Про кадрові рішення можна і треба сперечатися. Але робити це слід, пам’ятаючи ціну, яку за нестабільність у військах платить не лише армія, а й держава .

Вже кілька діб українські міста не вщухають: вулиці заповнені акціями з вимогою відставки головнокомандувача. Я не один рік займаюся військовою наукою і хочу подивитися на цю історію не з позиції політичних уподобань, а з позиції стратегічних наслідків. Тому що на війні перемагає не той, хто гучніший, а той, хто прораховує наслідки на крок далі за противника.

Військового оцінюють не за гучністю критики в соцмережах, а за станом фронту, який він тримає, і ціною, яку за цей фронт сплачує супротивник. Факт перший: лінія оборони не обвалилася жодного разу за роки його командування – не було ні “котла” під великим містом, ні панічного відступу.

У війні, де саме таке видовище – мета противника, відсутність катастрофи є управлінським результатом, хоча його й важко перетворити на ефектний плакат.

Факт другий: кожен кілометр, який намагається пройти супротивник, обходиться йому в рази дорожче, ніж вартує обороні його утримання. Факт третій: коли фронт вимагає перекидання резервів, рішення ухвалюються за години, а не тижнями – саме ця швидкість не давала супротивникові розвинути жоден локальний прорив у стратегічний.

Можна і треба сперечатися про ціну окремих рішень. Але оцінювати роки командування виключно за найгіршим епізодом так само нечесно, як оцінювати їх виключно за найкращим.

Ефективність армії – це талант однієї людини. Це система: стабільність управління, безперервність командної роботи, згуртованість. І ця система має вразливість, яку противник вивчив не гірше за нас.

Прорвати нашу оборону швидко він не може – тож переносить удар у площину, де лінії тримають не танками, а свідомістю. Розхитати довіру до командування, посварити тил із фронтом, переконати суспільство, що попереду безнадійність – задекларована мета його когнітивних операцій.

Заміна ефективного командування серед війни і громадська делегітимізація керівництва армії – і є та картинка, до якої прагне противник. Незалежно від мотивів тих, хто виходить на вулицю, стратегічний ефект цих дій лягає на ту саму чашу терезів, на яку працює ворог.

Я не закликаю мовчати. Професійна дискусія армії лише на користь. Але одна річ – вимагати відповідальності через інституції. Інше – вуличним тиском усувати воєначальника під час війни. Перше зміцнює армію. Друге дарує противнику в тилу те, чого не може взяти на фронті.

“Сирського за ґрати”. “Геть совок з армії”. Що це таке? Формально – емоція втомлених людей. По суті готовий продукт, про який ворог може тільки мріяти. Уявімо на мить, як ці плакати виглядають з іншого боку фронту. Кращого сюжету він собі не написав і щиро нам за нього подякує. І чомусь ніхто не питає: чому про головнокомандувача не питають тих, хто знає його найкраще, – військових, які служили під його командуванням? Відповідь проста: саме їхній закон позбавляє права відповісти.

Усі втомилися. Кожен хоче зберегти своїх, і ця втома – не ганьба, це людяність. Але війну розпочали не ми, і зміна командування її не зупинить. Вона лише додасть невизначеності там, де ціна невизначеності – людське життя.

І тут – найважливіше. За законом військовослужбовці не мають права публічно висловлювати політичну позицію, навіть у соцмережах. Люди у формі, яких сьогодні роблять мішенню вуличних акцій, позбавлені можливості відповісти. Наша демократія дає громадянським свободу вимовляти будь-що. Людина у формі такої свободи не має: вона пов’язана законом і присягою. Користуватися власним правом на слово, щоб принижувати того, хто мовчить не з власної волі, – як мінімум, негідно.

Відповідь на питання, “чому так відбувається”, варто пошукати насамперед у собі. Не варто віддавати ворогові в тилу ту перемогу, яку ми б ніколи не віддали йому на полі бою.

Олег Семененко,
доктор військових наук