Те джерело живить віки: у селі на Тальнівщині розгорнули трьохсотрічну карту шкільної пам’яті

У неділю, 26 липня, світлиця Майданецької школи вмістила всіх, кого покликала ця урочиста подія. Сивочолі вчителі, чий педагогічний хліб вимірюється довгими десятиліттями, випускники різних поколінь та нинішнє юнацтво зібралися разом, аби стати свідками обрядин приходу у світ вчителі, чий педагогічний хліб вимірюється довгими десятиліттями, випускники різних поколінь та нинішнє юнацтво зібралися разом, аби стати свідками обрядин приходу у світ 330-сторінкового фоліанта «Душею торкнутись джерел». Цю фундаментальну працю довгими роками плекали й випестували краєзнавиці Людмила Бабій і Вікторія Полєхіна.

Святиня пам’яті під мирним небом

Розпочалося дійство щирим словом ведучого Ігоря Зелінського й закликом очільниці шкільної родини Таміли Зелінської пом’янути Героїв-земляків, завдяки чиєму подвигові ми маємо змогу збиратися громадою. Зала затихла у величній хвилині молитви й скорботи. Уся громада схилила голови перед випускниками рідної школи: Денисом Куліковим, Сергієм Підгорним, Олександром Тищенком, Олександром Взводовим та Василем Шебастюком. Вони відійшли у вічність, склавши в цих стінах свій найвищий іспит на вірність рідній землі.

Таміла Зелінська мовила про те, що літопис Майданецького карбувався не в столичних кабінетах, а виростав із тутешніх корінців там, де поряд з прадавнім Трипільським протомістом і стінами сивого цукроварства височіє заклад освіти. Він береже пам’ять і про першу церковно-парафіяльну школу 1864 року, і про легендарну «семирічку» 1928-го, і про нинішні шкільні пороги, відчинені для дітвори в 1980 році.

330 сторінок живих доль і карбів

Урочистий вихід книги відкрив перед присутніми дивовижну математику людського подвижництва. Вона охопила й зберегла для нащадків літопис навчання для 25 985 учнів, розгортаючи його крізь довгі десятиліття – від 1954 року й аж до сьогодення. Під цією палітуркою знайшли прихисток 454 архівні світлини, дбайливо зібрані відомості про 141 золотого й срібного медаліста, розповіді про 90 випускників, які за покликом серця повернулися до рідних стін учителями, та про 12 благодійників, чиїм щедрим коштом і турботою живе нинішня шкільна обитель.

Тернистий шлях творення й живий часопис спогадів

Про довгий та виважений шлях творення цього видання розповіли самі авторки. Людмила Бабій – справжня берегиня шкільної історії, яка понад сорок років плекала любов до рідного слова в цих стінах, очолювала профспілкову громаду, працювала заступницею директора, а ще з трепетом випестувала шкільні музеї й картинну галерею. Поруч із нею прагнула наукового ладу Вікторія Полєхіна – кандидатка педагогічних наук, яка надала всьому зібраному матеріалові стрункої системності. Глибоку шану зі сцени склали й редакційній колегії: науковій редакторці Людмилі Нестругіній та упорядниці й технічній редакторці Людмилі Кущ. Їхні недоспані ночі, сотні щирих зустрічей і перебраних спогадів перетворили розрізнені архівні пилинки на цілісний духовий літопис.

Презентація повільно переросла у зворушливу сповідь поколінь. Своїм соковитим словом і пам’яттю ділилася Людмила Нестругіна, випускниця 1966 року й багаторічна очільниця районної освітянської спілки.  Згадками про важке післявоєнне навчання розчулила присутніх Галина Дяченко (з роду Тхоренків), випускниця 1954 року та заслужена учителька України.

До мудрого слова долучилися Володимир Синьогуб, голова ради ветеранів педагогічної праці, який тривалий час очолював районну освіту, та Анатолій Ковальов, колишній директор школи, за чийого керівництва зводилися мури нинішнього шкільного дому.

Щиросердні вітання громаді адресував і депутат Черкаської обласної ради Ігор Новицький, підкресливши вагомість збереження такої краєзнавчої пам’яті. Зачитавши власні поезії про рідну колиску,  ніжну струну поетичного натхнення в загальне свято внесла поетеса Олена Кугай, коріння якої сягає Майданецького.

Мовою пісні й дідівських традицій

Справжньою духовною окрасою свята стали виступи учасників художньої самодіяльності, що пролунали мов той живий місток між поколіннями.

Випускниця 1983 року Світлана Бабій розчулила все товариство, проспівавши рідні серцю пісні «А журавлі летять…» і «Пісню про вчительку».

Особливого ж  народно-побутового виблиску надав святу виступ ансамблю троїстих музик, чиї автентичні награші зачарували слухачів і наповнили залу щирими відголосками давнини.   

А коли випускник 1976 року Володимир Драган вивів душевну пісню «Нам набридла війна…», залою прокотилася хвиля єдиного, глибинного й сповненого віри пориву.

Генетична пам’ять і висота досягнень

У своєму виступі Таміла Зелінська мовила про те, що Майданецька школа дев’ять разів ставала першою в змаганні «Школа року» й продовжує динамічно розвиватися, що підтверджено високою державною відзнакою – знаком «Флагмани освіти і науки України».

На сторінках видання закарбовано не лише офіційні здобутки, а й глибинні вчительські династії, чий спільний освітянський хліб вимірюється трьома століттями. Окрасою стала й авторська мапа-схема «Кутки села Майданецьке», яка показує, як прадавні родові стежки селян перетиналися в шкільних класах. Нині цю високу естафету приймають 123 нинішні учні – молоде пагіння, яке вже завтра виводитиме власні рядки в цьому живому часописі.

Післяслово

Коли урочиста частина добігла кінця, гості й господарі ще довго не залишали світлиці, з трепетом гортали пахучі сторінки, знаходили на світлинах себе, батьків, дідів і наставників. І в ті хвилини відчулося сповна: «Душею торкнутись джерел» – не випадкова назва, а глибинна формула життєздатності рідного села, де бережуть власне коріння, віддають шану Вчителеві й тримають у серці світлу пам’ять про своїх Захисників.

Наталія ГОЛОВЕЦЬКА

 Україна повертає воду на поля: навіщо держава відроджує меліорацію