У Луцькому геріатричному пансіонаті нині проживає 171 людина. Серед них — 95 жінок, 76 чоловіків. 48 мешканців — переселенці. Наймолодшій підопічній — 20 років, найстаршій — 98.
Заклад працює 44 роки, розповіла Суспільному директорка Алла Гнатюк.
«Давай вийдеш заміж і зробимо весілля»
У закладі надають стаціонарний догляд людям пенсійного віку та людям з інвалідністю, які потребують постійної сторонньої допомоги. Алла Гнатюк розповіла: відпочатку повномасштабного вторгення у геріатричному одружилися три пари.
Серед молодят пансіонату — Віктор Мотига та Лідія Бачалгіна. Пропозицію чоловік зробив коханій два роки тому, офіційно одружилися вони на початку літа.
«Кажу: “Ліда, що ти так ходиш, давай но вийдеш заміж і зробимо весілля”. А вона каже: “Давай”», — пригадав Віктор Мотига.
«Він сам мене вибрав», — говорить жінка. Разом із чоловіком на території пансіонату вона доглядадає говорину, яку вирощують підопічні.
Хто може жити у Луцькому геріатричному пансіонаті
В пансіонаті проживають люди пенсійного віку та люди з інвалідністю, які потребують постійного стороннього догляду. Понад три десятки мешканців користуються кріслами колісними та іншими засобами реабілітації.
За словами Алли Гнатюк, під час воєнного стану заклад працював безперервно.
«Надаємо послугу стаціонарного догляду всім мешканцям, які потребують цього. Маємо інтегрований простір, де люди можуть розвиватися, розказувати про свої таланти поза межами нашого закладу», — розповіла директорка.
«Я, як у земний рай потрапила»
Одна з підопічний пансіонату — Надія Шестирина. Жінка опинилася тут після інсульту , їй стало важко жити самостійно, тому рідні оформили її до закладу, де вона живе десятий місяць.
До виходу на пенсію Надія працювала дояркою, здобула освіту у зоотехнікумі та інституті сільського господарства, десять років очолювала сільську раду, має 43 роки стажу.
«Після інсульту вже мені тяжко було бути у сина. Невістка — лікарка, їй важко доглядати двох хворих. І мене прийняли сюди. Тут я на всьому забезпеченні. Я, як у земний рай потрапила», — розповіла жінка.
Зі слів Надії Шестерини, попри проблеми зі здоров’ям, вона намагається радіти кожному дню і мріє побачити перемогу України у війні.
«Люди хочуть додому, але дому вже немає»
Щодня мешканці пансіонату займаються руханкою.
Також підопічні також проходять реабілітацію, відвідують творчі заняття та працюють із психологом. Зі слів психологині Вікторії Залевської, найбільше роботи пов’язано з людьми після інсультів, із когнітивними порушеннями та переселенцями, які втратили свої домівки.
«Є арттерапія, розвивальні заняття. Люди можуть прийти й поговорити про особисті проблеми. Часто звертаються переселенці, які все втратили і хочуть додому, але дому вже немає», — сказала психологиня.
Захоплення підопічних пансіонату
Підопічна Лідія Фаліба після інсульту та перелому кульшового суглоба пересувається на кріслі колісному. Попри це, вона відвідує реабілітацію та навчається в Університеті третього віку.
«Привезли мене сюди взагалі неробочу, а тепер стараюся ходити на реабілітацію, фізкультуру. Я — студентка університету третього віку», — розповіла жінка. Вона зізнається: часто згадує батьків, дитинство і родинні свята. Зараз усі важливі календарні дати Лідія зустрічає разом з іншими підопічними пансіонату.
Тетяна Білітюк, яка живе у пансіонаті 18 років, займається вишивкою бісером, в’язанням і любительським спортом. Каже, що має понад 70 медалей. Вона двічі була за кордоном, але щоразу повертається у пансіонат, який називає домом.
«Торік я знайшла через інтернет подругу з Київщини, вона запросила пожити з нею у Данії. 4 місяці я там була, планувала залишитися. Але, пожила я, а в інтернеті дивлюся як мої тут розважаються, які концерти проводять, майстеркласи, арттерапії, я не витримала і повернулася додому», — ділиться жінка.
Переселенці, які знайшли новий дім на Волині
Серед підопічних є люди, які через повномасштабну війну були змушені покинути свої домівки. Наталія Іванова евакуювалася до Луцька з Волновахи навесні 2022 року.
«Мрія у мене — мати своє житло, щоб діти були поруч. Щоб був мир і повернувся мій син з війни. На Волині ми вже залишимося, у Волноваху не поїдемо», — сказала жінка.
Зі слів Наталії Іванової, у пансіонаті вона знайшла нових друзів і підтримку, яку отримує щодня.