«Вибір на користь любові до нації»: у Луцьку говорили про українську самоідентифікацію Олени та Ірини Левчанівських

У мистецькому просторі «АНГАР» у Луцьку днями відбулася друга публічна розмова «Олена та Ірина Левчанівські: українська ідентичність як дія». Подію провів театр «Гармидер» у межах проєкту «Кімната Левчанівської» за підтримки Українського культурного фонду в межах програми «Флагманські події».

Спікерками стали репортерка й редакторка The Ukrainians Media Олена Лівіцька; кандидатка історичних наук, доцентка ВНУ імені Лесі Українки Лариса Шваб; громадська діячка, пластунка та співзасновниця куреня ч. 116 імені Олени Левчанівської Вікторія Демчук. Модерувала зустріч режисерка й керівниця театру «Гармидер» Руслана Порицька.

У центрі розмови було питання, чи визначається національна ідентичність походженням, чи може бути свідомим вибором. Історія Левчанівських засвідчує: самоідентифікація — це усвідомлене співвіднесення себе з народом, прийняття його мови, культури й історії, підтверджене діями.

Олена Лівіцька звернула увагу на зміну в щоденниках сенаторки: записи, які Олена Левчанівська вела до 1915 року, були російськомовними, а повернувшись до щоденника 1931 року, вона писала вже українською. За спогадами Ірини, родина українізувалася під час проживання в Житомирі, у період українського державотворення. «Вибір на користь любові до нації і служіння нації», — так Лариса Шваб пояснила свідомий вибір Левчанівських. Історикиня назвала його природним, моральним та етичним.

Для Олени цей вибір став щоденною роботою. Вона долучалася до «Просвіти», підтримувала українську освіту й культуру, захищала права українців, а 1922 року стала першою українкою, обраною до Сенату Речі Посполитої.

Олена Лівіцька окремо розповіла про європейські поїздки сенаторки, в які та брала Ірину. Донька слухала виступи матері про становище українців у Польщі та міжнародні зобов’язання щодо національних меншин, зокрема українців і білорусів. Вона фіксувала почуте, а згодом цитувала ці промови у книжці «Сенаторка». Олена Левчанівська перекладала виступи французькою та німецькою. Який саме вплив вони мали, ще потребує окремого дослідження.

«Якщо українка їде в Париж і французькою мовою розповідає про те, що відбувається тут, в Україні, у її частині, яка під Польщею, — це, безумовно, дуже важливо. Це голос України у світі», — наголосила Олена Лівіцька. Цей голос належав жінці з Линева, сенаторці з російським корінням, а Ірина слухала його й зберігала для наступних поколінь.

Ідентичність Ірини формували українська школа й гімназія, навчання танців у Василя Авраменка та «Пласт». Вікторія Демчук розповіла про її участь у першому дівочому пластовому гуртку Луцької української гімназії «Ластівки». У таких спільнотах Ірина могла спілкуватися українською та практикувати свою українськість. Учасниці говорили і про ціну цього вибору. Олена Левчанівська була репресована й розстріляна 1940 року, місце її поховання досі невідоме. Ірина десятиліттями жила зі страхом переслідування і лише наприкінці радянського періоду почала відкрито розповідати про матір.

Окремою темою стала потреба у фундаментальному дослідженні життя Левчанівських. Архівні документи, спогади Ірини, дати й обставини репресій потребують системної перевірки та зіставлення. «Історія — точна наука, і вона не передбачає фантазування», — зазначила Лариса Шваб.

Наприкінці розмови учасниці наголосили на потребі створити в Луцьку видиме місце пам’яті про Олену Левчанівську. Макет пам’ятника вже існує, однак задум досі не реалізований.

«Хіба в нас багато таких Левчанівських на Волині»? — резонно зауважили спікерки публічної розмови.

Необхідним є і перевидання книжок Ірини Левчанівської, у яких збережено історію її матері, родини та широкий культурний контекст епохи. Вони, на думку учасників публічної розмови, не мають бути бібліографічною рідкістю і стати більш доступними широкому колу читачів.

Проєкт «Кімната Левчанівської» реалізується за підтримки Українського культурного фонду в межах конкурсної програми «Флагманські події».