег Скрипка мало не поперхнувся чаєм і уважно подивився на мене. Може, я його розігрую?

Відкашлюється й каже:

— Ну, якщо уявити, що це фентезі, то було б здорово повернутися в той час і скасувати совок.

— А що ви зробите, якщо молодий чоловік раптом скаже вам: «Ой! Як я хочу до СРСР! Там морозиво по 20 копійок, і всі люди дружні, веселі були!»

— Якщо це мій син, то значить, якийсь вплив ззовні на нього чиниться. Його треба рятувати. Його треба відправити до Данії, наприклад, і нехай там поживе, попрацює. Або до Швеції, припустімо.

— Або до Північної Кореї?

— Ні-ні-ні! Треба, щоб він побачив світ! А може, в СРСР йому все сподобалося б! Сидів би, пив пиво, слухав Цоя. А тут менти схопили, по печінці пару разів дали — і одразу б від його бажань вилікували.

Або постояв би перед Новим роком за майонезом три з половиною години! Я сам стояв. За горошком і майонезом до олів’є — три з половиною години! — Скрипка знову заводиться.

А потім стає серйозним:

— А найголовніше — самореалізація! У тебе стискається пружина всередині, ти хочеш грати музику й писати картини, книжки, а тебе пресують. Не дають.

Сева

Колись у червоно-кумачовому дитинстві, у країні Вічного Жовтня, мені здавалося, що слухати «радіоголоси» — це ганебно й паскудно. У журналі «Перець» тоді друкували карикатури, що зображували мужичків з ослячими вухами й дурнуватими обличчями, яким геббельсоподібні вороги нашіптували по радіо щось отруйно-жовте. Частина холодної війни.

Що там могли говорити міністри-капіталісти, «шиплячи й бризкаючи слиною»? Злі брехні, звісно. Образливо лаяти й обмовляти все, що для нас святе!

А потім виявилося, що «голоси» слухав мій улюблений дядько. Інтелігент. Завідувач Будинку культури. Він про «голоси» сказав незрозуміло:

— Треба іноді з калюжі виринати. Хапнув повітря — і назад!

Тоді я наважився. National Panasonic — однокасетний «японець» — гордо стояв, як і належить, на в’язаній серветці біля телевізора. Я, заїкаючись і червоніючи, сказав батькам, що хочу взяти його на вечір, послухати перед сном музику. Вони розуміюче перезирнулися, явно подумавши: «Здається, наш син стає дорослим!» — і… благословили!

Уночі радіо — це не техніка. Це магія. Ти сидиш у темряві, будинок спить, дихаєш тихіше, ніж зазвичай, і повільно, міліметр за міліметром, крутиш ручку налаштування. ЧШШШШШШШ… Іноді — різкий свист, іноді — шипіння. Іноді ніби співає щось величезне й живе, як кити десь під товщею океану: у-и-и-и-и-у-у-у…

Під шкалою — цифри й назви міст, вкриті фосфором. Вони світяться м’яким, болотяним, зеленим світлом. Як світяться гриби в казці. І раптом розумієш: над горами, над морями, над океанами, над кордонами й заборонами летять невидимі сигнали. Вони несуть тобі пісні, горловий крик далекого світу, вкрадливий, спокійний голос радіодіджея, який говорить із тобою — особисто з тобою — крізь тисячі кілометрів темряви. І світ стає величезним. Страшним. Прекрасним. Ти один, але ти підключений до всього людства.

— Сева Новгородцев. Місто Лондон. Бі-Бі-Сі-і-і… Добрий вечір, друзі!

Опівнічний голос ЗВІДТИ. Іронічний. Дружній. Який говорить речі, від яких у мене з’являлися мурашки. Відкрито сміється з того, над чим ти тільки хихикав. Знущається з радянської преси. З її новомови.

— Led Zeppelin — це корова, яка дала перший струмінь металу.

Це Сева Новгородцев. Відщепенець і емігрант. Музикант, який став найвідомішим голосом BBC.

У холодній війні билися не лише держави. Радянський Союз голосно ревів гасла. А Сева з них сміявся.

Як його любили.

Я влаштував йому концерт в Одесі. Це виявилося просто. Сева був не проти спробувати себе в новому амплуа, а наші театри із задоволенням погодилися співпрацювати.

Сева приїхав. Він явно хвилювався.

Але концерт пройшов добре. Публіка хотіла почути той самий іронічний опівнічний голос.

У Зеленому театрі після концерту шанувальники кинулися до нього по автографи. Сева розписувався на книжках, фотографіях, плакатах. На тій самій статті в «Ровеснике», де його колись шельмували.

Я відчував тоді гордість. Колись я несміливо надсилав йому листа, боячись, що до мене прийдуть із КДБ. А зараз фактично організував його концерт.

Совок здох. Тоді ще не було повномасштабної війни. Здавалося, він залишився десь у минулому.

А я вмовив приїхати людину, якій королева Британії вручила орден. І, звісно, у мене було ексклюзивне право на інтерв’ю із Севою.

Радянських хлопців за те, що вони слухали BBC і Севу, могли піддати «публічній прочуханці».

Великий процес почався в Пензі 1985 року. «Пензенская правда» суворо писала тоді про групу підлітків: «Ми не повинні залишати жодної щілини, куди може проникнути отрута ворожої ідеології». Особливо діставалося «ватажкові» хлопців, який мало того що слухав рок, так ще й написав Новгородцеву до Англії — попросив передати по радіо пісню гурту, який йому подобався.

Сева каже, що не знав про ці репресії.

— Я дізнався про них, звісно, коли приїхав до Союзу в 90-му році. Ми тоді потрапили до Києва. Приїжджало BBC за програмою культурного обміну. І ми мовили просто з Києва, з парку. Народу нахлинуло дуже багато. Підходить до мене молодий чоловік і каже: «Ви знаєте, я вам писав, листи потрапили до КДБ, мене вигнали з університету, і я сидів півтора року». Я йому кажу: «Ви знаєте, я дуже шкодую, я дуже вам співчуваю…» — а він каже: «Та ви не шкодуйте, не співчувайте! Я післязавтра до Америки їду за пільговою програмою як постраждалий».

— Згадайте найбільш маразматичну, найбільш неймовірну історію про заборону музики в СРСР.

— Коли президентом у США був Рейган, він почав реалізовувати програму крилатих ракет. Це був клас озброєння, якого в Радянського Союзу не було й найближчим часом не передбачалося! Радянські керівники перелякалися й тоді вирішили натискати на ідеологічну педаль. Або на педаль боротьби за мир, як це в них часто бувало. У межах цієї кампанії газета «Комсомольская правда» надрукувала відкритого листа президентові Рейгану, написаного нібито від руки. Англійською: «Дорогий містере Президенте! Я молода радянська людина категорично заперечую проти програми крилатих ядерних ракет. Я за мир у всьому світі!»

Треба було вирізати цього листа, підписати й відправити до Америки.

— Я отримую такого типу листа, де написано: Новгородцеву, туди-сюди. Відкриваю конверт, а там лежить той самий лист із газети Рейгану й написано: «Дорогий містере Президенте!», а далі латинськими літерами: «Seva, vremeninet, shutitnebudem! Зіграй мені те-то, пришли мені те-то!» Цьому хлопцеві було 14 років. Він із Ленінградської області. Дуже здібна була людина. І потім таких листів прийшло пару дюжин. Бо цензор — у нього ж око замилене, через нього десятки тисяч проходило цих листів. І, прочитавши перший рядок, де звернення «Містер Президент…», він пропускав послання.

— Ви пам’ятаєте, який перший лист із Союзу вам прийшов від фана?

— Першого, може, й не пам’ятаю. Але є лист, про який забути неможливо. Його написав якийсь моряк. Запечатав у пляшку й кинув у води Ла-Маншу. Пляшку течією прибило до берега, хтось її знайшов, дістав листа, а там кострубато, олівцем російською написано: «Сева-Новгородцев-Бибисима».

Листа віднесли на пошту, переклали, розібралися, що шукати треба на BBC, і зрештою він дійшов до Севи.

— Скажіть, а листи з погрозами вам приходили?

— Там були листи з прямими фізичними погрозами. Про те, що куля або мотузка тебе знайде. Але можу вам сказати, як я реагував на це. Я багато років їздив на роботу велосипедом, на BBC. І після цих листів маршрут своєї подорожі на роботу й назад я щодня змінював. Про всяк випадок. Так.

Я фотографуюся на пам’ять із Севою і показую «козу».

Він непокоїться:

— Ви «фак» показали?

— Ні, Сево. Не фак.

Чому я не доробив цей фільм?

Тому що не зміг.

У мене було все. Десятки свідчень музикантів та їхніх шанувальників. Я знайшов людей, які служили в прикордонних військах і спалювали заборонені платівки. Брав інтерв’ю в колишніх комсоргів, які складали чорні списки, а через тридцять років відривалися на концерті Kiss у Києві.

Я поясню, чому не доробив фільм.

1985 рік. До Одеси приїхали «Земляне». Вони виступали в розмореному від спеки й потопаючому в зелені Зеленому театрі. Пізно ввечері.

На концерт я купив два квитки. Собі й однокласниці Віці. Вона була плечиста й грудаста, а я був у неї безнадійно закоханий.

Співали цвіркуни, таємниче світили ліхтарі, а я сидів на трибуні й відчував тепло Вікиного боку. Скосивши очі, бачив завиток її локона, багряну щоку й ніжну шию. У мене калатало серце й пітніли долоні. Як то кажуть, програма на ваше замовлення: «Співай, гормоне!»

«Земля в иллюминаторе…» — прочуттєво завів Ігор Романов.

І тут-таки захоплено заверещала моя однокласниця. Її кавунові груди застрибали:

— Він такий миленький! І схожий на Мітхуна Чакраборті!

Мітхун — це, хто не знає, той крендель, що грав у «Танцівнику диско». Насправді анітрохи не схожий на «землянина». Хіба що хаєром.

Я зітхав і шкодував, що я не смаглявий індієць.

Після концерту, вже ввечері, ми, розпалені натовпом, гусячим кроком рухалися із Зеленого театру.

Тоді було заборонено майже все. Тільки «Земляне» співали з кожної праски. Дозволений рок. Про космонавтів і каскадерів.

І тут хтось у повільно рухомому натовпі крикнув:

— Хеві-метал!

За кілька секунд крик підхопили.

За пару хвилин ми з Вікою вже йшли в шерензі з рокерами й металістами та скандували назви заборонених гуртів:

— AC/DC! Iron Maiden! Nazareth! Геть попсу!

З нас виливалася лють. Я відчував усією душею: не можна! Не можна забороняти музику!

Я бачив міліціонерів, які стояли на узбіччі й тривожно повідомляли по рації, що щось пішло не так. А натовп звірів. Ми кричали дедалі голосніше. Перевертали машини.

Я схопив Віку під руку й протиснувся крізь натовп убік. Від гріха подалі.

Ми їхали в нічному порожньому тролейбусі й цілувалися.

Наступного ранку мій однокласник Паша показав мені ранки на голові. Він теж був на цьому концерті. Менти спіймали його й привели у відділок. Зняли браслет із шипами й поклали йому на голову так, щоб вістря впивалися в шкіру. Зверху поклали Кримінальний кодекс.

І вдарили по ньому кулаком.

Через багато років я дізнався, що «Земляне» поїхали до Херсона. Співати в окупованому місті.

Історія робить мерзотні кульбіти.

Сева, чий голос я колись ловив ночами й концерт якого влаштовував в Одесі, через роки принизливо висловлювався про українську мову. Щоправда, російське вторгнення в Україну він засудив.

Джоанна Стінгрей каже, що вона проти війни. Але від старих друзів у Росії не відреклася. Коли її запитують про Кінчева та інших музикантів, вона відповідає, що не хоче їх судити. Для неї старе рок-н-рольне братство виявилося важливішим за політичні розбіжності.

А Роджер Вотерс? Його пісні були на тій самій касеті Pink Floyd, через яку мене колись хапали менти. Через сорок років Вотерс засудив російське вторгнення як незаконне, але водночас говорив, що воно було «не неспровокованим», і виступав проти західної військової допомоги Україні.

Колись я думав, що заборона музики — це найбільша дурість!

Тепер, під час цієї війни, з’явилися свідчення українських військовополонених про те, що в російських в’язницях між тортурами й побиттям їх змушували годинами слухати російський гімн і пісні «Шамана».

Музика, за право слухати яку ми колись билися з державою, сама могла стати знаряддям тиску.

І ось тут мій старий фільм остаточно розсипався.

Я не зміг його доробити.

Не тому, що мені бракувало матеріалу. Матеріалу було надто багато.

Я просто більше не розумів, який фільм монтую.

Коли я починав знімати «КГБ-РОК», мені здавалося, що я знаю відповідь. Не можна хапати людину за касету. Не можна складати списки заборонених гуртів. Не можна вирішувати за п’ятнадцятирічного пацана, що йому слухати.

У холодній війні з роком Радянський Союз програв.

А потім почалася справжня війна.

І я згадав 1982 рік.

Воєнрук, важкий, із кошлатими бровищами, стоїть, трохи похитуючись, перед строєм дев’ятикласників. Ми в строю принюхуємося. До нас долинає запах алкоголю. Полкан із трудовиком зранку вже зарядилися в підвальному тирі.

— Серед нас є зрадники! — багровіє полкан. — Є ті, хто не стрілятиме у ворога! Кине гвинтівку й підніме руки! Скажи, що ти робитимеш, якщо в тебе в прицілі твій Kiss?

Він тицяє в мене пальцем.

— Не можу знати, — по-статутному відрубую я.

Відповідь доводить його до сказу:

— Гази!

Усі починають судомно витягати з підсумків протигази.

Тоді його запитання здавалося мені ідіотським.

Минуло понад сорок років.

Тепер я іноді його згадую.

Дмитро ЖОГОВ