У Рівному створюють “Рушник надії” — вишиту молитву за зниклими безвісти захисниками

У Рівному стартувала особлива акція — “Рушник надії”. За ініціативи ГО “Центр креативу” та зворушливої підтримки жінок, які чекають своїх Героїв із полону чи зниклих безвісти, на білому полотні з’являються не орнаменти, а імена та позивні рідних — як тихі молитви, як незламна віра в повернення.

Ініціаторкою рівненського осередку всеукраїнської акції стала Руслана Броновицька — письменниця й режисерка. Її поетична збірка “Вдруге ти його не народиш”, написана після зникнення сина, стала основою рушника — замість традиційного узору тут — поезія, вишита рядок за рядком.

Головна мета ініціативи — не лише підтримати родини, а й публічно нагадати: тисячі українських захисників досі залишаються у ворожому полоні чи вважаються зниклими. Ім’я кожного з них — має бути почуте.



Перший майстер-клас із вишивання відбувся в Гончаренко центрі, який став осередком — простором сили й тиші, де жінки, об’єднані спільним болем, разом вишивають пам’ять і надію. Техніці ниткографіки учасниць навчала письменниця, журналістка та майстриня «вишитого слова» Олена Медведєва.



«Цей рушник — не про вишивку, а про серце. У кожному стібку — біль, молитва і світло. Жінки приходять не заради майстер-класу, а щоб зшити докупи своє життя, своє очікування, свою любов. І це — найглибша форма творчості, яка зцілює», — розповідає Олена Медведєва.



До рівненського рушника приєдналася і гостя з Каліфорнії — Малгожата Дуригін, докторка наук із Міжнародного університету Флориди, родина якої також переживає втрату — її близький зник безвісти на війні. Її участь — доказ того, що біль не має кордонів. Як і любов. Як і пам’ять.



Щочетверга о 18:00 та щосуботи о 15:00 у Гончаренко центрі (вул. Кавказька, 2/1) триває вишивання рушника. Долучитися може кожна жінка, яка чекає на повернення свого захисника. Кожен стібок — це надія. Кожна нитка — дорога додому.



Завершення акції планується 1 жовтня — на Покрову, в Києві відбудеться презентація рушників з усієї України. І серед них — наш рівненський рушник.

"Кожна з нас збирає себе по клаптиках. А цей рушник — як наш спільний дотик до надії", — ділиться Руслана Броновицька.

Бо поки ми пам’ятаємо — наші воїни живі. У кожному згаданому імені — їхній голос, що звучить крізь мовчання. У кожній історії — їхня присутність, яку не стерти часом. Пам’ять — це наш обов’язок і наш спосіб не дати їм зникнути у забутті.



Поки ми вишиваємо — ми разом.

Разом із тими, хто чекає, разом із тими, хто бореться, разом із тими, хто молиться. Кожен стібок на полотні — це ниточка єдності між жінками з різних міст, між матерями, дружинами, сестрами, що тримають одна одну і не дають зламатися.

Поки є надія — вони з нами. Надія — це світло в темряві, яке не гасне навіть тоді, коли навколо морок. Це те, що дозволяє продовжувати жити, любити, творити. І саме ця надія — вишита на полотні, вкарбована в душі — тримає Україну і кожну її родину.

Це не просто рушник. Це — наш спільний оберіг.Молитва без слів. Пам’ять без дати. Любов, яку не згасає .