Сергій Жук – скульптор і діяч ОУН з Кобеляк на Полтавщині, який ховав український стяг у гіпсі. До 140-річчя від дня народження
19 жовтня 1885 року у місті Кобеляки на Полтавщині в родині відставного державного службовця народився Сергій Жук – скульптор, письменник, мистецтвознавець, перекладач, представник Української Центральної Ради у Петрограді, ініціатор створення української опери в Києві, член проводу ОУН, автор спогадів про митрополита Андрея Шептицького. 140-річчя від дня народження митця і борця за незалежність України у 20-му столітті цьогоріч відзначається на державному рівні.
«Вперше відчув себе сином українського народу»
У окремих відкритих джерелах можна надибати інформацію про хутір Швайкина Балка як населений пункт Кобеляцького повіту, де й народився у родині відставного державного службовця, наглядача Кобеляцької земської лікарні Стефана Жука та його дружини Марини, уродженої Кондренко (Кондри) майбутній митець. Краєзнавці та музейники міста Кобеляки мають вкрай мало інформації про цей хутір, власне відомі лише місце його розташування та той факт, що нині це територія міста Кобеляки Полтавського району. «Цей хутір був розташований упритул до Кобеляк, і коли місто почало розростатися, просто злився з ним, утративши і назву, і свій статус», – стверджує краєзнавець Костянтин Бобрищев.
Сергій був наймолодшою, п’ятою дитиною в родині. У дитинстві занедужав на хворобу ніг і не міг ходити.
Цінним джерелом знань про життєвий і творчий шлях Сергія Жука є його мемуари «З давно минулого», які публікувалися у діаспорному виданні «Визвольний шлях» (березень, 1965 року, стор. 325-330). Зі спогадів: «Вже два з половиною роки я сиднем сиджу – не в силі звестися на криві від англійської хвороби ноги. Ні цілюще сонце, ні гарячий пісок, ні солона вода, ні ліки не можуть мені допомогти. Чудо, тільки чудо може врятувати дитину».
Знаний полтавський краєзнавець Сергій Чернов у своїй монографії «Літописець змагань української культури: Сергій Стефанович Жук», що була опублікована в журналі «Рідний край» (№2 (33), с. 187-190; 2015 рік), розповідає, що, ймовірно, зцілився Сергійко після відвідин Козельщинського православного монастиря, куди його відвезла мати: «І диво сталося. Молитва та срібний образок Божої матері, куплений там, допомогли дитині стати на ноги».
Сім’я була російськомовною. Любов до рідної мови і відчуття причетності до України Сергію прищепив сусід із хутора Швайкина Балка Прокіп Пузир. Зі спогадів: «Сидячи на колінах у старого Прокопа, я вперше відчув себе сином українського народу. Дух сіряка і махорки полонив мене навіки. Коли я гладив і цілував колючі, давно не голені щоки Прокопа, я пестив і цілував увесь український народ, що персоніфікувався у його особі… Не зважаючи на те, що я змалку чув: «Так благородні діти не розмовляють», – я визнав мужиків за рідну націю, а їхню мову – за власну».
Грамоти вивчився, слухаючи заняття зі старшою сестрою. Зі спогадів: «Коли батько навчає сестру, я сиджу тихенько на столі в ролі асистента. Коли сестра запнеться, батько запитає, я підкажу, як зветься літера».
Восени 1886 року родина Жуків переїхала з хутора Швайкина Балка до містечка Кобеляки. Навчався у місцевій школі. За інформацією Сергія Чернова, оселилися Жуки у будинку біля річки Ворскла. До речі, у своїх спогадах Жук згадує повінь 1887 року, коли «хвилі каламутної води вдираються до хати».
Сергій захоплювався малярським талантом рідного брата Івана. Брав з нього приклад, ще у дитинстві мав тягу до малювання. У мемуарах так пише про брата: «…ну як можна намалювати таку живу селянську хату з тином, а на кілочках – глечики і горнята; або коні, що басують і мчаться вітром, це вже над усяку міру».
Як юнак із Полтавщини «завойовував Крим» українським словом
Після закінчення Кобеляцької школи переїхав до Сімферополя, де навчався в реальному училищі. Організував у ньому український осередок, популяризував ідеї національного відродження. У 1902 році у газеті «Крим» опублікував свою першу театральну рецензію. Згодом друкувався у київському щоденному часописі «Рада», у статтях висвітлював українське культурне життя у Сімферополі, приміром, про гастролі труп Миколи Садовського та Степана Глазуненка. «Завойовував Крим», як казав жартома.
Познайомився зі своєю майбутньою дружиною, на той час ученицею Сімферопольської жіночої гімназії. Сергій Чернов у згаданій монографії повідомляє: «У Сімферополі він знайомиться з гімназисткою Єлизаветою Блейвич, яка згодом стане його дружиною. Народилася Єлизавета Семенівна 1886 року в Криму в родині військового урядовця Семена Блейвича. Мати її походила з давнього українського роду з Полтавщини – Аксюків. Освіту здобула в Симферопольській жіночій гімназії. Побралися молодята 1908 року». Єлизавета Жук (у дівоцтві – Блейвич) у діаспорному виданні «Визвольний шлях» (6/112 (186). Річник X (XVI). Червень, 1963. С. 643-648) згадувала про свого чоловіка так: «Цей піонер українського національного руху в Криму розбудив у моєму серці любов до України, до її співочої мови. З ним я пізнала українську літературу, українське мистецтво, українську історію». У 1908 році подружжя брало участь в організації Шевченківського свята, де сцену було декоровано історичними корогвами, а залу прикрашено понад сотнею українських національних прапорів. Зі спогадів Єлисавети: «Це свято було посвятою моєї душі, я була Шевченківською «Катериною», я була Україною у живих образах, що їх ставив молодий мистець Сергій Жук…».
У 1909 році для української громади Криму влаштував зібрання за участю співака Івана Алчевського та корифея нашого театру Миколи Садовського. У Криму Сергій Жук заприязнився із Василем Верховинцем, Іваном Карпенком-Карим та іншими знаковими діячами української культури.
У 1909-10 рр. подружжя Жуків було серед меценатів заходів з пошанування пам’яті Бориса Грінченка й спорудження пам’ятника Тарасові Шевченку у Києві. До речі, у 1910 і 1913 рр. Жук створював ескізи пам’ятника Національному Пророку.
Українське товариство у серці імперії
У 1912 р. Сергій і Єлисавета Жуки переїхали до Санкт-Петербурга. Сергій тут не лише успішно навчався у Психоневрологічному інституті, але й з головою поринув в українську громадсько-культурну стихію: у 1915 р. заснував першу українську мистецьку організацію в Санкт-Петербурзі–Українське літературно-мистецьке товариство. Зі спогадів: «Коли загриміли перуни Першої світової війни, всі українські культурно-освітні і громадські установи в Україні були заборонені. Ця подія підказала мені, що наспів час закласти велику всеукраїнську мистецьку організацію, яка – крім клубної роботи – буде провадити теоретично-наукову і практично-мистецьку працю, а також виконувати громадсько-політичні завдання. Такою організацією стало «Українське Літературно-Художнє Товариство». Товариство мало за завдання об’єднати розпорошені сили українських мистців, одірвати синів українського народу від московського впливу і поставити їх на службу рідному народові, якому вони зобов’язані своїм життям».
Схвально сприйняв Жук піднесення національного руху в Україні та створення Центральної Ради. У 1917 р. організував Український військовий революційний штаб, що займався українізацією військових частин і висунув Тимчасовому Уряду вимоги визнати УЦР і її уряд та відправити до Києва своїх міністрів для перемовин. Був представником Української Центральної Ради у Санкт-Петербурзі, організовував військові та громадські демонстрації на її підтримку. Заснував і очолив українське літературне видавництво. Писав вірші, казки, новели, драми, етюди. Друкувався у «Молодій громаді», «Глобусі» тощо. Найвідоміші його твори того періоду – новели «Зустріч», «Лялька, «На хуторі». А ще написав вірш, присвячений гетьманові Богданові Хмельницькому.
Сергій Чернов так інформує про діяльність Жука у столиці Російської імперії: «На своїх прапорах з київським архистратигом Михаїлом, галицьким левом Товариство написало гасла: «Тільки в мистецтві виявляється душа народу», «Через ворота національності – в царство людськості». Тріумфи цього товариства, що об’єднувало найвизначніших мистців Петербурга, були гордістю його голови – Сергія Жука. За статутом, до осередку входили не лише дійсні члени (мистці), а й члени-прихильники. Серед членів товариства зустрічаємо українських образотворців: І. Похітонова, т. зв. українського Мейсоне, академіка М. Самокиша, С. Чупруненка – директора Миргородської мистецької школи, співців та акторів імператорських театрів Й. Супруненка, Є. Петренко, О. Кропивницьку; композиторів Ф. Якименка, Я. Степового; письменника Б. Лазаревського, вчених Хв. Вовка, М. Макаренка, О. Грушевського; громадських діячів М. Левитського, М. Лоського, П. Стебницького та багатьох інших. Товариство влаштувало низку програмових концертів з участю визначних майстрів співу, музики, слова. Згодом тут виникла думка створити постійну українську оперу, спочатку у вигляді окремих вистав у Музичній драмі».
А завдяки спогаду Єлисавети Жук маємо змогу частково «реконструювати» діяльність заснованої нею у Петербурзі громадської інституції «Українське жіноче коло». Його гасло: «Рівні права – рівні обов’язки». На думку, Чернова, до опрацювання Статуту міг долучатися і Сергій Жук. Мету у статуті означено як «об’єднання українського жіноцтва з метою національного і політичного усвідомлення жінки, піднесення рівня її духовного розвитку, освіти і економічного забезпечення, як головних засобів до українізації родини на шляху боротьби за здобуття волі України…». Жіноче товариство дбало про українізацію військових частин армії загниваючої російської імперії, влаштовуючи концерти, вечори пам’яті українських гетьманів й просвітницькі виступи діячів українських партій.
Український митець
У часи Української держави, очолюваної гетьманом Павлом Скоропадським родина Жуків переїхала до Києва, сюди перенесли й діяльність Українського літературно-мистецького товариства.
Культурологічну діяльність Сергія Жука досліджували історики і мистецтвознавці. Серед них джерелознавець, кандидат філологічних наук, доктор історичних наук, заслужений діяч науки і техніки України, член-кореспондент Української вільної академії наук Сергій Білокінь, а також Віталій Ханко – академік з Полтави, бібліограф, музейник, педагог, член Спілок художників та майстрів мистецтва й міжнародної Асоціації арткритиків з 1997 року. Зокрема пан Віталій є автором вагомого дослідження «Призабута мистецька постать Сергій Жук», яка побачила світ у 2018 році в журналі «Образотворче мистецтво» (№1,стор. 62-65). Тож далі факти від цих знакових дослідників.
У 1919 р. Сергій Жук став першим ініціатором створення української опери в Києві, членом мистецької ради Української музичної драми, у 1920–1921 рр. – завідувачем літературно-мистецької частини Української державної опери. Переклав низку лібрето опер українською мовою.
У 1925–1929 рр. Сергій Жук належав до мистецького відділу (різьбярської секції) Інституту української наукової мови при ВУАН. Створював композиції на біблійну, історичну та літературну тематику в стилях неокласики та імпресіонізму; з 1921 р. його епічні сюжети та синтетичні портрети українських діячів були позначені рисами національного стилю. Твори Сергія Жука зберігалися в Київському музеї українських діячів науки і мистецтв при ВУАН, Київському музеї Т. Шевченка, Державному музеї українського мистецтва, Державному заповіднику «Могила Тараса Шевченка» в Каневі Черкаської області, експонувалися в Києві, Харкові та Львові.
Відомі такі роботи Сергія Жука: скульптури «Син тьми і зла» (1907), автопортрети (1913, 1920, 1922), «Христос» (1915), «Мрія» (1916), «Кобзар», «Біс» (1920), «Степовик», «Гріх», «Старий Божок», «Привид» (1921), «Старий орел», «Степовий хижак», «Влада жінки», «Каїн і Авель» (1922), «Мати», «Пристрасть», «Ухань» (1923), «Лісовик», «Живе коло» (1924); погруддя Тараса Шевченка (1913, 1920, 1922), Івана Гонти (1921, 1922), Миколи Леонтовича (1925), Миколи Левитського (1928), «Тарас Шевченко до заслання», «Тарас Шевченко після заслання» (1939), Панаса Саксаганського (1940), Марка Кропивницького (1941), погруддя для пам’ятників Тарасові Шевченкові на території Березинських (нині Жашківського району Черкаської області) і Лучанських цукроварень (1926), надгробки Аристарха Терниченка на Байковому кладовищі у Києві (1928), проєкт надгробка Марії Заньковецької (1936).
Сергій Жук – автор як публіцистичних, так і літературних творів — п’єси «Талант» (1907), казок (1920—1922), поеми «Олена» (1941), драматичних етюдів (1945—1948), спогадів про митрополита Андрея Шептицького(1945), композиторів Я. Степового і Ф. Якименка, співака І. Алчевського, М. Садовського і М. Івасюка (1953—1954), опублікованих як в українських виданнях, так і в українській періодиці Європи та Великої Британії.
«Він витягнув із гіпсу прапор, що розгорнувся, як полум’я»
Під час Другої світової війни Сергій Жук лишився в Києві. Долучився до підпілля Організації українських націоналістів (ОУН), був обраний членом Проводу. Як відомо, ОУН мала на меті здобуття «Української Самостійної Соборної Держави».
У своїх скульптурах митець переховував синьо-жовтий національний прапор, під яким у Петрограді під час Лютневої революції 1917 р. відбулася 25-тисячна українська маніфестація, а також свої поетичні твори антикомуністичного, антисовєтського спрямування.
Про це один із членів Проводу ОУН М. Михалевич залишив спогад: «У жовтні 1941 року Олег Ольжич у товаристві нас відвідав на Гоголівській вулиці панство Жуків. Сам маестро – відомий різьбяр. Сергій Жук взяв у руки гіпсовий відлиток одного з погрудь його роботи і, витягши з порожнечі пожовклі старі часописи (якими він звичайно виповнював порожнечі скульптури), видобув з глибини погруддя туго згорнутий жовто-блакитний прапор, а саме той, під яким своїми величавими маніфестаціями з нагоди Шевченківських днів – 25000 українців Петрограду почали Лютневу революцію в надії розвалити російську тюрму народів». Напевно, в тій порожнечі скульптур і зберігалася «Відповідь М. Рильському на його поему «Зелений Київ», написана Сергієм Жуком, за його словами, «ще в чортячому пеклі московського більшовизму», в серпні 1934 року. Поема М. Рильського складалася зі славословія на адресу Сталіна: «Слава Сталіна між нами, воля Сталіна між нас», прокляттями «жовтоблакитним торгашам»: «Прокляття вам, купці жовтоблакитні, що матір’ю своєю торгували», та гімну Москві: «Москва – народів серце, мозок світу…». Наводимо уривок із «Відповіді…»:
…Але нащо поету здавсь
Весь арсенал набоїв політичних,
Дешевих гасел політичних,
Кому поет служить поклявсь?
Невже забув криваві грози,
Мільйони жертв… дитячі сльози –
Усе, що так в житті кохав,
Поет на все, на все начхав…
Еміграція, пам’ять і безсмертя
У 1943 р. виїхав до Львова, у 1944 р. – до Відня. З 1945 р. мешкав в Ауґсбурзі (Німеччина). Відновив діяльність літературно-мистецького та наукового товариства при Українському Комітеті, до якого входили діячі української літератури, мистецтва та науки на еміграції. Писав спогади про Шептицького, Алчевського, Садовського, Івасюка. Відійшов у засвіти митець з Кобеляцького повіту Полтавщини 1 квітня 1969 року в Ауґсбурзі.
Комуністичний режим совєтської росії/СРСР ліквідував більшість творів і значну частину скульптурної спадщини Сергія Жука, його ім’я прагнули на десятиліття піддати забуттю. Але не знищити пам’ять про митця не вдалося. Про скульптора, який сховав український прапор у гіпсі, щоб майбутні покоління українців знали: навіть камінь може говорити.
Упорядкував Олег Пустовгар,
представник Українського інституту національної пам’яті в Полтавській області.
Джерела:
- Анатолій Чернов. Літописець змагань української культури: Сергій Стефанович Жук // Рідний край, №2 (33), 2015, с. 187-190.
- Жук Сергій Стефанович / Кримські українці.
- Жук Сергій Стефанович / Енциклопедія сучасної України
- Журнал «Образотворче мистецтво» (№1,стор. 62-65)
Ілюстрації:
- Сергій Жук. crimean.in.ua
- Надгробний пам’ятник міністру земельних справ УНР Аристарху Терниченку на Байковому цвинтарі у Києві; автор Сергій Жук.
- Погруддя Тарасові Шевченку; автор Сергій Жук.
- Козельщинський православний монастир, де зцілився
- Київська опера
