Військовий хірург із Луцька: «На вибухи не зважаєш. Головне – врятувати життя»

Нещодавно з фронту повернувся хірург Волинської обласної клінічної лікарні Богдан Супрунець. Пів року тому він отримав запрошення доєднатися до Першого добровольчого медичного шпиталю (ПДМШ), адже потреба в лікарях на фронті зростає. Богдан розповів, що заявку на вступ до медформування подавав кілька разів ще з 2014 року, проте на той час її відхиляли: охочих медиків було значно більше.

Богдан працює хірургом уже майже 10 років. Розпочинав у Ківерцівській центральній районній лікарні, а з моменту повномасштабного вторгнення перейшов на роботу в хірургію обласної клініки. Інтерв’ю з ним записав журналіст Андрій Гнатюк. Волинські Новини підготували для своїх читачів текстову версію цієї розмови.

Чому ви вирішили долучитися до Першого добровольчого медичного шпиталю?

Зараз спостерігається достатньо велика нестача медичних спеціалістів на фронті, а саме добровольців. Я поїхав на базі Першого добровольчого медичного шпиталю, який забезпечує медиками ті лінії фронту, які мають найбільшу потребу в цьому. Найбільше потрібні хірурги, травматологи та анестезіологи. Багато лікарів потребують ротації. Там, де я працював, тобто на стабілізаційному пункті, лікарі – по три-чотири роки. Там достатньо важкі і емоційні, і фізичні умови. Лікарі так само потребують і відпочинку, і відпустки, і ротації…

Я поїхав добровольцем, і нас закидали саме в ті місця, де є потреба в лікарях. При мобілізації тебе можуть направити лікарем у якийсь госпіталь, де в принципі такої критичної ситуації немає. А добровольців із ПДМШ відправляють саме в найбільш критичні місця, де дійсно не вистачає хірургів, де тривають активні бойові дії, де достатньо багато поранених.

Ви розуміли, що будете фактично на нулю, коли йшли добровольцем від ПДМШ?

Було розуміння, але повністю я це усвідомив тоді, коли приїхав на місце. Ти приходиш у стабілізаційний пункт або те приміщення, де будеш проживати, і відчуваєш, що вікна трусяться, все труситься… Людина, яка не була на нулі, не зрозуміє.

Коли я зголосився їхати добровольцем, тоді фактично й дав згоду їхати на фронт. Це вже не обговорювалося. Не розглядалося питання, що я буду десь у тиловій частині. Куди саме, який напрямок? Цього ми не вирішували. Нам постфактум повідомляли. Читати ще: Як канадські хірурги проводять операції з реконструкції обличчя у волинській лікарні

На якому напрямку ви були?

На Донецькому напрямку, точніше на Лиманському. На той момент це був один із найгарячіших напрямків. Достатньо активно велися бойові дії, достатньо активні були прильоти.

До нас привозили хлопців саме з передової. Бригади їх евакуйовували і відразу привозили до нас. Наше основне завдання – стабілізувати пораненого, щоб його могли далі довести до госпіталя для якихось обширних втручань. Тобто це могли бути вибухові ампутації, осколкові поранення грудної клітки, черевної порожнини, голови. Наші завдання – зупинити кровотечу, при потребі роздренувати черевну порожнину, провести всі можливі маніпуляції, які ми могли провести на той момент, щоб пораненого можна було спокійно доставити до госпіталя.

Ти ніколи не знаєш, скільки людей до тебе привезуть і в який саме момент. Були періоди, коли в 10 годин ранку взагалі нікого могло не бути, а о дев’ятій вечора за раз привозили вісім поранених, із яких – четверо важкі, а двоє середньої важкості. І ти маєш максимально швидко зреагувати, оцінити стан поранених і спланувати порядок надання допомоги. Все потрібно робити максимально швидко, тому що будь-яке скупчення людей біля стабілізаційного пункту може викликати реакцію ворожої сторони.

Скільки лікарів там було?

У нас було дві бригади. Одна бригада військових: хірург, анестезіолог. І одна бригада добровольців: хірург, анестезіолог. Тобто загалом четверо лікарів плюс молодший персонал.

Ворог стежив за робою стабілізаційного пункту?

Так. Дуже часто над нами літали дрони, про що нам повідомляли військові.

Основна проблема полягає в тому, що евакуації неможливі саме тоді, коли потрібно. Деколи люди могли перебувати на нулі кілька годин у достатньо важкому стані. Звичайно, побратими надавали їм допомогу, наприклад, накладали турнікет, зупиняли кровотечу, щоб потім їх просто могли до нас довезти. Потрібно розуміти, що зараз є дуже велика кількість дронів і вдень, і вночі, так само артилерія працює достатньо активно, що в свою чергу унеможливлює евакуацію поранених у максимально швидкий термін.

ППО працює дуже активно. Під час роботи в мене переживань узагалі не було – ні за прильоти, ні за дрони. Я повністю довіряв військовим. Я розумів, що він них залежить моє життя, так само як в окремих випадках від мене – їхнє. Без злагодженості ніяк.

З якими травмами ви стикалися?

Осколкові поранення, мінно-вибухові поранення, ампутації кінцівок… Це основні.

Ви робили ампутації?

До нас доставляли вже з ампутаціями. Ми виконували стабілізацію, мобілізацію та зупинку кровотечі. Дуже часто до нас привози поранених після, наприклад, наступання на міну, тому що замінованих територій там дуже багато. Так само дуже часто спостерігаються скиди дронів. Читати ще: «Рак не зачекає, поки ви займаєтеся самолікуванням». Волинський онкохірург – про рак шлунка і колоректальний рак

Були випадки, з якими ви раніше не стикалися у своїй роботі?

База обласної лікарні дає достатньо велике бачення обсягу військової травми. Якихось нових для мене поранень не було. У принципі до будь-яких поранень я був готовий, тому що тут я це вже бачив. Тут ми так само це все обширно оперували. Так, реакція й оперативність там треба трохи інші, тому що умови не спокійні. До цього потрібно було звикнути, в чому нам сильно допомагали військові, з якими ми там працювали.

Як налагоджено роботу в стабілізаційному пункті?

Як тільки до нас привозять пораненого з фронту, ми відразу викликаємо машину, яка буде його евакуювати далі. І поки автомобіль до нас доїжджає, ми повинні пацієнта стабілізувати. Орієнтовно йдеться про 10 хвилин. Як я вже говорив, скупчення автомобілів біля стабілізаційного пункту не бажане.

Що ви маєте на увазі, коли говорите про стабілізацію пацієнта?

Це в основному відновити прохідність дихальних шляхів, зупинити всі кровотечі, стабілізувати загальний стан пацієнта і провести мобілізацію переломів. При травматичних ампутаціях проводимо мобілізацію й зупинку кровотеч. При значній крововтраті ми відновлюємо баланс інфузії, інколи ми навіть переливали кров. Тобто основне завдання – стабілізувати пацієнта, щоб були тиск, пульс, дихання, щоб не було активної кровотечі, щоб за ті 30-40 хвилин, протягом яких пацієнта везтимуть до шпиталю, з ним не було жодних критичних проблем.

Як далеко від стабілізаційного пункту розташовувалася лікарня?

Орієнтовно ми були за п’ять-сім кілометрів від фронту, а від нас до лікарні – десь 30 кілометрів. Стан доріг там далеко не найкращий, тому ми мали максимально провести всі можливі маніпуляції, щоб потім у тієї бригади, яка буде везти пораненого, не було проблем. Тому що при виїзді від стабілізаційного пункту ризик прильоту артилерії або дрона дорогою дуже великий. Бригада не зможе зупинитися й провести якусь потрібну маніпуляцію. Тому ми намагалися зробити все можливе зі свого боку.

Головне завдання стабілізаційного пункту – врятувати життя. При критичних пораненнях з кровотечами потрібно дуже швидко відреагувати, щоб у майбутньому, наприклад, врятувати кінцівку й покращити прогноз лікування. На це дуже впливає якість надання першої допомоги.

Окрім травм кінцівок, це травми тулуба, грудної клітки, наприклад, гемоторакс, пневмоторакс. Ми проводили дренування, ФАС-протоколи по черевній порожнині.

Чи доводилося вам зустрічатися з тими хлопцями, яких ви врятували, потім? Чи телефонували вони вам?

Про такі випадки я чув, але особисто в мене такого не було. Однак через людей слова вдячності хлопці передавали.

За який час ви адаптувалися до умов на передовій?

Якби не було роботи, то адаптація, напевно, проходила би дуже довго. А коли ти приїжджаєш і відразу починаєш працювати, то ті всі вибухи й решта, що коється ззовні, на тебе не впливають. Ти переключаєшся на роботу, і в принципі на цьому адаптація закінчується. А коли лягаєш спати, вдягаєш навушники, бо постійно лунають вибухи.

Я приїхав туди працювати, до того ж добровольцем. Це був мій свідомий вибір. Можна сказати, що психологічно я був підготовлений заздалегідь.

Як оцінюєте медичне забезпечення вашого стабілізаційного пункту?

Було все. Забезпечення було достатньо високим. Були достатньо хороші спеціалісти. Всього вистачало, починаючи від УЗД-апарату і закінчуючи банальними нитками. Все було під рукою. Читати ще: Лікує обличчя військовим і цивільним: волинський лікар 45 років віддав хірургічній стоматології. Інтерв'ю

Яким чином було облаштовано стабілізаційний пункт?

Насамперед ми повинні розуміти, що стабілізаційний пункт має бути розміщений у безпечному місці і що повинна забезпечуватися можливість довезти пораненого. Наш стабілізаційний пункт був розміщений у підвалі. Зверху було перекриття з плит. Попередньо це був будинок, у якому жили люди і по якому було здійснено кілька прильотів. Там у підвалі були розміщені кушетки, дихальні апарати та інше.

Ти виконуєш ті маніпуляції, від яких буде залежати життя пацієнта, тобто якщо цього не зробити, людину просто не довезуть до лікарні. Якщо немає загрози для життя, то ці маніпуляції будуть виконувати пораненому в лікарні.

Стосовно військових хірургів можу сказати, що це люди з шаленим досвідом, у яких чітко відпрацьовані всі алгоритми дій. Вони знають, на що звертати увагу, де можлива травма, що робити при осколкових пораненнях. Вони дуже сильно допомогли, показали, як правильно працювати і на що варто звертати увагу.

Пацієнти якого віку у вас були?

Наймолодшому пацієнту було близько 24 років, а найстаршому – біля 60.

У середньому за місяць скількох пацієнтів ви мали?

Усе залежало від активності бойових дій і можливості евакуації. Бувало, що за п’ять хвилин могли вісім людей привезти, а бувало, що протягом 12 годин узагалі нікого не було.

Були такі, хто повернувся на передову?

Вони всі вертаються. Ті, хто може повернутися, вертаються. У них своє бачення: побратими їх там чекають. Це психологія.

Що було найважчим у роботі?

Напевно, правильно реагувати на все. Там ти маєш орієнтуватися передусім на свої знання, на підказки старших колег. Це перше. І друге – це обмеженість втручань. Тому що в цивільній лікарні ти робиш максимум, враховуючи всі майбутні нюанси, а там головне завдання – стабілізувати пацієнта. Тому що якщо ти почнеш робити щось більше, а через п’ять хвилин привезуть іншого пораненого, ти просто не встигнеш комусь надати допомогу. Треба робити чітко те, що від тебе вимагається. А взагалі робота медика, зокрема робота хірурга, завжди пов’язана зі стресом, із напругою. На передовій додаються швидкість діагностики й відсутність 100-відсоткової безпеки.

А як ви взагалі дізналися про ПДМШ?

Якщо не помиляюся, у 2014 році засновник ПДМШ звернувся до товариства хірургії з пропозицією долучитися до них. Після цього в мене таке бажання виникло. Я кілька разів подавав заявки, але, напевно, через велику кількість охочих на той період моя заявка не була прийнята.

І ось буквально шість-сім місяців тому мені телефонують і кажуть, що є досить нагальна потреба в хірургах. Ми почали домовлятися про дати. Так я вирішив поїхати. Мені відразу пояснили обсяг роботи, дізналися про мої можливості, про те, де я працюю, що в принципі я стикаюся з бойовою травмою у своїй роботі.