«Він повірив у мене більше, ніж я в себе»: черкаська майстриня розвиває власну справу в пам’ять про сина-Героя
Лариса Городянко виготовляє авторські мотанки понад 20 років, проте спершу це було хобі. Пізніше син змотивував її розвивати творчу справу й запропонував виставляти вироби на продаж.
Майстерня Лариси Городянко – переобладнана лоджія власної квартири. Місця ніби й небагато, але достатньо для роботи, каже мисткиня. А починалося все з бажання відволіктися від буденних справ. Створювати мотанки пані Лариса почала ще вагітною.
«Колись була директором підприємства, директором школи, заступником директора з розвитку. В мене були різні вагомі посади, які не завжди давали можливість займатися творчістю. Ляльки завжди жили зі мною паралельно. Я брала участь у виставках, їздила на фестивалі, різні заходи з аукціонами для збору коштів на благодійність. Зараз ситуація змінилася», – розповідає Лариса Городянко.
Згодом пані Лариса взяла паузу, щоб зрозуміти, що вона хоче від життя, відновитися та займатися більше тим, що хотіла робити давно. Так, майстриня повернулася до створення ляльок з новими силами.
«Я займаюся цим вже 22 роки. У родинному творчому бізнесі, де здебільшого вишивальниці, це була невелика бізнес-ідея, за яку ніхто не хотів братися. Лялькарство – дійсно така робота, у які треба бажати розвиватися. Спочатку я спробувала, абсолютно спонтанно, зробити зразок, подивитись, що з цього вийде. Несподівано захопилась. Тоді я була на сьомому місяці вагітності. Це перейшло в сильне захоплення, працювала ночами. Точної кількості створених мною ляльок я не знаю, певно, сотні. І вони в різних країнах світу».
Такі ляльки набували популярності серед поціновувачів українського народного мистецтва. Люди почали замовляти їх як подарунки для дипломатів, колекціонерів з-за кордону. Одна з мотанок, яку замовили у Лариси Городянко, подарована американському підприємцю, засновнику компанії програмного забезпечення Білу Ґейтсу. Окрім персональних ляльок замовляють для різних заходів та благодійних проєктів.
«На західній Україні відновлювали старовинну дерев’яну церкву. В Банківській академії (інститут – авт.) проводили тоді аукціони, щоб зібрати на це кошти. В Дубаї також був аукціон, де збирали медичне обладнання для лікування онкохворих діток, і там була моя лялька. Я виготовляю чигиринську ляльку – вузлова мотанка. В ній багато жіночного, затишного світла, тепла».
Щоб створити таку ляльку на замовлення, пані Лариса знайомиться з образом майбутньої власниці чи власника. Це дозволяє виготовити мотанку, близьку за характером та духом людини.
«Я намагаюсь вхопити цю ниточку, щоб вона була близька до людини. І піймати саме ту емоцію, яку хочуть передати власниці ляльки. Тому вони різні, інтуїтивні, виготовлені за відчуттями».
Нині Лариса Городянко займається організацією магазину, де охочі зможуть замовити індивідуальну роботу чи придбати ту, яка є в наявності. Свого часу на такий крок мотивував мисткиню син – захисник і пропонував свою допомогу та всіляко підтримував ідею розвитку творчої прави своєї мами.
«Тоді я була в робочих процесах і не відчула той потенціал. Зараз жалкую про це і мені було б приємно, щоб цей магазин створив Богдан (син мисткнині – ред.). Нещодавно, коли знову почалася займатися ляльками, згадала про цю ідею і відчула, що варто зробити те, що він тоді задумав. Робота цікава, глибока, і я не очікувала, що треба так багато для підготовки».
Історія сина Богдана – те, про що пані Лариса може розповідати безкінечно. Він завжди вважав, що його мама вартує більшого й кращого. Роботи, яка не лише дає матеріальну вигоду, а й надихає, наповнює і розкриває її творчий потенціал.
«Богдан – це людина, якою я безмежно пишаюсь. Богдан – це людина, яка за останній рік свого життя пройшов колосальний шлях свого становлення. Коли я дивлюсь на фото до війни – це юний чоловік, після вступу на військову службу – абсолютно зрілий чоловік. Богдан нагороджений орденом «За мужність» при житті. Не знаю, деталей, бо це все засекречено. Кажуть, що за життя такий орден рідко вручають. Він не розповідав ніяких деталей, максимально беріг мене від подробиць. На війну пішов у 22 роки. Майже через рік служби його не стало. Він точно вірив в мене, підштовхував постійно, говорив, що я гідна кращої роботи, досягнень. Йому хотілося, щоб у мене було більше свободи, більше творчості для мене і відпочинку. Він більше вірив в мене, ніж я сама в себе на той момент».
Україна повертає воду на поля: навіщо держава відроджує меліорацію