Справжніх масштабів Чорнобильської катастрофи ніхто ніколи не осягне
За кільканадцять років після аварії на ЧАЕС у забруднених районах Полісся знелюдніли кілька сотень сіл. Разом із людьми назавжди зникала їхня самобутня культура: обряди та фольклор, промисли й ремесла.
Попри небезпеку для здоров’я, 1994 року розпочалися щорічні історико-етнографічні дослідження радіоактивно забрудненого Поліського краю. Цій експедиції вкрай важливі, адже мали на меті зафіксувати свідчення місцевих й зберегти залишену спадщину. Першу таку експедицію до Чорнобильської зони очолив львівський етнолог Михайло Глушко. З історичного погляду таке системне комплексне дослідження окремої місцевості, мабуть, не має аналогів в Україні.
«Люди, які залишилися, дуже радо нас приймали. Розповідали про те, хто що втратив, хто помер після аварії, хто поїхав, хто залишився, розказували про те, як бідують. Через аварію величезна територія Полісся почала занепадати. Навіть із віддалених, не уражених радіацією сіл почали виїжджати люди. Водночас тисячі намагалися повернутися на свою малу батьківщину. Навіть тоді, коли їм виділили найкраще житло, зокрема й у Києві.
Серед найцікавіших пам’яток, які ми виявили на Поліссі, – житла з так званим накотом, клуні на сохах, плетені хліви, різні рибальські снасті, ярмо-“бовкун”, видовбані човни двох видів, свити, запаски, головні убори, рушники середини ХІХ століття, які виткані синьо-червоними нитками.
Справжніх масштабів катастрофи ніхто ніколи не осягне. Полісся – це одна з найдавніших зон слов’янства. Тут було найбільше пережитків у сфері культури, тобто доісторичних явищ, які промовисто свідчать про те, хто ми є і звідки наше коріння. В Іванкові ми харчувалися в дитячому садку. Біля нього росли сливи і яблуні. Сливи на дереві були величезними – як у казці. Раніше я таких не бачив. Ми говорили, що це якийсь гібрид, наслідок радіації. Перший місяць – серпень 1994-го – перебування в Іванкові ніхто їх не чіпав, боялися. Трохи відпочивши – днів десять, вже у вересні ми знову прибули в Іванків. Через декілька днів я зауважив, що слив на деревах стало менше. Провів серед членів наукової мандрівки розслідування. З’ясувалось, що ініціатором скуштувати їх був Роман Радович. Він з’їв кілька слив і чекав наступного дня – ще живий. Тоді й інші хлопці почали його наслідувати. І так до закінчення експедиції слив на дереві не стало.
Наш колега, дослідник народної медицини Андрій Шкарбан варив нам чаї із солодки, яка нібито виводила радіонукліди. Окрім цього, щоб захистити себе від невидимого атома, ми обов’язково щовечора розливали два літри червоного вина на всіх.
Перший рік ми дослідили весь Поліський район і відвідали шість сіл Іванківського району, зокрема і Болотню, звідки родом знаменита художниця Марія Приймаченко. Тоді вона була ще живою, і ми дуже тішилися, що мали нагоду її побачити.
Попри добрі результати, перша експедиція морально була дуже важкою. Складно було звикнути до гнітючої атмосфери, яка домінувала серед місцевих жителів. Скажімо, заїжджаємо в село і бачимо: там стоїть фура на дорозі, і люди вантажать свої пожитки, щоби переїхати в іншу місцевість. Або ж інше село – ще недавно у ньому проживало 300–400 осіб. Побудована нова школа, нова сільрада, будинок культури… Приїжджаєш, а тут уже майже нікого немає. Або бачиш: виселяються останні жителі й уже розбирають ті будівлі та вивозять будівельний матеріал. Приїжджаєш у село, а довкола – порожньо… Це страшенно негативно впливало на нас. Ніби після війни…»
Зі спогадів Михайла ГЛУШКА