Той самий хліб з дитинства. Ніч в пекарні Новодмитрівки

Змочений водою і посипаний цукром, змащений пахучою олією та сіллю, натерта часничком хрустка скоринка, відламана від ще теплого буханця. А батон покришений в молоко з цукром, поданий у якості десерта? Кожен із нас по-своєму любить їсти хліб. І майже за кожним таким смаком тягнеться щось із далекого мрійливого дитинства.

Свій хліб дитячих років я пам’ятаю й досі. Це була кругла паляниця з високими рум’яними ребристими краями й товстою хрусткою скоринкою. Всередині він мав пружний м’якуш: не пухкий і повітряний, а щільний, такий, що легко піддавався натиску пальців і одразу повертав собі форму. Той хліб з Новодмитрівки, села, де народилася моя бабуся, я не забуду ніколи. 

В дитинстві ми з татом раз на рік відвідували Новодмитрівку, що в 5 км від Великої Олександрівки. В селі ще задовго до мого народження в нас не залишилося близьких родичів, і ми їздили на кладовище до моїх прабабусі та прадідуся. На проводки.  Дорога була завжди цікавою і сповненою приємних передчуттів. Ну, а смаки, яких тоді набирався, відклалися на все життя. Хліб – один із них. Його тоді випікали в місцевій пекарні, де працювала подруга дитинства тата тітка Ніна. 

Роки пройшли – я все рідше мав змогу складати компанію батьку. Та і він змінив традицію добиратися потягом Миколаїв-Кривий Ріг на автомобіль. 

Не стало і місцевої пекарні. Війна, яка прийшла на землі Херсонщини багато чого змінила в життєвому устрої маленьких сіл. Сьогодні дорога до Великої Олександрівки – це ледь не щомісячна експедиція, що сповнена робочих процесів: зйомки сюжетів життя деокопованих громад для МОСТа. Але кожного разу, проїжджаючи повз Новодмитрівку, я згадую дитинство і саме смак того хліба. 

Все змінилось у 2024 році. Під час чергової поїздки у громади ми заночували у друзів у Великій Олександрівці. До вечері вони подали хліб – ребристу паляницю чи то коровай, яка на смак та вигляд була точно така як у дитинстві. Зʼясувалося, що за ним друзі їздять спеціально – і не куди-небудь, а до Новодмитрівки. 

Вже наступного відрядження разом із колегою ми навідались до села. Як то буває в маленьких населених пунктах, достатньо спитати у крайньої хати й тебе доведуть до потрібного місця. Нас швидко провели у двір, де можна було придбати феноменальний, ніяк не інакше, хліб. Поїхав він тоді і до батьків у Херсон, і до родини в Одесу. 

Навесні 2026 року ми вперше знімали родину Біланенків. 

Надія та Віталій – люди, які сьогодні печуть той самий хліб. 

Весна була ще сирою і прохолодною, хоча дерева у Новодмитрівці вже цвіли. Господарі зустріли нас у дворі, закутані в куртки, привітно запрошуючи до хати. Відновлювальні роботи тут тривають й досі. Хоч громаду деокупували ще восени 2022 року, приватним домогосподарствам ще довго прийдеться долати наслідки війни. Надія показує розібрану пічку, будівельний інвентар та вогнетривку цеглу, яку вдалося роздобути за допомогою благодійників. 

Віталій у яскраво-блакитній куртці, спираючись на ту складену цеглу, розказує, що і як тут робитиме далі: “Хто навчив – батько! Батько навчив будувати. Хату сам робив та і все тут сам робив”.

Коли Надія попросила його скласти піч для хліба, він взявся і за неї. Із подвір’я ми перейшли до невеликої прибудови, що стала пекарнею. Саме тут Надія розповіла, звідки взагалі взявся хліб у їхній родині.

“В мене мамка пекла. Я була завідуючою пекарнею в колхозі. Потім кажу, зроби мені таку пічку. Попробуєм на дровах пекти самі”, – згадує жінка.

Вчила її пекти хліб все та ж тітка Ніна. 

“Перва” пічка, за словами Надії, була оббита залізом і через кілька тижнів згоріла. 

Бо не знали як тими дровами топить, хліб виходив і копчений, і підгорілий. 

Друга пічка вже вийшла краще. Але через прильоти вона почала сипатись. Тож родина якраз займалась її реновацією. 

“З четвертої ранку і до дванадцятої тільки тягнемо. Сім-вісім годин на одну піч”, – тут же розповідає Надія про технологічний процес.

Хліб випікають через день. А щоп’ятниці роботи у них ще більше. Однієї печі на всіх охочих не вистачає, тому доводиться випікати двічі.

“Встаємо о дванадцятій ночі. Не лягаємо”, – каже жінка з усмішкою.

Близько місяця Віталій разом із Надією оновлювали піч. Носити сажу приїздили навіть друзі. Того весняного дня ми домовились, що обовʼязково приїдемо познімати сам процес – роботу пекарні, яка працює зараз із потужністю у 100 хлібин за зміну. І чудової літньої днини це сталося. Вірніше – темної літньої ночі, густо всіяної зорями. 

Ще з другої ночі Біланенки починають топити велику дров’яну піч. Коли ми приїжджаємо, всередині вже палає вогонь. Надія сидить просто біля печі у величезних червоних рукавицях і довгою кочергою підгортає дрова.

– Що робите?

– Дрова підгортаю, щоб красиво оце було

Дрова горять, а десь за спиною безперервно гудить величезний тістоміс. Тут взагалі все відбувається одночасно. Поки піч набирає жар, подружжю треба встигнути підготувати тісто, форми, розважити майбутні хлібини й дати їм підійти.

Все відбувається в одному приміщенні, сповненому запахів, тепла і контрольованої метушні. Поки Віталій стежить за жаринками в печі, Надія – готує форми. Вона вправно, на автоматі, проходиться пензликом з олією по чорних ребристих формах для короваїв та прямокутних – для іменованих в народі “кірпічіків”. Ті ребристі форми знов нагадали хліб з мого дитинства. Передчуття, що зовсім скоро можна буде ще й відчути його смак додавали деякого дитячого нетерпіння.

Тістоміс тим часом завершив свою роботу. За одну зміну тут замішують три мішки борошна – по 50 кілограмів кожен. Цікаво, що цей хліб випікають без застосування звичних для нас дріжджів. В опару додають закваску, яку готують самі. Це саме те, що надає цьому хлібу неповторний смак і аромат. Визначити такий хліб можна за невеличкими вкрапленнями висівок у тісті. 

Готове тісто –  величезна пухка маса, яку дістають із чана шматок за шматком на стіл. Далі все робиться руками Надії. Їх вона заздалегідь туго перебинтовує на запʼястях, як спортсмен, що готується до відповідального змагання. 

Жінка відриває порцію тіста, кладе на старі механічні ваги і одразу формує майбутню хлібину.

Її руки працюють швидко, бо треба відміряти, зважити, сформувати, покласти у змащену форму. 

“Треба все встигнути за час”, – говорить Надія, не припиняючи роботи.

Віталій тут же підхоплює наповнені форми і ставить їх на стелажі. Там майбутній хліб має підійти. На полицях один біля одного стоять десятки чорних форм. В такому теплому приміщенні тісто починає рости просто на очах. Біля самої ж печі поступово стає все гарячіше і вона нарешті готова приймати буханці.

Тут темп роботи пекарів стає ще швидшим. Форми одну за одною ставлять на велику довгу лопату і вони буквально залітають у розпечену піч. На секунду ловиш себе на думці, що такий непростий технологічний процес втілюють у життя всього лише дві людини. Ясно, що в цей момент не до довгих розмов – не хочеться відволікати і заважати.  

Не знаю, як швидко минув той час, але невдовзі пекарня почала набирати інакших ароматів. Ледь кислуватий запах дріжджів і вогкого борошна, який досі стояв у приміщенні, поступово відступав. Його змінював теплий, густий аромат хліба, що доходив у печі. Пахло вже підпеченою скоринкою і трохи дровами. Здавалося, цей запах можна було не просто вдихати – ним можна було наїстися. Після кількох годин поруч із цими хлібинами хочеться вже не тільки знімати їх, а просто дочекатися дозволу, коли можна буде відламати шматок.

Поки хліб сидить у пічці, господарі кличуть пити каву. В ході розмови зʼясовуємо, що і Надія, і Віталій можуть бути моїми далекими родичами по лінії місцевих родин Литвиненків та Шахманів. 

Нарешті хліб дістають із печі.

Рум’яні, гарячі буханці один за одним звільняють від гарячих форм. І тут уже я не витримую й прошу дозволити самому витягнути хоча б один коровай.

Виявляється, це теж треба вміти. Надія допомогає правильно підхопити форму, перевернути і за мить отримати в руках гарячу хлібину: румʼяну, що ще потріскує. Із завзяттям ставлю її на стелаж до готової партії. 

Спогади розблоковано. На вигляд, на запах, а згодом і на смак – всі дитячі поїздки з татом до Новодмитрівки раптом стали дуже близькими.