— А як я потім дивитимусь сину в очі? я не хочу, щоб його батька вважали боягузом. Лесю, я йду! І це не обговорюється, – сказав Дмитро Атрошенко дружині перед тим, як йти на вогняні рубежі, захищаючи Вітчизну від російського поневолювача.
Дмитро Атрошенко загинув 22 липня 2023 року під час свого останнього бою на Донеччині. Йому було тільки 36. Саме час розквіту, сил і можливостей. Саме час насолоджуватись родиною, яку він любив і беріг, дарувати дружині Лесі насолоду від виваженого й зрілого кохання, час, коли він так потрібен одинадцятирічному сину Артему, час, коли вони разом так мріяли про те, щоб подарувати сину братика чи сестричку. Леся мріяла про дівчинку, а Діма сміявся: «Лесю, без варіантів – ти ж знаєш, по моїй лінії у нас тільки хлопчики народжуються. Зате які!».
Все залишилось тільки у спогадах та мріях. І у вічній рані, яка болить і кровоточить і вранці, й вдень, і глибокою ніччю, коли Леся без сну дивиться у чорне небо за вікном. Вона шукає ліки в спогадах про свого Діму – чистих і світлих, сповнених кохання й надії. Для неї час застиг в одній миті, коли прилетіла чорна звістка про те, що Діми більше нема.
Доля Дмитра ніколи не була легкою. Хлопчик народився дуже кволеньким, лікарі давали невтішні прогнози. Тоді бабуся Валя з дідусем Толею, махнувши рукою, забрали його до себе в Хотівлю: чисте сільське повітря, домашнє молоко і сметана – то найкращі ліки. Так і сталось, що безмежна бабусина й дідусева любов зробили неможливе. Хлопчик незабаром набрався сил і впевнено пішов по життю.
– Діма жартував потім, що вони так старались, що загодували його риб’ячим жиром, – посміхається спогадам Леся. – Він і потім, у дорослому житі, ніколи не вживав рибних страв – казав, у дитинстві наївся так, що не може бачити рибу ні в якому вигляді. Мама Діми їздила весь час по заробітках, а тато, який вже мав іншу родину – так склалось у житті, помер, коли Дімі було 17 років. Тож єдиною його надійною опорою і підтримкою в дитинстві були бабуся з дідусем. І хоча, підрісши, він ходив до школи в Городні, всі вихідні й канікули проводив саме в Хотівлі. У старших класах, було, й пішки з Городні до села добирався – тоді ж шкільних автобусів не було. А потім закінчив училище в Сновську й повернувся знову до бабусі з дідусем – він вже вважав, що виріс, і тепер він повинен дбати про них та допомагати. Він був дуже роботящий, розбирався в техніці, знав всіляку роботу, а її в селі вистачало. З 18 років почав їздити по будівництвах, щоб заробити копійчину. Він був дуже самостійний і занадто дорослим як для своїх років.
На п’ять років молодшій Лесі, коли вони вирішили створити сім’ю, було лише 19. Вона вчилася в Києві, в торгово-економічному виші.
– Діма тоді працював на будівництві в різних місцях, ми рідко бачились, – каже Леся. – Коли я зрозуміла, що вагітна, його не було поруч, був на роботі. Коли я подзвонила й повідомила йому, він ані миті не вагався: «Звичайно, я прийму будь-яке твоє рішення. Але я б дуже хотів, щоб наша дитина з’явилась на світ. Лесю, я приїду, й ми зіграємо весілля». Я дочекалась Діму й ми разом пішли до моїх батьків. Діма їм просто сказав: «Ми одружуємось!». Таким він був у всьому – прямий, рішучий, готовий брати відповідальність на свої плечі за будь-яких обставин. Як він чекав народження сина! Заходив у пологовому в палату, брав новонародженого Артема на руки, цілував крихітні пальчики, підносив до вікна: «Дивись, синку, он наша машина. А отам ми живемо. Скоро, синочку, поїдемо додому». Я боялась у перші дні, не знала як поводитись з дитиною. Діма робив все зі мною – сповивав, купав Малого, вставав до нього ночами… Кращого чоловіка й батька нема й не буде. Ми були такі щасливі…
Молодята пожили трохи окремо, але коли Артемко підріс, перебралися до Лесиних батьків. Леся вийшла на роботу в кафе «Лаванда». Дмитро все так же їздив на роботу в Київ. Артем ходив у садочок, а Лесина робота інколи тривала майже до ночі. Тому підтримка бабусиних і дідусевих ласкавих рук була необхідною – вони з задоволенням були «на підхваті», допомогали ростити онука. Дмитро з Лесею впевнено ставали на ноги – вже збирались відійти від батьків і жити окремо. А згодом здійснилась і давня мрія Діми – він придбав автомобіль такий, як хотів. Вони до без тями кохали одне одного і мріяли про майбутнє. Однак у двері щасливої родини постукала війна…
– 24 лютого Діма був у Києві на роботі. А ми з Артемом спали вранці, – каже Леся. – У квартиру ще не перебрались, жили з батьками. Їхній будинок – над трасою, якраз у районі кафе «У Пуха». Я прокинулась від вибухів, але подумала, що то щось на стоянці далекобійників стукає – таке іноді бувало. Аж дзвінок від Діми о пів на шосту ранку: «Ти де? Як спите?! Лесю, прокидайся, збирай речі! Війна… Глянь у вікно! Я виїжджаю, скоро буду!». Я глянула у вікно: на заправній станції черга з машин аж до військового містечка, – згадує Леся. – Діма приїхав вже о пів на одинадцяту ранку. Мости вже були зірвані, добирався через Конотоп. Він був стривожений, бо бачив, що відбувається під Києвом. Але нам нічого не розповідав, лише пізніше зізнався, що бачив пекло. А тут вже танки російські стояли. Діма казав, що треба нас вивезти звідси. Але ми ще вагалися, не могли визначитись що робити. Вдень було більш-менш спокійно, але ніч нам всім довелось провести в погребі, бо почали лунати сильні вибухи. Вранці Діма сказав: «Швиденько збирайтесь, їдемо в Хотівлю, до бабусі з дідусем. Там болота, їхнім танкам там нічого робити. А тут невідомо що буде. Будинок же на трасі, а техніки ворожої тут тьма». Ми всі, разом з батьками, й поїхали. Собаку в вольєрі в поспіху забули. Діма як приїхав у село, дуже засмутився – та думка, що Фарт залишився сам, не давала йому спокою. І хоч ми по телефону попросили сусідів, щоб його годували, через день Діма вирушив за своїм улюбленцем. Пішки з Хотівлі. Повернулись удвох з вірним другом – в цьому був весь Діма. Він не міг нікому й нічому зрадити.
У Хотівлі було відносно спокійно. Тільки раз по раз літали вертольоти з білоруськими прапорами. Їхній шлях лежав на Чернігів. Було чути як стогне від вибухів і вогню улюблене місто.
Після звільнення Городнянщини Дмитро пішов у військкомат. Рано вранці, поки домашні ще спали – щоб не чути їхніх вмовлянь. То було 11 квітня. Повернувся за годину: «Я був у військкоматі. Я не можу просто так сидіти!». Лесині сльози й докори не допомогли. Пронизав твердим поглядом: «А як я потім дивитимусь сину в очі? Я не хочу, щоб його батька вважали боягузом. Лесю, я йду! І це не обговорюється».
Десь з місяць Дмитро служив тут, по місту, на блокпостах, на зведенні укріплень – у територіальній обороні. А після Радуниці військкомат повідомив, що треба зібрати речі й бути готовим будь-якої миті до виїзду. Спочатку було злагодження й навчання 58-ої бойової бригади на Сумщині. Леся була поруч. Зняли квартиру, інколи привозила туди й Артема.
– У короткі вихідні ми не могли набутися разом, – здавлено каже молода жінка. – Таке було відчуття, ніби тобі не вистачає повітря й ти хапаєш його ротом і носом. Перед відправкою відпустили на два дні додому, в Городню. Діма за ці два дні купив машину – простішу, щоб на ній їхати туди. Він знав, що колеса там необхідні. Ну а потім – Донеччина. Виїзд був 26 червня. Короткі проводи, сльози… Він був штурмовиком, старшим солдатом. Під Бахмутом було дуже гаряче. Телефонні дзвінки – по десять секунд: «Привіт, Зая! У мене все добре. Люблю, цілую». Але дзвонив щодня – навіть не знаю, як знаходив таку можливість у тому пеклі. Адже знав, що дуже хвилююсь. І невідомість для мене – що вирок.
Цілий рік бойова бригада «подорожувала» по різних позиціях в Бахмутському районі. У грудні Дмитро приїхав у короткочасову відпустку. Вона закінчилась 29 грудня. А 30 у Діми був день народження. Бабусі й дідусю не признавались, що їхній онук служить на вогняних рубежах – щоб не хвилювати. Але під час відпустки правда виплила. Бабуся з інсультом, як вже онук поїхав, потрапила в лікарню. Дмитру про це розповіли тільки після того, як вона підлікувалась і знову була вдома.
У січні-лютому бригада Дмитра була відправлена на ротацію в Семенівку. З’явилась можливість ще наїздами кілька разів побувати вдома. А потім на бійців чекав Серебрянський ліс на Луганщині.
Леся каже, з коротких телефонних дзвінків відчувала, наскільки Дмитро втомлений. Навіть пошкодивши ногу, він не припиняв ходити на позиції з побратимами. На вимоги дружини звернутись до шпиталю тільки відмахувався: «Я ходжу, кров з вух не йде, значить, все добре. Іншим гірше». Тут вже, бувало, зв’язку не було по чотири дні. Тоді Леся дзвонила ротному, щоб дізнатись чи все добре, і благала: «Передайте Дімі, що я його дуже люблю!». Це вже потім Дмитро, коли приїде в обіцяну чергову відпустку в травні, яка закінчилась, майже не розпочавшись, бо терміново відкликали назад, розкаже, яким чудом було почути по рації голос командира і його слова, які лунали серед скажених вибухів: «Леся дзвонила. Вона тебе любить!». Мабуть, саме ця сила любові й дала йому можливість вижити в пеклі того разу.
– Сімнадцятого травня ввечері Діма приїхав, ми розраховували, що хоч на кілька днів, – згадує Леся. – Але наступного дня пролунав дзвінок з наказом негайно повертатись. Я навіть усі речі не встигла йому випрати й висушити – так, мокрі, й повіз. Хлопців розкидали по різних бригадах. Діма потрапив оператором-навідником у 66-у. 21 липня ми ще з ним розмовляли телефоном, навіть по відеозв’язку. Ввечері він збирався вирушати на позицію. Бачила, що він дуже втомлений. Обличчя, очі… Сказав тільки: «Треба поголитись, але нема сил». Я йому кажу: «Дімко, ти з таких халеп вибирався, все буде й цього разу добре!». А він так сумно посміхнувся й вкотре сказав: «Лесю, якщо що – ти справишся. Ти у мене сильна»… Як він помилявся… Ніяка я не сильна… Я стараюсь справлятись, але в мене це так погано виходить…
Коли Леся не дочекалась обіцяного дзвінка від Дмитра за два дні, вона майже всю ніч знову й знову набирала номер коханого. Але у відповідь чула: «Абонент поза мережею».
Вранці пішла на роботу (працювала вже в магазині, що в колишній «Галантереї»), і чомусь крутилася думка, що, можливо, Діма поранений і знаходиться в шпиталі. Перебирала адреси всіх ближніх військових лікарень і будувала маршрути як туди добратися. Але потім пролунав дзвінок, і її світ рухнув.
–Я не пам’ятаю дороги додому, – каже Леся. – Не пам’ятаю, як закрила магазин. Тільки стала на поріг – мама одразу все зрозуміла. А потім було сім кіл пекла: ми намагались хоч щось дізнатись з офіційних джерел, щоб нам підтвердили або спростували інформацію. Куди я тільки не ходила, не дзвонила. Казали – чекайте, інформації нема, там був сильний обстріл. Врешті з частини підтвердили, що Діма загинув. І сказали, що йдуть бої, не можуть підступитись, щоб забрати тіло… А я не вірила. Він не міг. Він же знав, як сильно я його кохаю. Я чекала. А він так і не дзвонив…
Дмитро загинув 22 липня. Його тіло з поля бою побратими змогли винести тільки через чотири дні – 26-го. Лесі подзвонили й повідомили, що Діму привезуть в морг у Дніпрі десь у четвер-п’ятницю. Ще сказали, що знадобиться впізнання і, можливо, експертиза ДНК. 
Вона не чекала офіційного сповіщення – разом зі своїм рідним братом, теж Дмитром, і сином Артемом негайно вирушила в путь, щоб якнайшвидше забрати свого Діму додому…
Вона не чекала офіційного сповіщення – разом зі своїм рідним братом, теж Дмитром, і сином Артемом негайно вирушила в путь, щоб якнайшвидше забрати свого Діму додому…
– Ми вирушили в дорогу вночі з п’ятниці на суботу, хоча брат щойно, не спавши після зміни приїхав з Києва. О восьмій ранку ми вже були в морзі. Я одразу впізнала Дімині речі– годинник, телефон, обручку, – каже жінка. – Потім мені показали фото. Фото його руки з характерним шрамом на безіменному пальці. У Діми ще були шрами від апендициту й на ключиці, де була травма. А потім показали загальний фон. Сумнівів не було – це був наш Дімка. Його можна було впізнати, хоча тіло й пролежало на сонці чотири дні. Ці його щічки… І ця його щетина… Так і не встиг поголитись… Ви знаєте, як йому було боляче? Як було боляче моєму Дімі? Той біль застиг на його обличчі…
Офіційне сповіщення про загибель Дмитра його дружині принесли в понеділок, коли вона вже повернулась з моргу з Дніпра. А у вівторок, 1 серпня, Дмитра привезли на щиті в рідне місто, яке зустрічало захисника на колінах вздовж вулиць.
Від того страшного дня минуло вісім місяців. А біль не вщухає, каже Леся. Вона щоразу приходить до Меморіалу пам’яті Героїв, приносить коханому квіти й ніжно гладить його по щоці на фото, з якого він дивиться на неї.
Артем тримає в руках татову нагороду – нагрудний знак 66-ої окремої механізованої бригади, присвоєний Дмитру посмертно за особисту мужність та героїзм, стійкість та рішучість. Та нагорода пече дитячі долоньки – як би він волів натомість холодного заліза триматися за теплову татову руку… Хлопчик тримається і не плаче. Маленький мужчина. Інколи, каже Леся, вранці прокинеться і каже: «А мені сьогодні тато снився. Ми купались з ним на річці…». А потім відвернеться до стіни й мовчить. Бо мужчини не плачуть. А то іноді: «Мамо, обійми мене так міцно, як тато».
– Я кажу: «У мене не вийде так, як тато», – Леся тамує біль. – А він: «А ти спробуй». Я обіймаю і думаю: а як би я хотіла, мій сину, щоб тато і мене обійняв міцно-міцно, як вмів тільки він… Зараз, коли я чую інколи від сторонніх людей: «Та хай вже віддадуть путіну той Донбас та припинять нарешті війну», мені хочеться спитати: «А ви давно були на кладовищі? Бачили, скільки там жовто-блакитних прапорів на могилах? За що тоді загинув мій Діма й інші хлопці?». А інколи мені стає байдуже. До всього. Я просто хочу, щоб мій Діма був. Хоча б у пам’яті. Я хочу, щоб його пам’ятали. Доки пам'ять житиме – житиме й він серед нас…
Світлана Томаш
Новини Городнянщини