Колись Вікторія Шкабой працювала у редакції «Народного слова». Тоді вона була журналісткою, яка щодня писала новини й репортажі. Сьогодні її знають насамперед як письменницю – авторку чотирьох романів, об’єднаних спільним художнім світом.
Наша розмова про книжки дуже швидко вийшла за межі літератури, повідомляє Перша електронна газета. Вікторія відкрито розповіла про свою пансексуальність, свободу у стосунках, прийняття власного тіла та боротьбу зі стереотипами.
– Віко, коли ти зрозуміла, що письменництво перестало бути просто захопленням і стало способом життя?
– Я завжди кажу на презентаціях, що з дитинства мріяла стати письменницею. Потім ця мрія трохи відійшла на другий план, бо була журналістика. Поворотним моментом стали аб’юзивні стосунки, які мені довелося пережити. Коли вони закінчилися, я багато читала, намагалася зрозуміти природу маніпуляцій, психологічного насильства, шукала відповіді на питання, чому люди залишаються в таких стосунках.
У якийсь момент зрозуміла: про це потрібно написати художній роман. Хотілося показати історію очима людини, яка переживає цей досвід, і відповісти на поширене запитання: «Чому вона просто не пішла?» Саме тоді, восени 2018 року, по-справжньому занурилася в письменництво.
Я зрозуміла, що воно потребує набагато більше часу і сил, ніж мені здавалося. Поступово художня творчість почала витісняти журналістику. Згодом залишила роботу в редакції, а сьогодні вже сприймаю себе насамперед як письменницю.
Справжньою ж письменницею я відчула себе тоді, коли взяла до рук свою першу книжку. Побачила на обкладинці власне прізвище, назву роману – і зрозуміла: тепер маю право так себе називати.
– Зараз у тебе вже чотири книги. Наскільки вони автобіографічні?
– Частково. Мій життєвий досвід справді допомагає краще зрозуміти певні теми. Але жодна книга не є автобіографією. Навіть якщо якийсь епізод народився з реального життя, він стає частиною художнього сюжету. Для мене це схоже на процес переплавлення металів: реальні історії, почуття, прототипи людей, власний досвід – усе це змішується й народжує абсолютно новий світ. Саме тому не варто ототожнювати автора з героями.
– Буває, що герої починають жити своїм життям?
– Постійно. Коли писала роман «Вглиб Кароліни», жартувала, що в другій половині книги персонажі остаточно перестали мене слухатися. Вони почали поводитися так, ніби самі знають, що мають робити, а я лише встигала записувати.
Це важко пояснити людині, яка ніколи не писала художніх текстів. Але в якийсь момент починає працювати внутрішня логіка персонажа. Ти розумієш: саме ця людина не могла б вчинити інакше. Іноді мені здається, що я просто дивлюся кіно у власній голові й записую все, що бачу.
– Віко, у твоїх книгах дуже часто герої закохуються, переживають складні стосунки, сильні емоції. А що для тебе особисто кохання?
– Для мене кохання і закоханість – це такий стан натхнення. Це може робити тебе кращою людиною, але інколи може й погіршувати тебе. Залежить від того, як це проживається.
Я навіть люблю жартувати, що коли в житті все добре, то не дуже й пишеться. А от коли тобі розбили серце – народжується багато текстів. Принаймні в мене так: коли я переживаю сильні емоції, мені хочеться їх виплеснути на папір. Тоді в голові з’являються образи, метафори, якісь думки. Ти намагаєшся зафіксувати цей стан, зрозуміти себе і, можливо, поділитися ним з іншими.
– Ти говорила про те, що людина здатна кохати більше ніж одну людину. Чи віриш ти у свободу всередині стосунків?
– Думаю, що якщо люди між собою домовляються і чесно проговорюють свої межі, то різні формати стосунків можуть існувати.
Важливо розуміти, що навіть перебуваючи у стосунках, людина може помічати інших людей, кимось захоплюватися, відчувати симпатію. Сам факт, що тобі хтось сподобався, не означає автоматично зраду. Закоханість взагалі дуже різна. Можна захоплюватися чиїмось талантом, особистістю, енергією. Можна фантазувати, але нічого не робити. Це теж частина внутрішнього світу людини.
Для мене свобода – це не відсутність будь-яких правил. Це можливість чесно бути собою і поважати свободу іншої людини.
– Тобто свобода для тебе – це можливість бути собою?
– Для мене внутрішня свобода – це дозволяти собі виглядати так, як хочеш, робити те, що тобі подобається, слухати себе, а не тільки очікування інших.
Звичайно, є закон і є правила співжиття. Я не можу, наприклад, робити щось, що заважає іншим людям. Але в межах цього я хочу мати право вибирати. Мене завжди дратувало, коли суспільство намагається нав’язати людині готовий сценарій: у такому віці треба одружитися, у такому – народити дитину, жінка має виглядати так, чоловік має поводитися так. А я думаю: а чому людина не може сама вирішувати, яке життя їй підходить?
– Які стереотипи в суспільстві тебе найбільше дратують?
– Напевно, найбільше – ті, які починають формувати дітям із самого дитинства. Наприклад: «Ти ж дівчинка, навіщо тобі машинки?» або «Ти ж хлопчик, чого ти плачеш?». Ці речі потім дуже сильно впливають на доросле життя.
Мені пощастило, що мене виховували більше як людину, а не відповідно до статі. І я думаю, що саме так варто виховувати дітей.
Дуже смішить, коли кажуть, що жінка нібито краще готує просто тому, що вона жінка. У нас із чоловіком був кумедний випадок. Він якось сказав, що зробить виноградний джем. Він сам знайшов рецепт, усе приготував. А люди, яких ми пригощали, автоматично питали в мене рецепт, бо були впевнені, що це жінка. Чоловік потім навіть трохи образився: «Я це приготував, а всі думають, що це зробила ти». І це дуже показовий момент: часто ми навіть не помічаємо, наскільки автоматично мислимо стереотипами.
Ще один стереотипи щодо сім’ї це – кожна жінка нібито має стати матір’ю. Мені здається, що тут дуже важливо говорити про усвідомлений вибір. Я поважаю родини, у яких є діти і де ці діти справді бажані. Я бачила такі сім’ї – де батьки вкладаються у виховання, приділяють дітям увагу, дають їм любов і підтримку. Це дуже красиво.
Але я також бачу ситуації, коли дітей народжують просто тому, що «так треба», бо суспільство тисне: «вже час», «поки не пізно». І тоді виникає питання: чи справді це добре для самої дитини?
Мені здається, важлива не кількість, а якість. Дитина має рости в любові й турботі.
Я сама позиціоную себе як childfree. Давно зрозуміла, що не хочу мати дітей. У моєму випадку є ще й медичні фактори, але головне – це мій особистий вибір. Я не відчуваю, що материнство є єдиним способом реалізації жінки. Для мене література і вишивка – це ті сфери, де я відчуваю сенс.
– Ти зараз сама організовуєш свої поїздки Україною і зустрічі з читачами?
– Так. Мої книги видає київське видавництво, але це невелика компанія, яка не може організовувати письменникам тури чи масштабну рекламу. Тому після виходу книги багато залежить уже від мене.
Я могла б сидіти в Кропивницькому і чекати, поки хтось випадково знайде мою книгу. Але мені хочеться діяти. Я сама пишу бібліотекам, організаціям, різним просторам: розповідаю, хто я, які книги пишу, і питаю, чи цікава їм зустріч із сучасною письменницею. І часто отримую позитивні відповіді. Люди відкриті до таких зустрічей.
Останнім часом я була в Чернівцях, Івано-Франківську та Луцьку. Частина цих зустрічей проходила у просторах, пов’язаних із підтримкою ЛГБТК+ спільноти. Для мене це були дуже теплі й важливі події. Там люди приходили не просто послухати письменницю – там вони могли бути собою. Не було страху, що тебе будуть оцінювати чи ставити якісь агресивні запитання. Ти просто приходиш у простір, де є повага.
– Ми багато говорили про право людини бути собою. Як ти ставишся до ЛГБТК+ спільноти?
– Насправді я сама є частиною цієї спільноти. Я ідентифікую себе як пансексуальну людину. Для мене це означає, що я можу відчувати романтичний чи сексуальний потяг до людей незалежно від їхньої статі чи гендеру. Я цисгендерна жінка – народилася жінкою і відчуваю себе жінкою. Але мої почуття не обмежуються тільки чоловіками. Так склалося життя, що я зустріла чоловіка, ми одружилися. Але теоретично моїм партнером могла б бути і жінка, і транслюдина.
Я про це говорю відкрито, бо вважаю себе ЛГБТК+ активісткою. Мені важливо, щоб люди бачили: ми не якісь абстрактні «вони». Це звичайні люди, які живуть, працюють, кохають, створюють сім’ї.
– Як тобі здається, українське суспільство стає більш відкритим до різноманіття?
– Я думаю, що так. Звичайно, процес складний, але зміни є. Показово, що на прайдах в Україні збираються не тільки представники ЛГБТК+ спільноти, а й люди, які просто підтримують рівність. Це важливо, тому що права людини – це не питання тільки однієї групи.
Мені здається, багато негативу виникає через брак знань. Люди часто бояться того, чого не розуміють. Я колись зустрічала людей, які говорили: «Не знаю, що таке інтерсекс, але я це засуджую». Але інтерсекс-люди просто народжуються з біологічними особливостями. Вони цього не обирали. Мені здається, що більше буде знань і відкритих розмов, тим менше буде страху.
Якщо ти бачиш поруч живу людину, яка просто працює, допомагає іншим, захищає країну, виховує дітей або займається творчістю – багато упереджень зникає.
Особливо зараз, під час війни, це дуже помітно. Багато ЛГБТК+ людей служать у війську і захищають Україну, але при цьому досі не мають усіх тих прав, які мають гетеросексуальні пари.
Наприклад, якщо з людиною щось трапляється, її партнер чи партнерка можуть не мати можливості ухвалювати важливі рішення, отримати інформацію в лікарні чи мати ті юридичні права, які автоматично є в офіційних подружжів.
– Ти заміжня, але водночас відкрито говориш про свою ідентичність. Чому для тебе це важливо?
– Тому що я не хочу приховувати частину себе. Мені здається, що коли люди мовчать про такі речі, суспільство отримує викривлену картину. Люди думають, що ЛГБТК+ – це хтось далекий, «десь там». А насправді це наші друзі, родичі, колеги, люди, які поруч.
Я не просто говорю про це як про абстрактну тему. Для мене це особисте питання.
– Віко, чи траплялися у твоєму житті ситуації, коли через свої погляди ти стикалася з нерозумінням або навіть осудом?
– Так, було. Наприклад, восени 2023 року ми з подругою вирішили долучитися до флешмобу на підтримку ЛГБТ-військових. Тоді якраз вийшов кліп на пісню «Серце» Сергія Жадана і Христини Соловій, у якому були показані різні пари, а однією з локацій стала церква. Після прем’єри в соцмережах розгорілася хвиля дискусій. Одна українська блогерка започаткувала флешмоб, її підтримала пара хлопців, один із яких був військовим.
Я тоді сказала подрузі: «А що, Кропивницький залишиться осторонь? Давай теж зробимо». Ми не заходили на територію храму. Стояли на фоні церкви – це звичайний міський простір, де може перебувати будь-хто. Ми просто кілька секунд поцілувалися, як двоє повнолітніх людей.
Коли опублікувала відео, реакція загалом була позитивною. Можливо, тому що серед моїх друзів переважно адекватні люди. Хоча не виключаю, що це моя інформаційна бульбашка. Але мені хочеться вірити, що людей, які поважають інших, усе ж більше. Звісно, були й ті, хто видалився з друзів, залишав негативні реакції чи писав неприємні коментарі. Але приблизно 90% відгуків були словами підтримки.
Після цього я написала великий допис, у якому пояснила свою позицію. Я не хочу жити в гомофобному суспільстві. Хочу жити в країні, де поважають права кожної людини. Цей текст і зараз закріплений у мене на сторінці Іnstagram та Facebook.
Своїх поглядів я ніколи не приховувала. Так, тоді були й погрози в коментарях, але їх писали якісь анонімні люди, яких я навіть не знаю. Якщо говорити про реальне життя, то мені, мабуть, пощастило – із прямою агресією чи переслідуванням через мою позицію я не стикалася..
– Який твій найбільший страх?
– Напевно, бути нереалізованою. Для мене дуже важливо, щоб людина могла проявити свої таланти, розвивати те, до чого має здібності. Я багато років пишу, видаю книги, займаюся творчістю. І був момент, коли це дуже сильно мене зачепило.
Моя четверта книга мала вийти значно раніше, але процес видання затягнувся з причин, на які я не могла вплинути. Книга була написана, договір із видавництвом був підписаний, але вона просто не виходила. А люди вже питали: «Коли наступна книга?». І в мене виникало відчуття, ніби я щось роблю, але мене ніхто не бачить. Це дуже сильно вплинуло на мене.
Зрештою разом із іншими факторами – виснаженням від війни, проблемами зі здоров’ям – це призвело до важкої депресії. Я майже не спала, не могла нормально працювати, плакала годинами. У голові були думки про те, навіщо взагалі все це.
Близькі люди наполягали, щоб я звернулася до спеціаліста. Я пішла до психіатра, мені діагностували важку депресію і призначили антидепресанти. І зараз я вже майже рік їх приймаю. Це справді допомогло. Поступово повернулася до життя, до творчості, до поїздок.
Мені здається, що навколо антидепресантів досі багато стереотипів. Люди інколи думають: «Навіщо таблетки? Треба просто взяти себе в руки». Але якщо потрібна допомога, то звернення до лікаря – це нормально.
Для мене вибір очевидний: краще приймати лікування і мати сили радіти життю, ніж залишатися в стані, де ти просто не можеш функціонувати.
– Ти багато говориш про прийняття себе. Ти навчилася любити себе?
– Так. І для мене це був дуже довгий шлях. Колись я дуже не любила своє тіло. Моя самооцінка була дуже низькою. Вірила словам інших людей, які говорили, що зі мною щось не так. А потім у моєму житті з’явився фемінізм і змінив моє бачення.
Зрозуміла: жінка – це не об’єкт, який мають оцінювати за зовнішністю. Це людина, яка має право вибирати, якою бути. Я подумала: це моє тіло. Воно зі мною все життя. Іншого не буде. Так, у ньому є особливості, так, воно не ідеальне, але моє. І тоді я перестала воювати із собою.
Навіть ставлення до їжі змінилося. У мене немає заборон. Коли тобі щось категорично забороняють, постійно хочеться це порушити. Зараз я просто слухаю себе. Можу з’їсти торт чи булочку, бо мені цього хочеться. Але я також думаю про своє здоров’я і харчуюся так, щоб мені було добре.
Займаюся фізичною активністю не тому, що ненавиджу своє тіло, а тому, що мені подобається відчувати себе сильною. Наприклад, я кручу обруч, бо мені це приносить задоволення. Роблю щось для себе, а не для того, щоб відповідати чиїмось очікуванням.
– Що б ти хотіла сказати людям, які зараз шукають себе?
– Напевно, найголовніше – прислухатися до себе. Питати себе: «Чого хочу саме я?». Не тому, що хтось сказав, що так правильно. Не тому, що так прийнято. Коли ти обираєш одяг, роботу, стосунки, спосіб життя – запитай себе: це справді моє бажання чи я просто виконую чужий сценарій?
Звичайно, це не означає робити все бездумно. Ми живемо серед інших людей, і важлива повага. Але дуже важливо не прожити своє життя так, як від тебе очікували інші.
– Віко, дякую тобі за цю розмову. Вона вийшла дуже особистою.
– Дякую. Мені теж було важливо цим поділитися.
Олена ЦЮЦЮРА. Фото Руслана Булгакова та зі сторінки Фейсбук Вікторії Шкабой
Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.
Нагадаємо, Віталій Портников: «У Кропивницькому я відчув себе молодим»
Читайте також: Повернути коріння. Чому вивчення родоводу – це один із способів збереження ідентичності
Залишити коментар: