Луганська область. Травень місяць, 2025 року. Їх доставили автівкою до Сватово. Далі було — Борово, потім вісім кілометрів по-пластунськи. І ось, нарешті, – позиція, яку повинні тримати.
Вони — гранатометники Третьої окремої штурмової бригади.
У червні рашистські нелюди пішли в наступ. Їхня артилерія не замовкала. Снаряди лягали поряд з позиціями наших воїнів. Мінометників теж. Все довкіл палало. Вибухові хвилі щедро устеляли землю трупами, осколками, вирвами.
Рашисти були впевнені: Після такої канонади українські позиції повинні “впасти”. А хто вціліє із їх захисників, той неодмінно відступить.
Помилялися. Наші хлопці трималися з усіх сил. З гідністю. Демонстрували неабияку мужність, сталевий дух та надзвичайну витримку. Не дозволяли зламати себе жодним обставинам.
Серед гранатометників був і Саша Ситенко. В його очах не було страху і відчаю, він міцно тримав вручену зброю.
Де починається твоя лють, там ворог робить останній свій подих. Коли є за що жити, воювати, то тобі нічого не страшно.
Та сили, на жаль, були нерівними. Ворог продовжував тиснути. Друзі, що були поруч, загинули. Саша залишився сам на сам із загарбниками. Зібрав в кулак волю і дав їм останній свій бій, викликавши вогонь на себе.
Кров від поранень текла по тілу. І тільки в останню мить безнадії зумів зв’язатися по телефону з сержантом, повідомити йому про своє становище. А ще попросив дозволу покласти зброю, щоб накласти турнікет на поранені ноги і праву руку.
Штурмовики-рашисти закидали його гранатами. Не стали навіть цікавитися влучністю метання. Були переконані, що все скінчено. Що живих не могло бути. Тому попрямували далі.
Та на зло всім смертям він вижив. Зумів це зробити, пересиливши біль і безнадію.
З-під уламків його витягнув побратим-в’єтнамець.
— Давайте сюди, він ще дихає !!!- забувши про стерильності, брудними, тремтячими руками він засипав “целокс” пораненому товаришу і шепотів, як молитву:
– Тихо, тихо браток..ти чого, зараз, зараз все буде … все буде !!!!!
Його зуміли непомітно для ворога евакуювати з поля бою, надали домедичну допомогу. Потім був стабілізаційний пункт. Далі – Львівська лікарня Святого Пантелеймона.
Про Сашу Ситенка можна говорити багато і з захопленням.
Його життєвий шлях почався в Сумської області. 18 травня 1991 року. В селі Великі Будки. Навчався у місцевій школі. У 2001 році сім’я переїхала в Лосинівку, де він продовжив навчання.
Ріс хлопець в інтелігентній сім’ї. Мати — педагог, батько — агроном. З дитинства любив книгу, цінував справжню дружбу, а ще мав оті риси характеру, які не кожному й притаманні: чуле серце, непримиренність до несправедливості. Цінував у людях чесність, порядність, твердість слову. Умів співпереживати. Людське горе робило зарубку і на його серці. І це не красиві слова. З часом всі ці якості проявили себе. Стали опорою, внутрішнім стержнем життєвої позиції молодої людини.
Саша навчався у фізико-математичному класі Ніжинського обласного педагогічного ліцею (2006-2008 рр.). Вищу освіту здобув у Київському університеті економіки та права “КРОК” на факультеті “Міжнародна економіка”. На базі Київського національного університету біоресурсів і природокористування України закінчив магістратуру, одержав посаду менеджера-адміністратора. Перші кроки в трудовій діяльності зробив в аграрному секторі.
Працював економістом у ТОВ АПК «Магнат», де його цінували як фахівця і товариша. У колективі він зустрів і свою майбутню дружину.
За цими кількома фактами його біографії ховається непересічна особистість. Зі своєю винятковістю і ординарністю.
Війна змінила Сашу. Прийшло розуміння, що життя не можна жити в половину. Що потрібний пошук мети.
У хлопця складалося враження, що багато хто не усвідомлює, що у нас твориться. Не розуміє, що війна є страшною. Люди думають, що воно там саме по собі без їхньої участі якось вирішиться. Але ж на війні гинуть хлопці, зазнають поранень, місцеві жителі страждають… Байдужим до цього неможливо залишатися.
“Якщо не ми, то хто? Ми мусимо захищати свою Батьківщину та рідних”,-виривалося із грудей молодого чоловіка.
В цьому була його рішучість, патріотизм, готовність діяти заради захисту Батьківщини та сім’ї.
Мучило й інше запитання:
Наскільки я відчуваю себе готовим до участі в бойових діях?
Після глибоких роздумів Саша твердо вирішив діяти. Добровільно подав заяву до Шевченківського ТЦК що в Києві. Пройшов двомісячну військову підготовку у рекрутинговому центрі 3-ої штурмової бригади. Був зарахований мінометником цього ж військового формування.
У гаджеті Світлани Миколаївни Ситенко, матері воїна, майже увесь героїчний шлях сина. Поглянемо і ми на ті знімки і відео, які присилав їй син.
Хтось колись сказав, що армія – це вовча стежка, якою мусиш пройти, вишкіривши зуби. І залишитися при цьому людиною.
Ось знімки з полігону в Ізюмі під час навчання. Скромне помешкання. Схоже, сільська хатина. Все чисто, охайно. “Саша , – згадує Світлана Миколаївна, – любив в усьому порядок. Від робочого місця до домашнього простору. Цьому лишився вірним і у військовій обстановці”. За столом зібралися воїни. “Вони молодші за мене, – пише Саша про своїх товаришів, – але ми – одна родина, інакше на війні не вижити”.
На столі – смаколики, на стінах – дитячі малюнки. Все це прислали волонтери. Інший знімок. Огляд гранатомета – для перевірки справності, чистоти і готовності до стрільби; він — обов’язковий.
Травень, 2025 року. Саша вже на Луганщині, в Сватівському районі.
На знімках – підготовка окопів; техніка, пошрамована в боях. Після дощів в окопах води по пояс. Побиті уламками дерева, як нагадування про постійні канонади. Вода на вагу золота. Безпечне місце — під землею. Сплять захисники у бліндажі. Під землею і кухня. “Саша, – продовжує розповідь Світлана Миколаївна, – знався і на кулінарії. Любив для товаришів по зброї пригодувати щось смачненьке. І вони за це йому дякували”.
Попри запеклі бої і непрості побутові умови, бійці налаштовані оптимістично. Вони готові виконати наказ, рухатись уперед і звільняти українські землі.
З останніх сил – з розтрощеними ногами і правою рукою, осколком у лівому оці – Саша таки вибрався з пекла війни, і за його подальший порятунок взялися вже медики.
Пригадуєте у Довженка:— Людина на війні — це воля. Є воля — є людина! Нема волі — нема людини! Скільки волі, стільки й людини.
Здавалося, ситуація покращилася. Але це був лише полиск ілюзії. Вона зникла так само несподівано, як і з’явилася. Інфекція проникла глибоко всередину ран. Лікарі знайшли в тілі Саші смертоносну бактерію, стійку до антибіотиків, і виявилися безсилими що-небудь зробити в цій ситуації.
30 липня 2025 року нашого Героя не стало. Впала зірка з вечірнього неба, яка на мить освітила простір і зникла.
Життя у Саші Ситенко могло скластися щасливо. Він міг відчути повноту щастя: ростити дітей, здійснити найзаповітніші мрії. Міг зробити все, що забажає. Він зумів би…Та юродива північна нечисть позбавила його життя. Обірвала його на самому початку злету, на підйомі сил і прагнень.
Та в житті не буває нічого випадкового. Понесуть відповідальність кляті москалі. Прийде розплата. Цей день неминуче настане. Спалахне тоді полум’я пам’яті. Збентежить наші серця. Нагадає, про тих, хто приніс Перемогу? Серед імен Героїв гордо прозвучить ймення і нашого земляка Саші Ситенка.
Микола Борщ
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш
Приєднуйтесь до нашого та слідкуйте за останніми новинами Ніжинщини