«Усе буде добре»: світла пам’ять і неоплаканий біль Героя з Тальнівщини

Ця розповідь – сповідь невтішного серця, зіткана зі спогадів дружини Аліни. Вона поділилася найпотаємнішим: невмирущою любов’ю, невимовним болем утрати та тихою гордістю за чоловіка, батька й Захисника.

Коріння, юність і перші кроки у військовій справі

Анатолій Володимирович Ткачук народився 30 липня 1990 року в селі Павлівка Перша на Тальнівщині. Саме тут, серед мальовничих краєвидів, минули його дитячі та юнацькі роки. Після закінчення місцевої школи юнак зробив свій перший свідомий крок на шляху захисту Вітчизни: у 2008–2009 роках пройшов строкову службу в лавах Збройних Сил України. У рідному селі Анатолія пам’ятають доброзичливим, справедливим і рішучим, готовим завжди першим простягнути руку допомоги кожному, хто її потребував.

Кохання, зроджене напередодні хуртовин

Тихий подих долі звів їх у 2012 році. Анатолій був вродливим чоловіком, на якого мимоволі заглядалися жінки. Та за зовнішньою привабливістю Аліна одразу розгледіла найголовніше: глибоку доброту, щирість і кришталево чисту душу. Юнак виявився тією надійною пристанню, про яку мріє кожна жінка.

Молоді люди були з різних сіл: він – з Павлівки Першої, вона – з Чеснополя. Їхнє кохання розквітало поступово, скріплене щирими розмовами й спільними мріями. Новорічної ночі з 2013 на 2014 рік у теплій родинній атмосфері Анатолій зробив коханій пропозицію. «», – згадує Аліна. У 2014 році закохані одружилися. І хоча доля одразу почала випробовувати молоду сім’ю на міцність, вони понад усе мріяли про власне затишне й щасливе гніздечко.

Доброволець першої хвилі й пошук цивільного шляху

Анатолій не міг залишатися осторонь доленосних подій у державі. Уже у 2014 році він поповнив лави добровольців, які першими стали на захист рідної землі, і пройшов крізь пекло найгарячіших точок на Сході України. Згодом через підірване здоров’я воїн демобілізувався.

Почався важкий період відновлення в шпиталях та пошуку свого місця в цивільному житті. На той час Аліна навчалася в Уманському державному педагогічному університеті імені Павла Тичини, тож подружжя оселилося в Умані. Анатолій наполегливо шукав себе, пробував сили в різних сферах, поки не влаштувався до Уманського водоканалу.

«Усе, що роблю, заради дітей»

Головною традицією молодого подружжя була вірність рідному дому. На кожне свято – чи то Новий рік, чи світлий Великдень – Ткачуки їхали з Умані до батьків, аби поділитися теплом і радістю.

Та найбільшим щастям для Анатолія стало батьківство. У 2015 році родина засяяла від радості: на світ з’явилася донечка Оля. Він з перших днів мріяв саме про дівчинку, тому ім’я обрали миттєво й без вагань.

«, – з ніжністю розповідає дружина. – ».

У лютому 2022 року, напередодні великої біди, родина отримала ще одне благословення – народився синочок Ростислав. Аліна пам’ятає, як під час УЗД в чоловіка на очах забриніла скупа сльоза радості. Через карантинні обмеження його не пускали до пологового, але день виписки став справжнім святом: Анатолій трепетно прийняв з рук медсестри омріяний маленький сповиточок, показуючи братика щасливій Олечці. «Для чого ми живемо, як не заради дітей?» – ці слова Анатолія стали головним дороговказом для їхньої родини.

Воїн за покликанням серця

Військова справа буквально текла в його венах. Чоловік володів рідкісним даром – чітко знав, чого прагне від життя, і ніколи не вагався, коли йшлося про обов’язок.

Коли лютий 2022 року приніс у наш дім велику війну, Аліна навіть не запитувала Толю про плани. Точно знала: він піде захищати країну. Уже 25 лютого 2022 року  його зарахували до роти охорони при третьому відділі Звенигородського РТЦК та СП у Тальному. Наприкінці травня воїн приєднався до розвідувального взводу 64-го окремого стрілецького батальйону на посаду кулеметника. А у вересні 2022 року старшого солдата Анатолія Ткачука перевели до іншої частини на посаду стрільця. У її складі він боронив найгарячіші рубежі на Сході України, сумлінно виконуючи завдання з відсічі ворожій агресії.

Попри воєнну рішучість і гартований характер, Анатолій мав вражаючу життєву мудрість і великодушність. «, – з гордістю зазначає Аліна. – ».

Під час коротких перепочинків Захисник ділився з дружиною глибиною свого бачення війни. Він глибоко співчував побратимам, розуміючи не лише їхню фізичну втому, а й моральне виснаження від тривалої розлуки з рідними. Сам же перед кожним небезпечним виходом заспокоював кохану: «». І завжди тримав слово.

Невиплаканий біль і вічна пам’ять

Анатолій понад усе вірив у Перемогу України. «!» – з переконанням повторював він коханій. Обоє плекали прості, але такі цінні мрії: після війни всією родиною поїхати до моря, присвятити увесь час дітям і щасливо жити під мирним небом.

Проте 10 вересня 2023 року життєва стежина вірного сина України трагічно обірвалася. Анатолію Ткачуку було лише 33 роки…

Земля рідної Павлівки Першої прийняла його на вічний спочинок. У важкому розпачі залишилися бабуся Поліна Гаврилівна, мати Надія Миколаївна, сестри Тетяна й Людмила, дружина Аліна Юріївна, донечка Оля та маленький синочок Ростислав.

«, – з невимовним болем згадує мить страшної звістки Аліна. – ?»

Слова «Усе буде добре» Анатолій залишив дружині як свій останній заповіт. Сьогодні вона тримається за нього  заради дітей і пам’яті про чоловіка – патріота, турботливого батька й Людини.

Він не встиг повезти родину на море й навчити сина дорослим чоловічим справам. Але залишив дітям найцінніший спадок – чесне ім’я, безмежну батьківську любов і світлу пам’ять, що житиме у віках.

Наталія ГОЛОВЕЦЬКА

 Україна повертає воду на поля: навіщо держава відроджує меліорацію