Умань – місто письменників: як тут починали Бажан, Троянкер і Лавріненко

Чому з Уманню пов’язані десятки письменників: історія міста та його літературних гуртків

У першій половині XX століття в Умані сформувалося незвично насичене літературне середовище. Тут навчалися Микола Бажан і Юрій Лавріненко, народилися Андрій Чужий і Раїса Троянкер, дитинство провів Юрій Смолич. Про те, ким були ці письменники, про що вони писали та як склалися їхні життя — далі в матеріалі «18000». 

Літературна Умань XIX століття: гуртки, бібліотека і словник

Авторка праці «Літературна біографія Уманщини» Ніна Михайлова пише: «В останній чверті XIX століття в Умані почало активніше вирувати українське національне літературне життя». Саме тоді молодий лікар Юрій Крамаренко (двоюрідний брат політика і журналіста Сергія Єфремова) переїхав до Умані. У 1880 році Крамаренко організував там літературно‐художній гурток, а згодом — ще й театральний. Наприкінці століття, у 1897 році, члени літературно‐художнього гуртка створили громадську бібліотеку.

На початку 1880‐х Сергій Єфремов, який навчався тоді в Уманському духовному училищі, писав, мовляв, він чув, що у місті живе якийсь нотаріус Комаров. «…Що все говорить тільки «по‐мужицькому», і що у нього збираються його знайомі, і складають якогось «мужицького» словаря». «Мужицькою» тоді зневажливо називали українську мову, а нотаріусом Комаровим був письменник Михайло Комаров. 

Він був членом «Київської громади», учасники якої видавали літературу українською, збирали фольклор, відкривали школи. У 1883 році він видав «Покажчик нової української літератури» і того ж року, уникаючи репресій, Комаров влаштувався нотаріусом в Умані. Він прожив там близько п’яти років і саме в Умані розпочав роботу над однією з найвидатніших своїх праць — першим в історії російсько‐українським словником. Комаров працював не сам: йому допомагали Крамаренки та інші представники уманської інтелігенції, зокрема, члени гуртка Крамаренка. Їх усіх підписали одним псевдонімом — А. Спілка. Комаров же працював над словником під псевдонімом М. Уманець.  

Українсько‐російський словник Михайла Комарова. На сторінці, що на фото, написано: «Зібрали і впорядкували М. Уманець і А. Спілка». Колаж: Ірина Ямборська

Гурток за роки життя Комарова в Умані активно діяв. Учасники святкували дні народження Тараса Шевченка, читали, співали і писали самі. «… Весь культурний потенціал міста зосереджувався в літературно‐художньому гуртку, керованому Юрієм Крамаренком та Михайлом Комаровим», — пише Ніна Михайлова. 

Театри, крамниці й гімназії: Умань очима Надії Суровцової

Громадська діячка, перекладачка і журналістка Надія Суровцова переїхала до Умані на початку XX століття, будучи ще дитиною. Вона написала мемуари, де описала тогочасну Умань. Місто було провінційним, із маленькою залізничною станцією. У 1903‐му чи 1904‐му поїзд з Києва далі Умані не їхав, і це справило на Надію Суровцову враження краю світу. 

В Умані тоді жило близько тридцяти тисяч людей. У місті жило багато поляків. Серед них були заможні родини, які мали власні організації й гуртувалися окремо. Значною була й єврейська громада. У місті діяли православні церкви, костел і синагоги.

Околиці містечка більше нагадували село: солом’яні стріхи, небруковані вулиці. А от центральна частина міста була зовсім інакшою. Тут працювали аптеки, готелі, базари і суд, а у крамницях «крам був не гірший за київський». Надія Суровцова пригадувала кондитерську, магазини зброї, меблів, прикрас, взуття і хороших вин. «Існували майстерні, кравці та кравчині, дві крамниці, де продавали виключно жіночі капелюхи… капелюх від Масс був певного роду маркою приналежности до товариства», — пише Надія. 

Фото зі «Спогадів» Надії Суровцової. У мемуарах підписано так: «Уманські канікули. З батьком і друзями»

Був також і театр. У 1896 році на сцені Уманського театру трупа Панаса Саксаганського вперше поставила п’єсу «Мартин Боруля»: Панас Саксаганський зіграв головну роль Мартина. У 1897 році на уманській сцені виступав Микола Лисенко. З вересня 1920‐го до квітня 1921 року в Умані жила і виступала трупа театру Леся Курбаса. 

Уманський театр, XIX століття

Саме в такому місті формувалося покоління, яке у 1920‐х прийшло в українську літературу. У ті роки в Умані вже була можливість здобути непогану освіту: на початку XX століття тут було училище садівництва і землеробства, духовне училище, гімназії, школи та мережа єврейських навчальних закладів. Юрій Крамаренко писав про той час так: «У моїм домі майже щоденно збиралися то молодь, то зрілі люди. Серед молоді створили два гуртки — один із учнів чоловічої гімназії, друзів мого сина, другий — із учнів училища садівництва, суто український, національний».

Читайте також. Мурали Черкас: 12 стінописів міста та де їх побачити.

Письменники Умані ХХ століття: Бажан, Чужий, Троянкер та інші

Після революції 1917 року в Україні розпочався національний рух. Того ж року в Умані відкрили першу українську гімназію, заснували газету «Вільна Україна». 

З початком 20‐х років розпочався період українізації, коли українська культура пережила недовгий період стрімкого розвитку й відносної свободи. Микола Куліш у 1929 році у п’єсі «Мина Мазайло» писав: «Їхня українізація — це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було… Попереджаю!» Проте на початку 20‐х про це ще не думали. Тоді й виникло нове покоління українських митців, яке дало поштовх до стрімкого розвитку самодостатньої української літератури. Немало з них мали зв’язок із Уманню. 

Микола Бажан

Іду, й дороги переламані,

Гнучись, плазують із‐під ніг.

Так важко на жорстокім камені

Класть лінії твердих доріг.

Так важко на жорстокім камені

Шляхів вирізьблювати грань.

Невже і справді заважка мені

Дорога зустрічей і тиха путь прощань?

Коли Миколі було шість, у 1910 році, він із батьками переїхав до Умані із Кам’янця-Подільського. Спочатку він навчався в чоловічій гімназії, а потім, з 1918 року, в Першій українській гімназії імені Бориса Грінченка. Нині тут — загальноосвітня школа №11 імені Миколи Бажана. В Умані Бажан написав свої перші вірші. В антології «Уманські письменники» вказано, що першу поезію Бажана надрукували ще у 1919 році в уманському часописі «Громадське життя». У 1922 році, закінчивши кооперативний технікум, Микола Бажан переїхав до Києва, а потім — до Харкова. 

Микола Бажан

1935 року на Бажана було заведено кримінальну справу як на нібито члена підпільної Української військової організації. Його друзів уже заарештовували, тож чекав на свій арешт і Микола Бажан. Але у 1936 році його завербувала радянська влада: він почав писати доноси під псевдонімом Петро Уманський. Згодом Бажан став заступником голови Ради народних комісарів УРСР, головою Спілки письменників України та депутатом. Укладачка антології «Уманські письменники» Марина Павленко каже:

— У часи незалежної України Бажанове ім’я почали трохи уникати. Я вважаю, ми вихлюпнули з купелем і дитину. Бажан шкодував про свої вчинки і виживав у ті часи, як міг. Як і Тичину, Бажана ми не можемо просто декомунізувати й викинути зі своєї історії. Він — золото нашої літератури, яке має певну корозію.

Літературознавиця, дослідниця української літератури 1920‐х років Ярина Цимбал називає Миколу Бажана «найінтелектуальнішим українським поетом ХХ століття». У 1971 році Миколу Бажана номінували на Нобелівську премію з літератури.

Андрій Сторожук (Чужий) 

Я кожного разу, буваючи в Софіївці,

збираюсь на те місце,

де ми слухали тоді дивні голоси

Курбаса‐Шевченка й Михайля Семенка‐скрипаля,

щоб ще і ще раз послухати їх,

бо ті голоси звучать у Софіївці

і над нею й досі.

Андрій Сторожук народився в Умані у 1897 році. Він навчався в місцевому училищі і, оскільки був із бідної сім’ї, мусив багато працювати. У 1919‐му став одним із очільників відділу народної освіти та доклався до створення Народної бібліотеки в Умані. Переїхав до Києва і вперше друкувався у 1921 році. Андрій Чужий став одним із найсвоєрідніших українських футуристів: його роман «Ведмідь полює за сонцем» написаний так, що з тексту утворюється малюнок.

Текст роману «Ведмідь полює за сонцем» утворює малюнок. Колаж: Ірина Ямборська

У 1926 році Андрій Чужий переїхав до Москви, де його заарештували у 1934 році. Письменника відправили до Карелії, а потім на Соловки. Лише через 23 роки він зміг повернутися до Москви. Після повернення Андрій Чужий продовжив писати, ставши з поета 20‐х років поетом покоління шістдесятих. 

Письменниця Марина Павленко розповідає, що після повернення Андрієві Чужому ніяк не вдавалося видати свою збірку: 

— Він повернувся із заслання і почалася ціла епопея з виданням книжок. Це тривало досить довго. Мій батько тоді листувався з ним: я знайшла багато листів, у яких Чужий скаржиться, мовляв, нічого не вдається. Тоді мій батько, учитель з уманської школи, навіть писав Бажанові, щоб переконати його видати збірку. 

Про той час у Андрія Чужого є вірш‐звернення до Бажана:

«Я хочу знати ту хату,

де друкують без блату.

Миколо, брате,

Ти не знаєш такої хати?»

«По секрету, Гендрик Кудлатий —

нема на світі такої хати.

На Землі завжди так бувало —

ніде без блата не друкували…»

Врешті, 1980 року вийшла збірка Чужого «Поезії», а 1997 року, через вісім років після смерті письменника, його «Твори» видав літературознавець Володимир Поліщук у Черкасах.

Андрій Чужий в Умані. Фото зі статті ««Чужий» поет, що не забув «своїх». Після ГУЛАГУ він не боявся говорити про Розстріляне Відродження»

Раїса Троянкер

Пам’ятаєш місто маленьке

на далекій, глухій провінції,

де не чути трамвайного

дзенькоту,

де любов переллята за вінця.

Пам’ятаєш —

маленький цирк

і мене — укротительку звірів.

Не забути хвилин цих,

невимовно болючих і щирих…

Раїса Троянкер народилася в родині уманських євреїв у 1909 році. Сама вивчила українську мову й у 1925 році в уманській газеті «Робітничо‐селянська правда» надрукували її вірш «У великім Китаї». 

Ще будучи п’ятнадцятирічною підліткою, Раїса Троянкер втекла з дому разом із приборкувачем тигрів Леонідом Джордані. Раїса теж почала працювати в цирку: виступала в номері з тиграми, де клала голову звірам у пащу. 

Раїса Троянкер

Згодом Раїса Троянкер вийшла заміж за уманського письменника Онопрія Тургана і разом із ним поїхала до Харкова. Там навчалася в інституті народної освіти. Коли Раїса народила доньку від Онопрія Тургана, то написала у вірші: 

«Мене тато прогнав і прокляв,

бо у мене дитина од «гоя».

Він казав, щоб упала земля

Попід нами, Оленко, з тобою.»

Раїса Троянкер заявила про себе передусім як еротична поетеса. У 1928 році, коли письменниці було 19 років, у видавництві «Плужанин» вийшла її перша збірка — «Повінь». 

Перша поетична збірка Раїси Троянкер

Згодом, у 1935 році, Раїса Троянкер переїхала до Мурманська, де продовжувала писати вже російською, а також стала журналісткою і військовою кореспонденткою. Померла вона молодою у 1945 році. 

Юрій Лавріненко

У 1920 році п’ятнадцятирічний Юрій Лавріненко вступив до Уманського училища садівництва і землеробства. Як і Троянкер, Турган та інші уманські письменники, у 1924 році став членом філії літературного об’єднання «Плуг». Закінчивши аграрний технікум, вступив на літературний факультет Харківського університету, у 1930‐му — став аспірантом Харківського науково‐дослідного інституту. 

Юрій був передусім літературознавцем. «Критична позиція щодо монополії в літературі стилю соцреалізму надала підстави для його переслідувань», — йдеться в антології «Письменники Уманщини». У 1934‐му Юрія Лавріненка заарештували й відіслали на п’ять років у заслання.

Після ув’язнення він поїхав на Північний Кавказ, потім до Києва, далі — до Львова, в Австрію, у Німеччину і врешті залишився у США. Юрій багато писав, друкувався в емігрантських виданнях, ініціював випуск часописів, входив до правління МУРу (Мистецького Українського Руху). Юрій написав багато досліджень про своїх сучасників, а у 50‐х почав працювати над своєю антологією про «розстріляне відродження». Власне, сам термін «розстріляне відродження» належить Юрієві Лавріненку. 

Юрій Лавріненко — автор антології «Розстріляне Відродження». Колаж: Ірина Ямборська

Антологія вийшла друком у Парижі у 1959 році, а в Україні ж поширювалася нелегально. Ця праця вплинула на становлення українських письменників‐шістдесятників. 

Юрій Смолич

Юрій Смолич народився в Умані, неподалік «Софіївки», у 1900 році. «… народився я в найкращому місці, яке можна обрати для появи людини в світ: посеред величезних квіткових плантацій…», — писав Юрій Смолич. Коли йому було шість, він із сім’єю поїхав із міста. У 1918 році Юрій навчався у Комерційному інституті в Києві — про це писала в листах його мати — і вивчав українську мову. Він працював санітаром, був актором і згодом став театральним критиком. З 1923 року жив у Харкові. 

Літературознавиця Ярина Цимбал пише про Смолича так: «Нам, читачам, пощастило, що він вивчив українську мову і вибрав літературу. Так ми здобули прекрасного українського письменника Юрія Смолича. Почнемо з того, що він створив українську наукову фантастику». У 1926 році вийшов перший фантастичний роман Смолича «Останній Ейджевуд». Через два роки Смолич став редактором «Універсального журналу». Саме тут він послідовно розвивав наукову фантастику — жанр, який ще не мав в українській літературі міцної традиції. У журналі друкувався його роман «Господарство доктора Гальванеску», а згодом Смолич написав «Прекрасні катастрофи» та «Четверта причина». 

Юрій Смолич

У 1935 році Смолича завербували як секретного інформатора НКВС під псевдонімом «Стрела». Він співпрацював зі спецслужбами до 1953 року. Паралельно ж на самого Смолича радянські спецслужби вели справу як на націоналіста.  

Юрій Смолич писав не лише художню прозу, а й важливі свідчення про українське літературне життя ХХ століття. У 1960‐х він працював над «Розповіддю про неспокій» — спогадами про письменників і події 1920—1930-х років. Книжку кілька років не дозволяли друкувати. Сам Смолич писав, що хотів розповісти про арешти й загибель цілого літературного покоління, але мусив оминати найстрашніше, бо це не пройшло б цензуру.  

Від Котляревського до Лесі Українки: літературні зв’язки Умані

В антології «Письменники Уманщини» згадано 105 імен. Степан Лукомський — український письменник, який жив найраніше з усіх згаданих в антології. Він народився в Умані у 1701 році. На початку XIX століття в Умані жили відомі польські письменники Северин Гощинський, Богдан Залеський та Міхал Грабовський. Також тут було багато єврейських письменників. Усі ці люди протягом певного періоду життя мешкали в Умані. Окрім тих, хто там жив, багато хто приїздив у гості або у справах. 

У «Літературній біографії Уманщини» Ніна Михайлова пише, що у 1806 році в Умані був Іван Котляревський і нібито саме тут він писав четвертий розділ «Енеїди». Двічі в Умані бував і Тарас Шевченко. На початку ж XX століття до уманців приїздили Володимир Сосюра, Михайль Семенко, Лесь Курбас та інші видатні митці. 

— Леся Українка приїздила сюди до тітки Шимановської, — розповідає Марина Павленко, — і готувала племінників до вступу до садівничого інституту. І саме в Умань вона приїжджала до німецького лікаря Бергмана, який теж приїжджав сюди до якоїсь багатої єврейської родини.

Умань на початку XX століття

Побачити історію на власні очі

Щоб краще відчути історію літературного життя Умані, можна пройти його слідами вулицями сучасного міста. Марина Павленко радить прогулятися таким маршрутом:

— Я б почала таку екскурсію із Софіївки — усі ці письменники тут точно бували. Як одну точку із Софіївкою, я б радила й Уманський національний університет (раніше — Уманське училище землеробства і садівництва). Звідти — до музею‐квартири Суровцової. Далі я запропонувала б не йти, а поглянути зі схилу на колишнє духовне училище, а нині — шосту школу, де навчався, зокрема, Сергій Єфремов. Заодно можна побачити пам’ятник Гонті й Залізняку та згадати про «Гонту в Умані» Тараса Шевченка. 

Далі варто зайти до Василіанського монастиря, де навчалися польські письменники Северин Гощинський, Богдан Залеський та Міхал Грабовський.

Марина Павленко радить поглянути на меморіальну дошку на вулиці Слонського, 8, — місці, де минули молоді роки Миколи Бажана. Потім — піти до другої гімназії, де навчалася, зокрема, Надія Суровцова. На вулиці Європейській будинок під номером 17 колись належав Крамаренкам, і там міг збиратися літературний гурток. Можна завершити прогулянку тут і побачити місце, де понад сто років тому вирувало українське національне літературне життя.

Ірина Ямборська

Читайте також. Упізнай старі Черкаси за дверима: тест до Дня міста.

Читайте на сайті 18000: «Новини Черкаси» — що відбувається в місті та області. Резонансні розслідування, ефіри з відомими й цікавими гостями – усе на каналі «18000» в ютубі. Підписуйтеся!