Валерій Копійка, кандидат на посаду ректора КНУ імені Тараса Шевченка, — про те, як університету пройти війну і чим стати для країни після неї
«Синергія держави, бізнесу, освіти й науки — наш порятунок»
Спершу втримати, потім стати потрібним державі. Так Валерій Копійка формулює завдання для Університету Шевченка на час війни. Війна послаблює кадровий потенціал вищої освіти, забирає абітурієнтів і студентів, а найсильніші випускники шкіл орієнтуються на закордонні університети. Як не просто вистояти, а стати опорою для країни — у нашій розмові.
- Пане Валерію, які завдання сьогодні стоять перед українськими університетами?
Я бачу два завдання, і розв’язувати їх треба одночасно. Перше — стабілізувати ситуацію: зберегти людей, безпеку і якість освіти попри демографічні виклики, обстріли й втрати. Без цього фундаменту жодний розвиток неможливий.
Друге — не стояти на місці, а стати корисними державі. У цьому я бачу новий вектор розвитку для всієї вищої освіти України, і Університет Шевченка може стати тут прикладом.
Стабільність починається з безпеки. Укриття є в усіх 27 наших навчальних підрозділах, проте не всі вони придатні для повноцінного навчання, особливо взимку. Наше завдання — підготувати всі навчальні корпуси так, щоб заняття не переривалися під час повітряних тривог. Це частина програми «Стійкий КНУ», яка передбачає також резервне живлення, захист цифрових систем і план дій для кожного підрозділу.
- Війна торкнулася кожного. Як Університет підтримує своїх людей?
Під час війни на перший план виходить ментальне здоров’я — і студентів, і викладачів. Інститут психіатрії Університету Шевченка залучив вагомий грант від нідерландських і французьких партнерів. Мета — зробити психологічну допомогу доступною кожному студентові, викладачеві й працівникові.
Звернутися до психолога має бути легко, а сама допомога — справді ефективною. Це не слабкість, а відповідальність перед собою і своїми рідними.
Не менш важливе фізичне здоров’я. Кожен працівник має отримати безкоштовне базове медичне страхування та обов’язкове обстеження. Бо люди — головна цінність університету.
- Ви кажете, що Університет має стати корисним державі. Як саме?
У нас є те, що державі сьогодні дуже потрібне, — люди, здатні мислити глибоко й професійно. Наші науковці можуть виконувати експертизу на державне замовлення, готувати аналітику і проводити дослідження.
Але рух має бути взаємним. Молодь знову обирає прикладні науки, і цього року заяв на ці спеціальності стало помітно більше. Водночас бюджетних місць на них за останні роки суттєво поменшало. Ми готові навчати більше, адже державі як ніколи потрібні висококваліфіковані інженери, фізики, хіміки, біологи. Важливо лише, щоб вони не просто здобували освіту в нас, а й залишалися працювати в Україні. Бо саме вони відбудовуватимуть країну.
- Чи може університет працювати на оборону країни?
Може, і вже працює. Візьміть рідкісні мови, наприклад перську чи індонезійську. Комусь малочисельні групи здаються розкішшю, але таких фахівців державі не знайти ніде. Тому ми зберігаємо ці програми, зокрема разом із Військовим інститутом.
Крім того, оборонній промисловості потрібні фізики, хіміки, інженери, програмісти. І саме класичний університет готує їх на високому рівні.
- Війна — це ще й інформаційний фронт. Яка тут роль університету?
Інформаційна війна — це війна за свідомість. Тому університет має зберегти класичні підходи до підготовки випускника, який мислить широко, має цілісний світогляд і сформовану національну свідомість. Основу для цього закладають філософія і логіка, глибоке знання національної культури, мови, нашого культурного коду. А щоб такі підходи працювали, університетам потрібно більше автономії у формуванні освітніх програм.
Головне завдання університету — навчити людину мислити критично, тобто розпізнавати маніпуляції та пропаганду, перевіряти факти, відрізняти аргумент від емоції. Сюди ж належать і базові навички кібербезпеки, які захищають і державу, і кожного з нас у цифровому просторі.
- Бізнес сьогодні теж переживає непрості часи. Чи може він бути партнером університету?
У нас ті самі труднощі. Бізнесу бракує кадрів, і нам їх бракує. Бізнесу потрібні дослідження, і ми можемо їх робити.
Але я проти моделі «дайте грошей». Партнерство має бути вигідним для обох сторін: спільні лабораторії, замовні дослідження, стажування студентів. Ми вже працюємо з фармацевтичними, енергетичними та агропромисловими компаніями.
Я переконаний, що поодинці не вистоїть ніхто: ні університет, ні бізнес, ні держава. Ми маємо грати в одній команді. Синергія держави, бізнесу, освіти й науки — наш порятунок. Сьогодні це розуміють усі, і ми активно рухаємося в цьому напрямку.
- У цій команді є ще один гравець — випускники. Яку роль ви їм відводите?
Тисячі наших випускників працюють у державних інституціях, дипломатії, бізнесі, науці й медіа в Україні та світі. Це величезний ресурс, який ми досі майже не використовуємо.
Провідні світові університети давно сформували стабільну спільноту випускників, які й після навчання залишаються поруч зі своєю альма-матер. Нам такого досвіду поки бракує, тож над цим треба працювати професійно, системно і довго. Але ця робота виправдана, і ми її активізуємо.
Жива мережа випускників — це менторство для студентів, стажування, спільні дослідження. Саме випускники можуть стати мостом між Університетом, державою і бізнесом.
- Найкращих випускників шкіл активно запрошують закордонні університети, а шкільна підготовка слабшає. Як боротися за абітурієнта?
Утримати молодь можна лише якістю й перспективою: сильною освітою, практикою, зрозумілою і цікавою роботою після випуску.
А ще треба перестати чекати абітурієнта і піти до нього. Хімічний факультет уже дев’ятий рік веде лекторій для юних хіміків. Щороку більшість його учасників стає нашими студентами, серед них призери міжнародних хімічних олімпіад. Це молодь, з якою ми працюємо системно. Така модель потребує не великих грошей, а регулярності, і її варто перенести на інші напрями.
Бізнесу фахівці з природничих наук потрібні не менше, ніж нам. Бо від того, хто залишиться в Україні, залежить, хто розвиватиме її економіку. І сьогодні бізнес готовий разом із нами йти в школи, щоб готувати нашого абітурієнта і свого майбутнього працівника.
- Що буде з Університетом після війни? Яким він має стати?
Студенти й викладачі повернуться в аудиторії, до живого університету з дискусіями, лабораторіями і бібліотекою, і ми маємо бути готові до цього з першого ж дня. Університет має стати однією з опор відновлення країни. Я бачу три напрями.
Перший — експертиза для держави. Відбудова потребуватиме тисяч рішень, від енергетики до права, і кожне має спиратися на дані, а не на здогадки. Для цього пропоную створити KNU Sustainable Recovery Lab, лабораторію сталого відновлення, яка об’єднає фахівців різних галузей.
Другий — наука, яка заробляє. Це спільні з бізнесом лабораторії та дослідження в біотехнологіях, хімії, фізиці, кібернетиці й інженерії, а також обчислювальний кластер, який зараз готуємо до запуску.
Третій — підтримка людей, які повернуться з фронту, серед них наші студенти й колеги. Інститут психіатрії розробляє алгоритми роботи з ветеранами та їхніми родинами, а єдиний центр супроводу допомагатиме їм зі вступом, навчанням і поверненням до професійного життя.
- І насамкінець: що б ви сказали випускникові школи, який вагається між Києвом і закордонним університетом?
Я сказав би чесно: зараз в Україні складно, і ми цього не приховуємо. Але саме тому твій вибір тут важить більше, ніж будь-коли.
За кордоном ти будеш одним із тисяч сильних студентів. Тут ти будеш серед тих, хто відбудовує країну, і твої знання знадобляться вже сьогодні.
Київський університет за майже два століття пережив війни й окупацію. Він щоразу вистоював, бо в ньому були люди, які вірили в нього і працювали попри все. Тепер ця історія і твоя.
Наше завдання — зробити так, щоб цей вибір був для тебе не жертвою, а найкращою можливістю.
Приходь. Ти потрібен тут.