Так і не встиг обійняти наймолодшу донечку: у Нетішині попрощалися з Володимиром Стадніком

Сирота з Волині, який знайшов своє щастя на Хмельниччині

Володимир Стаднік народився 16 жовтня 1989 року в селі Мокре Ковельського району Волинської області. Його дитинство та юність не були легкими — хлопчика виховували бабуся Наталія та дідусь Федір. Разом із двоюрідною сестрою Євгенією вони змалку переймали від старійшин роду найкращі людські якості: працьовитість, доброту та повагу до ближніх.

Після смерті бабусі Володимир навчався у Ковельській школі-інтернаті, а згодом здобув фах тракториста у професійному ліцеї села Овадне. Пошуки роботи привели чоловіка на Хмельниччину — спочатку до Красилова, де він працював на одному з місцевих підприємств, а у 2022 році доля звела його з майбутньою дружиною Ольгою.

Володимир переїхав до Нетішина, де швидко завоював авторитет серед містян завдяки своїй щирості, спокійній вдачі та золотим рукам.

Незламний командир: бойовий шлях на Запоріжжі

У 2024 році Володимир Стаднік добровільно приєднався до лав Збройних Сил України. Він очолив відділення кулеметного взводу у складі штурмової спеціалізованої роти штурмового спеціалізованого батальйону та вирушив на один із найгарячіших відтинків фронту — Запорізький напрямок.

Побратими згадують свого командира як безстрашного, справедливого та безмежно відданого своїй справі лідера:

• він завжди йшов першим туди, де було найважче, надихаючи особовий склад власною мужністю;
• неодноразово під щільними ворожими обстрілами рятував поранених бійців, особисто витягуючи їх із поля бою;
• брав активну участь у протидії ворожим повітряним загрозам, зокрема знешкоджував ворожі FPV-дрони;
• отримав кілька поранень, і попри те, що у його тілі назавжди залишилися осколки, після госпіталів щоразу повертався в стрій до своїх людей.

5 липня 2026 року Володимир мав вийти у довгоочікувану відпустку, на яку так чекала його велика родина. Однак перед підрозділом постало складне бойове завдання. Командир прийняв тверде рішення — він не може залишити своїх хлопців у такий момент. Володимир залишився на позиціях, і цей бій став для нього останнім. 7 липня 2026 року серце мужнього солдата зупинилося.

Батько п'ятьох дітей, який так і не обійняв наймолодшу донечку

Найбільшою цінністю та сенсом життя для Володимира була його родина. Разом із дружиною Ольгою вони виховували п’ятьох дітей: доньок Єлизавету, Ангеліну, Мирославу та синів Максима і Тимофія.

Свою наймолодшу донечку Мирославу, якій нещодавно виповнився лише рік, батько-герой так жодного разу особисто і не обійняв — дівчинка народилася, коли він уже воював, тож бачити її Володимир міг лише через екран мобільного телефону під час коротких відеодзвінків з фронту. У рідному Нетішині у вільні хвилини він понад усе любив проводити час із сім'єю, а його єдиним чоловічим захопленням була пристрасть до мотоциклів.

Гіркий урок для громади: обов'язок пам'яті

Прощання із Володимиром Стадніком відбулося у Нетішині з військовими почестями. Люди зустрічали траурний кортеж навколішки, з прапорами та сльозами на очах. Водночас у міській раді звернулися до нетішинців із важливим та відвертим закликом щодо культури вшанування полеглих Героїв.

«Щодня українські воїни віддають найдорожче – власне життя за кожного з нас. Вони не вагаються, коли потрібно йти у бій. Тож і ми не повинні вагатися, коли потрібно прийти та віддати їм останню шану. На жаль, цього дня людей на прощанні було небагато, і це змушує замислитися. Пам’ять про полеглих Захисників – це не лише слова на папері чи у соцмережах. Це наша особиста присутність, наша жива вдячність і наш громадянський обов’язок. Не забуваймо, якою страшною ціною Україна виборює свою свободу», — наголосили у відділі інформаційної діяльності виконавчого комітету Нетішинської міської ради.

У полеглого воїна залишилися дружина Ольга, двоюрідна сестра Євгенія, троє доньок та двоє синів. Висловлюємо щирі співчуття родині, друзям та бойовим побратимам Володимира Стадніка. Вічна пам’ять та слава Герою України!