Страница воспоминаний Анатолия Малярова: Крепостные

                         Анатолій Маляров

   СТОРІНКА СПОМИНІВ

                   КРІПАКИ

Мама тихенько посміювалася в кулачок і про цю трійцю пошепки казала:

— Група визволення праці.

Трійця — це мій батько, директор машинно-тракторної станції, який щойно повернувся з війни без ноги аж до сідниці та з двома шрамами на іншій, комуніст і атеїст до коріння волосся. Це низенький, рано постарілий священник отець Володимир. Це говіркий і сухорлявий чоловічок, що  жив із дрібних подачок, приватник, єврей-перукар Абрамович.

— Яка група? — не раз запитував я.

— Підростеш — зрозумієш.

Трійця збиралася рідко, але з апетитом і лише після настання темряви, коли Маринівка засинала. На столі — ні чарки, ні закуск: сорок сьомий рік..

Я спав у сусідній комірчині, двері якої були завішані рядном. Іноді прислухався. Одинадцятирічному хлопцеві було не зрозуміти, що це люди, різні за самою своєю суттю, навітьсу противники: безбожник -- і православний, третій  іудей (ні в сих – ні в тих), носатий і картавий. Вони по-різному знали й розуміли життя. Партія наказувала батькові викинути з голови все, крім більшовицького Статуту та останніх рішень З’їзду. Отець Володимир пізнав Святе Письмо й ревно дотримувався його. Перукар був розвиненим обивателем, він хизувався тим, що знав міську культуру, бо всю війну прожив у Ташкенті.

Тоді я не замислювався, та й через сто років так і не зрозумів, що ж тягнуло цих строкатих селян одне до одного.

Але в сорок шостому, під час глухого голоду, я слухав їх допізна, аж поки не засинав у комірчині. Ці люди, не спілкуючись зі мною, формували мою психіку.

Мама була вчителькою, розуміла багато, а батька вважала милим старшокласником із задньої парти. Вечорами, впоравшись із хатніми справами, у напівтемряві сідала на край мого лежака й говорила — зі мною чи сама з собою, не скажеш:

— Освіта не тягне на нинішній сьомий клас, а партія довірила татові машинну станцію, двадцять два колгоспи на обслуговування. А там люди, та все наші люди, спаси й сохрани!.. Отець Володимир відсидів на Соловках сімнадцять років, зовсім поклався на Всевишнього, а селяни стороняться і влади, і Бога… Перукар бувалий і нахапаний від клієнтів — аж розпирає людину. А поділитися в Маринівці нема з ким. І небезпечно — пишуть у район, а там вживають заходів. Ось трійця й знайшла себе… Ти не вникай, у голові все помутніє. А підростеш, ляпнеш прилюдно — буде і тобі, і нам усім. Спи…

А це «не вникай» лише загострювало мою увагу. Я не спав,. прислухався до слів за рядном.

Батько праведно схвалював полководця Жукова, який запровадив маршальські сто грамів — так було легше не думати й піднімати роту в атаку. У його завчені слова вривалися ударні, щиро схвальні вставки: як учить товариш Сталін, як накреслила партія, її ж матір!

Він згадував, як його, причіплювача, потім тракториста й комбайнера, партія підняла й вивела в люди. До війни викликали до Москви, переконалися, що він умілий технік, а головне — росіянин, а не хохол, і призначили директором машинно-тракторної станції! Відвоював, у госпіталі лежав калікою, але прийшов товариш політрук і сказав, що після перемоги він знову буде директором. Порукою тому сам товариш Сталін. І батько знову став директором.

Співрозмовники сприймали мого батька як дитя системи, як дещо відсталого, і заздалегідь прощали йому сліпу відданість диявольським ідеям. Мудрий священник, напевно, розумів, що якби карта впала інакше, мій батько міг би опинитися не на передовій, а на Соловках, замість його наглядача, і служив би там так само віддано, як робив це за будь-якої дорученої йому справи. Партія — це свято!

Отець Володимир говорив своє. Про те, як сотню колишніх священнослужителів і ченців на острові в люту стужу виводили до берега в одному лише дранті від піжам, шикували на пронизливому вітрі. До них чинно, немов з Олімпу, спускався підпилий майор, природньо, у кожусі, вушанці, битих валянках і зі зброєю. Довго походжав уздовж тремтячого, закляклого строю й розповідав, яка гуманна наша рпдянська влада. Ось, за ідеєю, ми повинні знищити вас — по кулі на кожного відпущено. А ми перевиховуємо. Ми щадимо вас, хоч ви й мракобіси та сволота…

І так годину, півтори. У строю падали знесилені старі. Їх відтягували, а святим отцям ще довго говорили про гуманізм і справедливість. Убивали продумано. Скаржитися було нікому — навколо вода й червоні околиші. А скаржники помітно зникали.

Абрамович приховував, що працює на себе, і чомусь злився на євреїв. Багато їх розвелося, та все розумненькі, лізуть у начальство й у спеціалісти. А народ за ними не встигає, тому й ремствує на них, на жидів. Тому й нам, небагатьом, непомітним, чистим іудеям, теж немає ходу. І не стільки від влади, скільки від простолюдинів…

Гаряче, переконливо ремствував старий єврей. Але одного разу отець Володимир привіз з Одеси для причастя кілька пляшок «кагору» — отримав від єпископа за рознарядкою. Одну пляшечку трійця випила натщесерце. Захмеліла, і тут Абрамовича прорвало. Зізнався, що з дитинства, через недогляд батьків та вчителів, він став поетом. Прочитав свої вірші:

Живут евреи разные:

чистые и грязные,

рыжие и черное, -

но всегда проворные;

нежные, суровые,

богемные, торговые,

часом нерадивые, -

но всегда учтивые;

робкие, речистые,

тусклые, казистые,

скрытные, мудреные, -

щедро  одаренные.

Хаимы упорные,

Суры им покорные,

дети их обласканы,-

к Торе все причастные…

Тоді я не зрозумів сенсу цих слів, але дана Богом пам’ять утримала ці частівки в голові. А голос Абрамовича, улесливий, винуватий, щирий, і мокрі очі, які я бачив у дірочку в рядні, говорили про те, що старий плаче над долею свого племені. Але щось змушує його відвертатися від євреїв і прилюдно ганьбити їх разом із прихованою пропагандою та народною мовою.

Якби я був старшим і розумнішим, я розумів би, що кожен із трійці приймав іншого як єдину близьку в селі людину, якій можна довіряти й приймати її такою, яка вона є. Отець Володимир вислуховував будь-які нісенітниці, наче сповіді, і десь у душі повторював: Бог простить. Мій батько мусив виговоритися після чотирьох років бійні та двох місяців у госпіталі за цілковитої безнадії. А Абрамович чекав моменту, щоб вставити свою навіжену, невизначену бувальщину або єврейський анекдот. Кожен був упевнений, що тут його не закладуть.

Не думаю, що я свідомо пішов на робочі місця трійці. Мені не могло захотітися побачити цих самітників на людях. Просто так сталося.

У двох низеньких будиночках розміщувалася дирекція МТС. Водному — служби «самого», в іншому — головний інженер, головний агроном і всі бездіяльні працівники при них. За відсутності старших молодь базікала на свій розсуд. І я почув анекдот про мого батька. Телефонує він у район, до контори постачання. Замовляє партію цвяхів. Його запитують: яких? Він у телефонну слухавку показує середній палець: ось таких!

І сміх, і в такому дусі ще й надалі.

У напівпідвальчику Абрамовича смерділо ще довоєнними одеколонами, перепаленим волоссям і безвихідним потом. Старий усаджував у саморобне крісло польового бригадира, пощипував ножицями над його вухом і скорботно говорив:

— Боже, яке волосся! Із нього в Ташкенті дві перуки зробили б. Але хто так зіпсував вашу милу голівоньку? У кого ви дозволили себе так шаломонити?

Давно пропитим басом бригадир відповідав:

— Так ви ж і зіпсували. Я минулого року у вас і стригся.

— О, я старий мешигене, я жартую. Жартую! Я до того, що треба частіше стригтися. Щомісяця. У старого Абраші недорого…

До володінь отця Володимира я потрапив уперше. І там моя ще дитяча психіка була вражена. Убогенький іконостас блищав зайвими фарбами, височезна куполоподібна стеля відгукувалася на кожен шерех і подих, під ногами лиснів небачений камінь, гладенький і дзеркальний. Звідки в занедбаному селі, де ні лісу, ні річки, через яку раз-два на день проїжджає стара полуторка, а за нею біжать захоплені хлопчаки, які довго чекали машину, щоб видряпати на брудно вибіленій стіні своєї хати номер автомобіля… звідки серед битої черепиці та іржавих стріх таке диво! Ще не почувши Слова Божого, повіриш у нього!

Була Свята Пасха. З тісного кліросу линув печальний хорал. Півдюжини бабусь, які за віком уже не боялися більшовиків, і двоє старих співали. Напевно, голоси відбиралися й підбиралися з тих небагатьох, хто приходив до церкви. Але ці потріскані, скрипучі, слабкі й утомлені голоси передавали найтонші, чесні, потаємні почуття маленької групки людей. Я запам’ятовував слова: «Святий Боже, святий кріпкий, святий безсмертний, помилуй нас»… І наповнювався чистотою та правдою, приймав усю свою минулу й майбутню провину й був готовий виправитися.

А коли понесли навколо храму плащаницю зі слабким відбитком Христа на старому-старому полотні… коли зупинилися і піднявся край плащаниці, з-під неї з’явилася голова отця Володимира, бородата, із заплаканими очима, в обох руках — дубовий хрест, малий, але, здавалося, такий же важкий, як той, що лежав на спині Ісуса. І могутній бас — не повіриш, що виривається він із душі кволого, змученого Соловками старого, бас-профундо, під незбагненну мелодію запитував:

— Скажи нам, Господи, коли буде кінець?..

І все це було таким високим і чистим. Я відчув себе щасливою людиною. З піднятою головою я захлинаючись ридав, не таючись.

Отже, від світанку до темряви мій батько або мотався по колгоспах, перерозподіляв одинадцять тракторів на двадцять два господарства, або шкутильгав на протезі до іржавого комбайна, знімав поношений офіцерський кітель і поруч із комбайнером порпався у шнеку або розбирався з ланцюгами Галя та побитими валиками. Абрамович перехоплював на вулиці оброслих від маківки до підборіддя чоловіків, жартами та приповідками заманював їх у свій напівпідвальчик, причепурював за півціни, у борг або в подарунок. Отець Володимир вінчав рідкісних сміливців, які схиляли голову під рясу, за мідні гроші, убогих покійників відспівував безкоштовно; у посуху ходив із півчими полями, «святив царину», на проводах збирав подаяння і сам розносив їх самотнім старим солдаткам…

До ночі, не скажу раз, два чи три рази на тиждень, трійця збиралася в нас у вузенькій світлиці — і була щаслива.

Так тривало три роки. Нарешті партія ожила. Війна відійшла, допомога від церкви вже не була потрібна; господарства в селах треба було піднімати: потрібні освічені люди; з євреями щось розпалилося нагорі, у столиці, тому на периферії в іудеїв затріщали чуби.

У Абрамовича ніс довгий і горбатий, він першим відчув біду, зібрав свої метрові ножиці, два гребінці, механічну машинку, привезену приятелем, серед іншого взятого як трофей, а простіше — пограбованого в Німеччині… і втік шукати щастя в Одесі. Там євреї не переводяться.

Мого батька ввічливо викликали до району, потім послали до Києва. Втлумачили йому, що він малописьменний. Звідти він повернувся вже не директором, а бригадиром трактористів, приреченим на одній нозі стрибати по ріллі й натискати педалі «челябінця».

Жах я пережив з отцем Володимиром.

Його вивозили на побитому однокінному візку. Сидів він задом наперед, поруч — крихітна матушка. Був похмурий день, полудень. Вулиця пустувала. Залякані селяни — ні ті, кого старий вінчав, ні діти відспіваних ним, ні ми, які раділи осередку високої церковної культури, єдиному світлому місцю на всю округу, — жодна жива душа не вийшла проводжати святого мученика. І ніхто не запитав, куди його і за що…

Крихітний, непомітний у всесвіті шматочок буття, але в мене він запав глибоко. У школі я не був ізгоєм, не зазнавав, як тепер кажуть, булінгу, навіть верховодив. Але в душі боявся кожного слабкого. Не його кулаків, а його думки. Примітивної, миттєвої, але з повним нерозумінням моєї сутності. Учитися я добре, але не стільки в школі, скільки в юдолі. В інституті зрозумів, що кар’єру будують пройдисвіти, тому потонув у навчанні. Отримав професію настільки затребувану, що у двадцять сім років став головним спеціалістом. Але!

Людина з відкритим темпераментом і жагою до спілкування та пізнання, я тримався відлюдником. Без жодного друга, не нажив довіри до людей. Навіть із жінкою пощастило лише тоді, коли одного разу прийшла така, якій не потрібні були слова. Затемна прийшла — під світанок пішла. Мені від неї, а їй від мене іншого не було потрібно. Жахливо, але ми не заважали одне одному жити. Ми були щасливі дві-три миті, отримували право залишатися самими собою і заряд для продуктивної роботи.

Я довго не розумів, звідки моє виправдане самотність. Тепер думаю: від долі малої трійці — мого батька, єврея Абрамовича і великої душі людини — отця Володимира Дедушинського.

Більше новин читайте на наших інтернет-ресурсах:

https://t.me/upravda - Телеграм-канал;

https://www.facebook.com/upravda - Facebook;

https://www.instagram.com/yuzhka_newspaper/ - Instagram/