У затінку холодноярських дубів: на Пантеоні Героїв увічнили розвідника Володимира Кімлика з Тальнівщини

3 жовтня 2026 року, коли земля притишила свій хліборобський подих, високе холодноярське плато прийняло до свого заповідного кола нових лицарів. Там, де всі стежки засіяні споконвічною волею, неподалік сивих мурів Мотронинського монастир (він і досі перебуває в лабетах московського патріархату), постали в камені й бронзі вісім людських доль. Відтепер поруч з легендарним Дмитром Коцюбайлом, незабутнім «Да Вінчі», дивиться у вічність і син Тальнівського краю Володимир Кімлик на псевдо «Вагнер», який беріг спокій побратимів і очолював контррозвідку      

Добровольчого Українського Корпусу «Правий сектор».

Стежками повстанського краю: від Кривих Колін до контррозвідки

Життєва дорога Воїна пролягла через благословенні села Тальнівщини. Народився він у Романівці, а в Кривих Колінах віддзвеніли його дитячі роки й розквітла юність. Мало хто знав, які глибокі думки та високі прагнення плекав у душі цей мовчазний юнак. Мама Неля Іллівна, яка все життя сіяла добре слово в дитячі душі на вчительській ниві, згадує, що син ніколи не виносив своїх почуттів на людські очі.

Його велика битва розпочалася задовго до того, як заячали сирени двадцять другого року. Ще з 2016-го Володимир боронив східні рубежі в лавах першої штурмової роти. Пройшов крізь огненне пекло Авдіївки, переболів важкі поранення й контузії, а згодом очолив контррозвідку корпусу. Проте навіть найрідніші не здогадувалися, які таємниці оберігав Воїн на своїй невидимій службі. Таємницю тієї мовчазної відданості значно пізніше розкрив його земляк Олександр Карбовський, який по крихтах почав збирати спогади про товариша.

З перших подихів великої війни «Вагнер» зустрів ворога на Київщині. Свій останній нерівний бій розвідувальна група під його орудою прийняла 10 березня 2022 року на Броварському напрямку, заступивши дорогу ворожій навалі. За цю жертовність земля Черкаська відзначила свого сина «Хрестом хоробрих» та почесною нагородою «Холодний Яр».

Живий літопис нашої волі

Сам Пантеон Героїв, що піднявся до високого неба на вершині Холодноярського плато, пустив своє коріння не випадково. Ця земля здавна була серцем української волі, якай й досі береже відлуння гайдамацьких свячень і запеклих боїв Холодноярської республіки.  Меморіал постав із великого прагнення – пов’язати в один нерозривний вузол звитягу воїнів різних епох, щоб слава минула промовляла до нинішньої. Першими в цьому священному колі постали в бронзі легендарні командири сучасності – Дмитро Коцюбайло («Да Вінчі») й засновник «Карпатської Січі» Олег Куцин. Уже навесні двадцять шостого року, коли зацвіли травневі сади, тут постали ще десять горельєфів полеглим бійцям.

Сьогодні це народне святилище, яке розбудовується сердечною турботою істориків, меценатів та людською пам’яттю, стало місцем тихої прощі. Усі образи в камені чи бронзі максимально правдиво, з глибокою любов’ю передають характери й невмирущий погляд захисників України.

Бронзові обличчя на тлі вічності

Цієї осені Холодний Яр огорнув своїми крилами ще вісім меморіальних образів. Їх відкрили в дні тридцять третіх повстанських ушанувань, що згуртували навколо Історичного клубу «Холодний Яр» тисячі небайдужих сердець. Відтепер Володимир Кімлик застиг у третьому ряду побратимського кола. Поруч знайшли свій вічний спокій у камені рідні душі: поет-кулеметник Максим Кривцов («Далі»), командир взводу Валерій Кіндзерський («Інженер»), ветеран Олександр Воробйов («Птах») і мужній воїн «Карпатської Січі» Ігор Дяченко («Гопра»).

На цю скорботну й величну подію з’їхалися сотні людей. Над високим плато линули тужливі козацькі пісні й жалібно тужили мідні сурми військового оркестру. Те журне відлуння котилося глибокими ярами,  де колись святили ножі гайдамаки. За життя Володимир не пропускав урочистостей у цих заповідних краях, линув сюди серцем, наче відчував, що Холодний Яр – то його духовна колиска і вічний дім.

Біль не минає: голоси матері й очевидців

Поруч із родиною в цей день стояли вірні друзі. Горельєф «Вагнерові» постав завдяки його товаришу Леонідові Швецю, який не лише взяв на свої плечі всі витрати, а й спорядив дорогу для тальнівської делегації, щоби земляки змогли розділити цю болісну мить.

Найважче на цій прощі було дивитися в очі матерів, чию старість вогненним подихом опалила війна. Нелі Іллівні Кімлик уже йде вісімдесят сьомий рік. Її очі майже втратили світло від сліз і віку, але мати приїхала сюди, щоб у німій розмові побути поруч зі своєю дитиною. «… – ділиться своїм невимовним горем Неля Іллівна. – . ».

Поряд із батьком Олександром Карбовським, який усім серцем опікувався товаришевим пам’ятником, у цей день стояла його донька – заступниця міського голови Черкас Марина Гаркава, яка крізь власну душу пропустила трагедію цієї родини: « – каже вона. – ».

Післяслово

Коли над Холодним Яром сідає сонце, заповідні ліси огортає  молитовна тиша. Горельєф Володимира Кімлика береться вечірнім золотом, нагадуючи кожному прийдешньому про величну ціну, яку сплачено за право жити й ходити по своїй землі. Воїн повернувся на рідну Черкащину: не лише на цвинтар у Кривих Колінах, де упокоїлося його тіло, а й у бронзове безсмертя Холодноярського Пантеону.

Уже наступної весни, двадцять третього травня, коли країна святкуватиме День Героїв, святе коло знову поповниться новими постатями. Людська турбота й небайдужі серця вже сьогодні збирають для цього сили та кошти. А це означає, що жива пам’ять нашого народу ніколи не заросте травою забуття, і світлі імена захисників викарбуються так само міцно, як тримається за рідну землю коріння столітніх холодноярських дубів.

Наталія ГОЛОВЕЦЬКА

 Освіта Тальнівщини в умовах війни: реформа, бюджетні обмеження та проблема підвезення школярів