ТЦК мобілізував працівника лікарні, хоча у «Резерв+» було чинне бронювання: суд скасував призов
Рівненський окружний адміністративний суд розглянув справу за позовом військовозобов’язаного, який оскаржив мобілізацію, проведену за наявності чинного бронювання від призову на військову службу.
Суд дослідив правомірність наказів територіального центру комплектування та соціальної підтримки і військової частини, підстави можливого анулювання бронювання, а також вимоги щодо звільнення з військової служби та внесення змін до військово-облікових даних.
Суть справи
До Рівненського окружного адміністративного суду звернувся чоловік із позовом до територіального центру комплектування та соціальної підтримки і військової частини, в якому просив визнати протиправними та скасувати накази про його призов на військову службу під час мобілізації та зарахування до особового складу військової частини.
Позивач працював у Комунальному підприємстві «Рівненська обласна інфекційна лікарня» Рівненської міської ради. Згідно з наказом від 8 грудня 2025 року №264К його було прийнято на роботу до зазначеного закладу. Як встановив суд, станом на 5 серпня 2026 року чоловік продовжував перебувати у трудових відносинах із підприємством.
Рівненська обласна військова адміністрація наказом від 15 липня 2025 року №743 визначила лікарню критично важливою для функціонування економіки та забезпечення життєдіяльності населення в особливий період для цілей бронювання військовозобов’язаних працівників на період мобілізації та на воєнний час.
Надалі наказом Рівненської обласної військової адміністрації від 10 липня 2026 року №734 підприємство знову було визначено критично важливим для зазначених цілей.
Працівник лікарні мав бронювання від призову на військову службу під час мобілізації строком до 15 липня 2026 року.
Цю обставину підтверджували відомості з Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов’язаних та резервістів, сформовані за запитом підприємства від 8 липня 2026 року. У розділі відомостей про працівників щодо позивача було зазначено статус «Заброньовано» з приміткою про строк дії бронювання до 15 липня 2026 року.
Водночас, як стверджував позивач, станом на 12 липня 2026 року за відомостями Реєстру він не перебував у статусі порушника правил військового обліку.
За твердженням чоловіка, його примусово доставили до Комунального підприємства «Рівненський обласний клінічний лікувально-діагностичний центр імені Віктора Поліщука» Рівненської обласної ради без участі працівників поліції та без оформлення будь-якого документа про затримання.
Крім того, 12 липня 2026 року його взяли на військовий облік у відповідному територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки.
В обліковій картці підставою взяття на облік було зазначено положення абзацу п’ятого пункту 2 частини першої статті 37 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу», яке стосується військовозобов’язаних, що прибули з інших місцевостей України або з-за кордону на нове місце проживання.
Однак позивач заперечував наявність такої підстави, наголошуючи, що не змінював зареєстрованого місця проживання з 23 червня 2005 року. На підтвердження цього він посилався на витяг із реєстру територіальної громади.
13 липня 2026 року начальник ТЦК та СП видав наказ №2147 «Про призов військовозобов’язаних та резервістів на військову службу під час мобілізації на особливий період», відповідно до якого позивача призвали на військову службу та направили для її проходження до військової частини. У рішенні також зазначено поіменний список №3888 від 13 серпня 2026 року.
Окремо позивач оскаржив наказ командира військової частини №196, яким його зарахували до списків особового складу та на всі види забезпечення, призначили на посаду і визнали таким, що приступив до виконання обов’язків. У тексті судового рішення цей наказ датований 13 червня 2026 року.
Позивач вважав, що його призов суперечив пункту 1 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», оскільки станом на 13 липня 2026 року він мав чинне бронювання та відповідну відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації.
На його переконання, наявність такого правового статусу унеможливлювала законний призов на військову службу до завершення строку дії відстрочки.
У зв’язку із цим чоловік просив скасувати наказ начальника ТЦК та СП у частині його призову та направлення до військової частини, а також наказ командира військової частини у частині зарахування до особового складу, на всі види забезпечення, призначення на посаду та визнання таким, що приступив до виконання службових обов’язків.
Крім того, позивач вимагав зобов’язати військову частину прийняти рішення про його звільнення з військової служби та виключити зі списків особового складу і всіх видів забезпечення.
Окремі позовні вимоги стосувалися визнання протиправними дій щодо взяття його на військовий облік до іншого ТЦК та СП і зобов’язання виправити відповідні відомості в Єдиному державному реєстрі призовників, військовозобов’язаних та резервістів шляхом зміни даних про територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, у якому він перебуває на обліку.
Позиції сторін
Територіальний центр комплектування та соціальної підтримки заперечував проти задоволення позову.
У відзиві відповідач зазначив, що відповідно до Закону України «Про Єдиний державний реєстр призовників, військовозобов’язаних та резервістів» цей Реєстр є єдиною інформаційно-комунікаційною системою, призначеною для збирання, зберігання та використання відомостей, необхідних для забезпечення військового обліку.
ТЦК та СП наголошував, що під час здійснення мобілізаційних заходів уповноважені посадові особи повинні керуватися актуальними даними, які містяться в Реєстрі.
За твердженням відповідача, на момент видання наказу про призов чоловіка в Єдиному державному реєстрі «Оберіг» уже містилася офіційна відмітка про анулювання або відсутність його відстрочки.
Як пояснював ТЦК та СП, відповідний запис з’явився у зв’язку із втратою підприємством статусу критично важливого за запитом Міністерства цифрової трансформації України. На підтвердження цієї обставини відповідач посилався на витяг із системи «Оберіг» від 20 серпня 2026 року.
З огляду на зазначене ТЦК та СП вважав, що не мав правових підстав розглядати позивача як заброньованого військовозобов’язаного, а тому просив відмовити в задоволенні позову повністю.
Військова частина також заперечувала проти позовних вимог, заявлених до неї.
Її представники наголошували, що військова частина не приймала рішення про мобілізацію позивача, не перевіряла документи, які могли підтверджувати його право на відстрочку, та не ухвалювала рішень про відмову в наданні такої відстрочки.
Військова частина зазначала, що не є суб’єктом владних повноважень, який видав наказ про призов, а діяла виключно на підставі документів, отриманих від компетентного державного органу.
Крім того, відповідач стверджував, що не мав законодавчо визначених повноважень перевіряти правомірність мобілізації та не має передбачених законом підстав для звільнення позивача з військової служби.
На думку військової частини, можливі порушення, допущені під час здійснення мобілізаційних заходів, не можуть покладатися на неї, оскільки вона не була суб’єктом прийняття відповідного рішення про призов.
Позивач у відповіді на відзив підтримав заявлені вимоги та вважав заперечення відповідачів необґрунтованими.
Позиція та висновки суду
Розглядаючи спір, Рівненський окружний адміністративний суд виходив із положень частини другої статті 19 Конституції України, відповідно до якої органи державної влади та їхні посадові особи зобов’язані діяти виключно на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України.
Водночас суд врахував статтю 65 Конституції України, яка встановлює обов’язок громадян щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також передбачає проходження військової служби відповідно до закону.
Правове регулювання спірних відносин суд здійснював з урахуванням положень Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу» №2232-XII, Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» №3543-XII, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» №389-VIII та законодавства, яке визначає особливості виконання військового обов’язку в особливий період.
Суд зазначив, що одним із видів військової служби відповідно до частини шостої статті 2 Закону №2232-XII є військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період.
При цьому мобілізаційні заходи здійснюються з урахуванням установлених законодавством гарантій та підстав для надання відстрочки.
Наявність чинного бронювання виключала призов під час мобілізації
Ключове значення для вирішення спору суд надав пункту 1 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
Згідно із цією нормою не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов’язані, які заброньовані на період мобілізації та на воєнний час за органами державної влади, іншими державними органами, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами й організаціями в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, та перебувають на спеціальному військовому обліку.
Суд також звернувся до статей 24 і 25 зазначеного Закону, якими визначено мету, організацію та порядок бронювання військовозобов’язаних.
Зокрема, бронювання здійснюється для забезпечення функціонування державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій в особливий період.
Відповідні положення поширюються, серед іншого, на військовозобов’язаних працівників підприємств, установ та організацій, які визначені критично важливими для функціонування економіки та забезпечення життєдіяльності населення в особливий період.
Суд проаналізував Порядок проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 2024 року №560.
Відповідно до пункту 56 цього Порядку відстрочка від призову на військову службу під час мобілізації надається з підстав, визначених статтею 23 Закону №3543-XII.
Абзац двадцятий пункту 60 Порядку №560 визначає особливості строку надання відстрочки заброньованим військовозобов’язаним із посиланням на відповідні порядки бронювання, затверджені Кабінетом Міністрів України.
Крім того, суд застосував положення постанови Кабінету Міністрів України від 27 січня 2023 року №76 та постанови від 5 червня 2024 року №650, які регламентують механізм бронювання військовозобов’язаних під час воєнного стану, зокрема з використанням електронних засобів.
Суд звернув увагу, що Порядок №76 передбачає здійснення бронювання за списками військовозобов’язаних, які формуються уповноваженими особами та подаються через Портал Дія.
Положення пунктів 29 і 30 цього Порядку встановлюють механізм автоматичного переведення військовозобов’язаного на спеціальний військовий облік на строк дії відстрочки протягом 72 годин із моменту формування списку за умови дотримання визначених вимог.
Серед таких умов — перебування особи на військовому обліку, наявність трудових відносин із відповідним державним органом або критично важливим підприємством чи установою, уточнення персональних даних та відсутність перебування в розшуку.
Інформація про надання відстрочки внаслідок бронювання відображається у військово-обліковому документі в електронній формі.
Дослідивши надані докази, суд встановив, що позивач перебував у трудових відносинах із комунальною інфекційною лікарнею, яку Рівненська обласна військова адміністрація визначила критично важливою для функціонування економіки та забезпечення життєдіяльності населення в особливий період.
Зокрема, відповідний статус підприємства підтверджувався наказом обласної військової адміністрації від 10 липня 2026 року №734.
Водночас відомості Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов’язаних та резервістів підтверджували, що позивач був заброньований до 15 липня 2026 року.
Таким чином, станом на 13 липня 2026 року, коли начальник ТЦК та СП видав оскаржуваний наказ про призов, строк дії відстрочки ще не завершився.
За висновком суду, на момент мобілізації чоловік мав чинне бронювання, а отже відповідно до пункту 1 частини першої статті 23 Закону №3543-XII не підлягав призову на військову службу під час мобілізації.
ТЦК повинен перевіряти не лише відомості про відстрочку, а й підстави її надання та анулювання
Окрему увагу суд приділив правовому значенню відомостей, які відображаються в електронних військово-облікових документах.
Застосувавши положення Порядку організації та ведення військового обліку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 30 грудня 2022 року №1487, суд зазначив, що головною вимогою до системи військового обліку є забезпечення повноти та достовірності відповідних даних.
Цим Порядком також урегульовано організацію військового обліку, повноваження ТЦК та СП щодо контролю за його станом і процедуру взяття призовників, військовозобов’язаних та резервістів на військовий облік.
Суд дослідив положення постанови Кабінету Міністрів України від 16 травня 2024 року №559, якою затверджено Порядок оформлення, створення та видачі військово-облікового документа.
Відповідно до цього Порядку військово-обліковий документ може оформлюватися в електронній або паперовій формі, причому обидві форми мають однакову юридичну силу.
Електронний військово-обліковий документ формується з використанням визначених електронних засобів на підставі відомостей Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов’язаних та резервістів.
Дійсність такого документа підтверджується QR-кодом.
Суд також послався на Закон України «Про Єдиний державний реєстр призовників, військовозобов’язаних та резервістів» №1951-VIII, зокрема статтю 14-1, якою визначено правовий статус електронного кабінету призовника, військовозобов’язаного та резервіста.
Проаналізувавши ці норми, суд дійшов висновку, що мобільний застосунок «Резерв+» є засобом формування військово-облікового документа в електронній формі, а в ньому відображаються, зокрема, відомості про наявність відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації у зв’язку з бронюванням.
У цій справі відповідні відомості підтверджували наявність у позивача відстрочки до 15 липня 2026 року включно.
Водночас суд наголосив, що територіальні центри комплектування та соціальної підтримки під час здійснення призову резервістів і військовозобов’язаних на військову службу під час мобілізації зобов’язані не лише формально перевіряти наявність або відсутність відстрочки, а й перевіряти підстави її надання та оформлення.
Також ТЦК та СП як органи адміністрування та ведення Реєстру забезпечують взаємодію щодо його функціонування, контролюють повноту, відповідність і своєчасність внесення інформації, отриманої від державних органів, та здійснюють актуалізацію відповідної бази даних.
За висновком суду, під час прийняття рішення про мобілізацію позивача відповідач не вжив належних заходів для встановлення обставин, пов’язаних із чинністю його бронювання.
Суд перевірив підстави анулювання бронювання
Оцінюючи аргументи ТЦК та СП про відсутність у позивача відстрочки внаслідок втрати підприємством статусу критично важливого, суд звернувся до пункту 31 Порядку №76.
Ця норма визначає підстави анулювання наданої відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації.
Серед передбачених підстав — закінчення строку дії відстрочки, завершення критично важливим підприємством виконання робіт або надання послуг для забезпечення потреб Збройних Сил та інших військових формувань, позбавлення підприємства чи установи статусу критично важливого, ліквідація відповідного органу або підприємства, звільнення військовозобов’язаного, тимчасове припинення трудового договору, обґрунтоване подання уповноваженого керівника, надання відстрочки з інших підстав, передбачених статтею 23 Закону №3543-XII, а також інші прямо визначені Порядком обставини для окремих категорій заброньованих осіб.
Суд зазначив, що встановлений пунктом 31 Порядку №76 перелік підстав анулювання відстрочки є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню.
При цьому строк дії відстрочки позивача на момент його призову не закінчився.
Щодо можливої втрати підприємством статусу критично важливого суд наголосив, що відповідно до пункту 31 Порядку №76 рішення про позбавлення такого статусу має приймати державний орган, який раніше визначив підприємство або установу критично важливими.
У випадку позивача таким органом була Рівненська обласна військова адміністрація.
Водночас відповідач не надав документа, передбаченого Порядком №76, який би підтверджував наявність підстав для анулювання бронювання працівника станом на 13 липня 2026 року.
Таким чином, посилання ТЦК та СП на відмітку в системі «Оберіг» про анулювання відстрочки у зв’язку з утратою підприємством статусу критично важливого не спростувало встановлених судом обставин щодо чинності бронювання на момент призову.
З огляду на це суд дійшов висновку, що наказ начальника ТЦК та СП від 13 липня 2026 року №2147 у частині призову позивача на військову службу під час мобілізації та направлення його для проходження військової служби є протиправним і підлягає скасуванню.
Виконання наказу про мобілізацію не позбавляє особу права на його судове оскарження
Суд також розглянув аргументи відповідача щодо правової природи наказів про призов як актів індивідуальної дії, що на момент вирішення справи вже вичерпали свою дію внаслідок мобілізації позивача.
Відповідно до пункту 19 частини першої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України індивідуальним актом є рішення суб’єкта владних повноважень, прийняте на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, яке стосується прав чи інтересів визначеної особи або осіб та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк.
Суд наголосив, що такі акти мають правозастосовний характер, стосуються конкретних осіб, вирішують індивідуальні питання у сфері державного управління та спричиняють виникнення конкретних адміністративно-правових відносин.
При цьому право на оскарження індивідуального акта належить особі, щодо якої його видано або чиїх прав, свобод та інтересів він безпосередньо стосується.
Суд послався на правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в постановах від 9 квітня 2019 року у справі №9901/611/18 та від 18 вересня 2019 року у справі №9901/801/18.
Також враховано висновки Великої Палати Верховного Суду в постановах від 6 жовтня 2021 року у справі №9901/26/21, від 3 листопада 2021 року у справі №9901/226/21, від 2 лютого 2022 року у справі №9901/256/21, від 16 березня 2023 року у справі №9901/494/21, від 6 квітня 2023 року у справі №990/152/22 та від 14 вересня 2023 року у справі №990/73/23.
Суд зазначив, що можливість оскарження актів індивідуальної дії узгоджується з правом особи на доступ до суду, оскільки адресати таких актів мають право вимагати судового захисту своїх порушених прав.
Відтак наказ про призов на військову службу під час мобілізації може бути предметом оскарження в адміністративному суді в частині, яка безпосередньо стосується позивача.
Скасування наказу про призов має наслідки для подальших наказів військової частини
Окремо суд розглянув вимоги про скасування наказу командира військової частини та зобов’язання звільнити позивача з військової служби.
Суд застосував пункт 4 частини першої статті 24 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу», відповідно до якого початком проходження військової служби для громадян, призваних під час мобілізації, на особливий період, є день відправлення у військову частину з відповідного районного або міського ТЦК та СП.
Таким чином, правовий статус громадянина змінюється на статус військовослужбовця з дня його відправлення до військової частини.
Водночас, як зазначив суд, визнання протиправним та скасування наказу про призов на військову службу під час мобілізації має правові наслідки не лише для самого рішення про призов, а й для подальших актів індивідуальної дії, пов’язаних із проходженням військової служби.
Такі акти є похідними від наказу про призов.
Відповідно, скасування первинного наказу про мобілізацію зумовлює протиправність пов’язаних із ним наказів щодо проходження військової служби.
З огляду на встановлену протиправність призову позивача суд дійшов висновку про необхідність скасування наказу командира військової частини №196 у частині зарахування чоловіка до списків особового складу та на всі види забезпечення, призначення на посаду і визнання таким, що приступив до виконання обов’язків.
Для захисту порушених прав позивача суд також визнав необхідним зобов’язати військову частину прийняти рішення про його звільнення з військової служби та виключення зі списків особового складу і всіх видів забезпечення.
Вимоги щодо зміни військово-облікових даних суд не задовольнив
Водночас суд окремо оцінив вимоги щодо виправлення відомостей у Єдиному державному реєстрі призовників, військовозобов’язаних та резервістів.
Зокрема, позивач просив визнати протиправними дії щодо взяття його на військовий облік і зобов’язати внести зміни до Реєстру в частині зазначення відповідного ТЦК та СП.
Суд послався на частину восьму статті 5 Закону України №1951-VIII, яка визначає органи ведення Реєстру, а також на Порядок ведення Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов’язаних та резервістів, затверджений наказом Міністерства оборони України від 28 березня 2022 року №94.
Відповідно до зазначеного правового регулювання на районні та міські територіальні центри комплектування та соціальної підтримки покладено обов’язки щодо ведення Реєстру та внесення до нього передбачених законодавством відомостей.
Крім того, суд урахував пункт 4 Порядку №559, який визначає механізм внесення змін у разі невідповідності відомостей, зазначених у військово-обліковому документі, інформації, що міститься в Реєстрі.
Зокрема, для внесення відповідних змін у паперовій формі громадянин повинен звернутися до ТЦК та СП або його відділу за місцем перебування на військовому обліку. В електронній формі таке звернення може здійснюватися через електронний кабінет призовника, військовозобов’язаного або резервіста.
Суд зазначив, що повноваження щодо внесення змін до Реєстру належать тому територіальному центру комплектування та соціальної підтримки, в якому особа перебуває на військовому обліку.
Однак, як установив суд, позивача було призвано на військову службу та зараховано до особового складу військової частини.
Тому на момент розгляду справи він уже не перебував на військовому обліку у відповідному ТЦК та СП, до якого було адресовано вимоги щодо виправлення відомостей.
За таких обставин суд дійшов висновку, що цей територіальний центр комплектування та соціальної підтримки не має повноважень приймати рішення стосовно перебування позивача на військовому обліку та вносити відповідні зміни до Реєстру.
Відтак позовні вимоги в цій частині не підлягали задоволенню.
Рішення суду
Оцінивши докази в їх сукупності, суд застосував положення статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, відповідно до яких кожна сторона повинна довести обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
Водночас у справах про протиправність рішень, дій або бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок доказування правомірності відповідного рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Суд дійшов висновку, що відповідач не довів належним чином правомірності своєї позиції з урахуванням вимог частини другої статті 19 Конституції України та частини другої статті 2 КАС України. Натомість доводи позивача були визнані частково обґрунтованими.
За результатами розгляду справи № 460/15439/26 Рівненський окружний адміністративний суд частково задовольнив адміністративний позов.
Суд визнав протиправним та скасував наказ начальника ТЦК та СП від 13 липня 2026 року №2147 у частині призову позивача на військову службу під час мобілізації та направлення його для проходження військової служби до військової частини.
Також визнано протиправним та скасовано наказ командира військової частини №196 у частині зарахування чоловіка до списків особового складу та на всі види забезпечення, призначення на посаду й визнання таким, що приступив до виконання обов’язків.
Крім того, суд зобов’язав військову частину прийняти рішення про звільнення позивача з військової служби та виключити його зі списків особового складу і всіх видів забезпечення.
У задоволенні решти позовних вимог суд відмовив.
Також на користь позивача присуджено 665,60 грн судового збору за рахунок бюджетних асигнувань відповідача — територіального центру комплектування та соціальної підтримки.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційну скаргу не подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили за результатами відповідних процесуальних дій або апеляційного перегляду.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER та WhatsApp, сторінку у Facebook, в Instagram та в Х, щоб бути в курсі найважливіших подій.
