Верховний Суд: позбавлення волі та заборгованість зі сплати аліментів не є автоматичними підставами для позбавлення батьківських прав
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду розглянув справу щодо позбавлення батька батьківських прав за позовом матері дитини, яка посилалася на тривале ухилення відповідача від виконання батьківських обов’язків, несплату аліментів, відсутність участі у вихованні сина та відбування ним покарання у місцях позбавлення волі.
Предметом касаційного перегляду стало питання про наявність правових підстав для застосування такого виняткового заходу сімейно-правової відповідальності як позбавлення батьківських прав.
Обставини справи
У вересні 2024 року мати неповнолітньої дитини звернулася до суду з позовом до батька про позбавлення його батьківських прав. Третьою особою у справі був залучений орган опіки та піклування.
Позов обґрунтовано тим, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 26 червня 2011 року, у якому народився син. Після розірвання шлюбу рішенням суду від 03 жовтня 2014 року дитина залишилася проживати разом із матір’ю.
Іншим рішенням суду від 03 жовтня 2014 року з батька було стягнуто аліменти на утримання сина у розмірі однієї четвертої частини всіх видів заробітку (доходу), але не менше встановленого законом мінімального розміру, починаючи з 13 серпня 2014 року і до досягнення дитиною повноліття.
Позивачка зазначала, що відповідач тривалий час не виконував рішення суду про сплату аліментів, унаслідок чого утворилася значна заборгованість, яка була погашена лише одноразовим платежем наприкінці лютого 2024 року.
Також вона вказувала, що вироком суду у кримінальному провадженні відповідача засуджено до восьми років позбавлення волі за вчинення тяжкого злочину, передбаченого частиною другою статті 121 Кримінального кодексу України.
На думку позивачки, після розірвання шлюбу батько повністю самоусунувся від виконання батьківських обов’язків, не підтримував жодного контакту із сином, не брав участі у його вихованні, не цікавився станом здоров’я, навчанням і розвитком дитини, не відвідував її та не надавав моральної підтримки.
Окремо наголошувалося, що дитина є особою з інвалідністю з дитинства, потребує постійного лікування, реабілітації та підвищеної уваги, однак відповідач не брав участі у забезпеченні цих потреб. Позивачка зазначала, що самостійно забезпечує належні умови для проживання, лікування, виховання та розвитку сина, при цьому жодних перешкод для спілкування батька з дитиною не створювала.
Позивачка також звертала увагу, що через відсутність будь-якого контакту з відповідачем не має можливості отримувати від нього передбачені законом згоди на вирішення питань, пов’язаних із реалізацією прав та інтересів дитини, що істотно ускладнює виконання нею батьківських обов’язків.
Посилаючись на наведені обставини, вона просила суд позбавити відповідача батьківських прав щодо сина.
Рішення судів попередніх інстанцій
Рішенням Олександрівського районного суду м. Запоріжжя від 22 грудня 2025 року позов задоволено. Суд позбавив відповідача батьківських прав щодо неповнолітнього сина та вирішив питання про розподіл судових витрат.
Суд першої інстанції дійшов висновку, що наявні у справі докази підтверджують свідоме ухилення відповідача від виконання батьківських обов’язків та його тривале самоусунення від участі у вихованні дитини. Суд критично оцінив доводи про те, що проходження військової служби та подальше тримання під вартою були об’єктивними перешкодами для спілкування з дитиною.
Під час ухвалення рішення суд врахував висновок органу опіки та піклування про доцільність позбавлення відповідача батьківських прав, показання свідків, письмові докази щодо фактичного виконання матір’ю батьківських обов’язків, а також думку неповнолітньої дитини, яка висловила небажання підтримувати стосунки та спілкуватися з батьком.
Суд першої інстанції дійшов висновку, що позбавлення відповідача батьківських прав відповідає найкращим інтересам дитини та забезпечує її належне виховання і розвиток. При вирішенні спору суд застосував положення статей 164 та 166 Сімейного кодексу України з урахуванням правових висновків Верховного Суду та практики Європейського суду з прав людини.
Постановою Запорізького апеляційного суду від 11 березня 2026 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Апеляційний суд виходив із того, що позбавлення батьківських прав є винятковим заходом сімейно-правової відповідальності, застосування якого можливе лише за умови доведення свідомого та остаточного ухилення особи від виконання батьківських обов’язків. На думку суду, матеріали справи не підтверджують, що відповідач остаточно втратив інтерес до дитини або не має наміру брати участь у її вихованні.
Суд апеляційної інстанції зазначив, що відповідач виявляє намір відновити стосунки із сином, тоді як позивачка та орган опіки та піклування не навели достатнього обґрунтування необхідності застосування саме такого крайнього заходу впливу.
Апеляційний суд також дійшов висновку, що висновок органу опіки та піклування має рекомендаційний характер, не містить належного аналізу фактичних обставин справи та не може бути достатньою підставою для позбавлення батьківських прав. Крім того, суд зазначив, що перебування особи під вартою є об’єктивною обставиною, яка унеможливлює виконання нею окремих батьківських обов’язків. При вирішенні спору апеляційний суд застосував правові висновки Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, сформульовані у подібних правовідносинах.
Правові висновки Верховного Суду
Верховний Суд зазначив, що предметом касаційного перегляду є правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права під час вирішення спору про позбавлення батька батьківських прав на підставі пункту 2 частини першої статті 164 Сімейного кодексу України у зв’язку з ухиленням від виконання батьківських обов’язків.
Суд наголосив, що при вирішенні будь-якого спору, який стосується дитини, визначальним є принцип забезпечення її найкращих інтересів. Саме тому ключовим питанням у цій справі стало з’ясування того, що найбільше відповідає інтересам неповнолітньої дитини — збереження чи припинення правового зв’язку з біологічним батьком.
Верховний Суд звернув увагу, що принцип забезпечення найкращих інтересів дитини закріплений у статті 51 Конституції України, Конвенції про права дитини, Законі України «Про охорону дитинства», а також послідовно застосовується у практиці Європейського суду з прав людини.
Суд підкреслив, що під час визначення найкращих інтересів дитини необхідно враховувати два взаємопов’язані критерії. По-перше, за загальним правилом інтересам дитини відповідає збереження сімейних зв’язків, якщо сім’я не є явно неблагополучною або непридатною для виховання дитини. По-друге, дитина повинна виховуватися у стабільному, безпечному та сприятливому середовищі, яке забезпечує її гармонійний розвиток.
Верховний Суд зазначив, що позбавлення батьківських прав є винятковим заходом сімейно-правової відповідальності, який допускається лише за наявності достатніх, переконливих і належним чином доведених підстав. Сам факт невиконання окремих батьківських обов’язків або наявність конфлікту між батьками не свідчить автоматично про необхідність застосування такого крайнього заходу.
Суд нагадав, що ухилення від виконання батьківських обов’язків має місце лише тоді, коли поведінка матері чи батька є винною, свідомою та свідчить про систематичне нехтування своїми обов’язками щодо фізичного, духовного, морального, культурного й освітнього розвитку дитини. Водночас кожна справа потребує індивідуальної оцінки всіх встановлених обставин, а позбавлення батьківських прав не може застосовуватися автоматично лише через формальну наявність окремих порушень.
Верховний Суд окремо звернув увагу, що перебування особи у місцях позбавлення волі саме по собі не є безумовною підставою для позбавлення батьківських прав. Така обставина підлягає оцінці у сукупності з іншими доказами та не звільняє суд від необхідності встановити наявність винної поведінки, спрямованої на свідоме ухилення від виконання батьківських обов’язків.
Колегія суддів погодилася з висновком апеляційного суду про те, що у цій справі відсутні достатні докази остаточного розриву правового та сімейного зв’язку між відповідачем і дитиною, а також відсутні належні підстави для висновку про те, що відповідач повністю втратив намір брати участь у житті сина.
Верховний Суд зазначив, що сам по собі факт існування заборгованості зі сплати аліментів, подальше її погашення, а також відбування покарання не можуть автоматично свідчити про наявність передбачених законом підстав для позбавлення батьківських прав без комплексної оцінки усіх фактичних обставин справи.
Оцінюючи висновок органу опіки та піклування, Верховний Суд наголосив, що такий висновок має рекомендаційний характер і не є обов’язковим для суду. Суд вправі не погодитися з ним, якщо він є недостатньо мотивованим, не містить належного аналізу фактичних обставин або не доводить, що позбавлення батьківських прав дійсно відповідає найкращим інтересам дитини.
Колегія суддів погодилася з висновком апеляційного суду про те, що наданий органом опіки та піклування висновок не містив достатнього обґрунтування необхідності застосування саме такого крайнього заходу впливу та не підтверджував, що позбавлення батьківських прав є єдиним способом захисту прав та інтересів дитини.
Верховний Суд також зазначив, що апеляційний суд належним чином дослідив усі наявні у справі докази, надав їм правову оцінку в їх сукупності та дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для позбавлення відповідача батьківських прав.
Суд окремо звернув увагу, що правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду, на які посилалася заявниця, не підлягають застосуванню у цій справі, оскільки вони ґрунтувалися на інших фактичних обставинах. У кожній категорії таких спорів суд повинен оцінювати конкретну доказову базу, а не застосовувати попередні рішення формально.
Верховний Суд також сформулював важливий правовий висновок щодо повторного звернення з позовом про позбавлення батьківських прав. Якщо раніше суд уже відмовив у задоволенні такого позову, виходячи з того, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом впливу, то при повторному розгляді справи змінюється розподіл тягаря доказування. У такому випадку саме той із батьків, щодо якого повторно заявлено вимогу про позбавлення батьківських прав, повинен довести зміну свого ставлення до виконання батьківських обов’язків, спростувати доводи про їх неналежне виконання та підтвердити це належними і допустимими доказами.
Підсумовуючи, Верховний Суд погодився з висновками апеляційного суду про відсутність у справі № 331/5638/24 достатніх правових підстав для застосування такого виняткового заходу сімейно-правової відповідальності, як позбавлення батьківських прав.
За результатами касаційного перегляду Верховний Суд залишив касаційну скаргу без задоволення, а постанову Запорізького апеляційного суду — без змін, визнавши, що вона ухвалена з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER та WhatsApp, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.
