Трамп хоче, аби його цілували в spaку за типу «Захист з боку США», але… Де гарантії?
Те, що на часі
Іще до повномасштабного вторгнення та пандемії COVID російські клеврети прогнозували, що США «незабаром почнуть брати гроші зі свої сателітів за сам захист їхнього хоч якогось – суверенітету».
Тоді це все здавалося безумством, але нині Дональд Трамп, фактично втілює той «російський сценарій».
Днями Президент США публічно образив Мухаммеда бін Салмана - принца Саудівської Аравії, заявивши, що той «не захотів поцілувати Трампа в spaку, але тепер буде змушений це зробити»
Принц відповів, що не буде -- змушений, але...
От що пише з цього приводу Віктор Ягун, текст якого зараз активно поширюють у мережі:
Трамп каже те, що інші політики думають, але не говорять
Якщо відкинути дипломатичні реверанси і назвати речі своїми іменами, історія з різкою риторикою Трампа щодо Мухаммеда бін Салмана — це не про емоції.
Це про нову реальність світової політики, де закінчується епоха красивих слів про союзників і починається епоха жорсткої ієрархії сили.
Світ входить у фазу, де великі держави більше не грають у дружбу. Вони грають у залежність.
І ця історія — це холодний сигнал усім країнам, які живуть за рахунок чужої безпеки.
Суть того, що сталося, дуже проста.
Саудівська Аравія — одна з найбагатших країн світу. Колосальні гроші. Нафта. Фонди на трильйони доларів. Вплив на енергетичні ринки.
Але коли запахло реальною війною з Іраном — виявилось старе правило геополітики: гроші не замінюють силу.
Можна купити зброю. Можна купити технології. Можна купити лобістів.
Але не можна купити гарантії, якщо ти не здатен сам воювати на рівних.
І саме це Трамп показав максимально грубо: навіть найбагатший клієнт Америки залишається клієнтом.
Це дуже неприємна правда для багатьох держав.
Але ще неприємніша правда в іншому.
Трамп фактично публічно продемонстрував новий принцип американської зовнішньої політики: безпека — це не право, безпека — це послуга.
І ця послуга має ціну.
Фактично він озвучив те, що поступово стає новою нормою Заходу: хочеш захист — плати, хочеш гарантії — будь корисним, хочеш підтримку — доведи свою цінність.
Це дуже жорстка модель. Але саме вона зараз формується.
І найважливіше тут навіть не Саудівська Аравія.
Найважливіше — це сигнал іншим.
Європі. Близькому Сходу. Азії.
І, якщо говорити чесно — Україні теж.
Бо головний висновок з цієї історії звучить дуже неприємно, але дуже корисно для виживання держав: у XXI столітті слабких не рятують. слабких використовують.
Поважають тільки тих, хто впливає на баланс сили.
Саме тому Україні категорично небезпечно мислити категоріями «нам повинні допомагати».
Ніхто нікому нічого не винен.
Є тільки інтереси.
Україна отримує підтримку не тому, що нас люблять. А тому, що ми стримуємо одну з найбільших військових загроз для Заходу.
Ми не гуманітарний проєкт. Ми елемент архітектури безпеки.
І поки ми залишаємося фактором сили — з нами рахуються.
Як тільки держава починає виглядати як проблема, а не як рішення — підтримка починає танути.
Це жорсткий закон війни.
І ще один дуже важливий урок із цієї історії.
Світ остаточно переходить у фазу політики сили, де поважають: не правильні слова, не правильні декларації, не правильні цінності.
А три речі: ресурси, стійкість, здатність завдавати втрат ворогу.
Саме це формує суб’єктність.
І тому головна небезпека для України сьогодні — не зовнішня. Головна небезпека — це внутрішня ілюзія, що нас підтримуватимуть незалежно від нашої сили.
Не будуть.
Будуть підтримувати рівно настільки, наскільки ми залишаємося необхідними.
Світ зараз дуже швидко повертається до дуже старого принципу, який завжди працював у великих війнах: дружба між державами — це форма тимчасового збігу інтересів.
І тільки сила робить ці інтереси стабільними.
Тому головний стратегічний висновок для України має звучати максимально тверезо: нам не потрібно, щоб нас любили, нам потрібно, щоб без нас не могли вирішувати питання безпеки.
Оце і є справжня суб’єктність держави.
І саме за неї зараз іде головна боротьба.
Радіо Трек: НОВИНИ