Вистачить щоранку дивитися на палаючий Київ і писати: «жах», «тримаймося», «знову прилетіло». Прилітатиме ще. Як прилітає в Суми, Харків, Запоріжжя, Херсон.
Ракети запускає московія. Вона — агресор і вбивця. Але є друге питання, яке після майже п’яти років великої війни вже неможливо закривати Путіним:
а що зробила українська влада, щоб нас було чим захищати?
Зеленський при владі з 2019 року. Він отримав президента, монобільшість, уряд, силовий блок і безпрецедентний кредит довіри. Минуло сім років — і нам знову розповідають, що не вистачає ППО, ракет, грошей, людей, що перехоплювачі ще будуть, а партнери повинні дати більше.
Президент — не коментатор війни. Його робота не повідомляти після удару, скільки прилетіло. Його робота — зробити так, щоб не долетіло.
Де масове виробництво дешевих перехоплювачів? Де ешелонована оборона міст? Де захищена енергетика? Де розосереджене оборонне виробництво? Де відповідальні за провалені програми й витрачені мільярди?
А тепер покладіть поруч дві фотографії.
На одній — горить український будинок.
На іншій — пачки доларів із чергового корупційного провадження: народ збирає по сто гривень на дрони, партнери шукають для України мільярди, солдати платять життям — а країна продовжує знаходити мільйони готівки в корупційних справах.
І паралельно держава вимагає від громадянина найвищої жертви. Україні потрібна мобілізація — без неї немає армії. Але мобілізація не дає права принижувати людину. Коли самого омбудсмана змушує бити на сполох масштаб скарг на окремих представників ТЦК, «бусифікацію» вже неможливо просто оголосити російською вигадкою.
Виходить дивний суспільний контракт: від простого українця держава вимагає життя, грошей, податків і мовчазної витривалості. А коли громадянин питає про результат — йому пояснюють, що зараз «не на часі».
Ні. Саме зараз — на часі.
Так само із нескінченними закордонними поїздками президента. Президент воюючої країни повинен їздити світом і вибивати зброю. Але фотографія з черговим лідером — не результат. Результат — ракети, системи ППО, виробничі лінії, технології та захищені українські міста.
Ми сім років оцінюємо владу за словами. Час оцінювати за результатом.
І тут постає ще незручніше питання: яку державу взагалі побудували після 2019 року?
Друзів і людей із «Кварталу» завели в державний апарат. Друг Зеленського Баканов очолив СБУ без відповідного досвіду. Потім уже після вторгнення Україна відкривала масштаби російського проникнення в спецслужбу — Кулініч, мережа Сівковича, Наумов та інші. Російський агент Деркач роками проводив операції впливу, і досі немає переконливої публічної відповіді на фундаментальне питання: звідки він отримав записи міжнародних переговорів українського президента?
Потім з’явилися Міндіч, Чернишов, енергетичні та антикорупційні справи, а у 2025 році влада пішла на небезпечний конфлікт навколо незалежності НАБУ і САП.
Це ще не доказ єдиного російського центру управління Банковою. Але це вже достатньо, щоб вимагати повного аудиту епохи Зеленського.
Бо зовнішній ворог нищить Україну ракетами.
А корупція, організована владна злочинна банда, некомпетентність, безправ’я і безвідповідальність можуть нищити її зсередини і результат такої траєкторії може стати національною катастрофою і без формального плану її здійснення.
Тому вистачить зойкати.
Після наступного прильоту запитайте не тільки: «Що зробила Московія ?»
Запитайте:
Скільки було виділено на наш захист? Хто відповідав? Що побудовано? Чому не спрацювало? Де гроші? Де аудит? Де відповідальні?
Влада — не Україна. Президент — не держава. Офіс президента — не народ.
І якщо ми хочемо зберегти Україну, треба припинити поклонятися посаді й почати вимагати результату.
Бо палаючий будинок — це злочин безумовно агресора, проте нездатність держави після років війни взагалі захистити його — це вже питання до тих, кому ми довірили державу. Зеленський виявився не меншим злом, ніж зовнішній ворог.
