Нині хмельничанин Петро виходжує сержанта Синицю у госпіталі Києва.
Сержант ударно-розвідувального батальйону за позивним «Синиця»
Її вогнепальних поранень вистачило б на п’ятьох кремезних чоловіків.
Коли Петро Воробей чує розмови про ухилянтів, про тих, хто зумів «відмазатися» від мобілізації, бачить байдужих «ждунів», йому перехоплює дихання. Бо ж у його сім’ї – донька із зятем, залишивши своїм батькам двох малолітніх донечок, пішли воювати. Бо ж син – поліцейський — щораз проситься у пекло війни підмінити своїх…
Петро Воробей – наш колега-журналіст. Тривалий час працював у Вінниці. А згодом, як власний кореспондент одного з центральних київських видань, переїхав із дружиною-вінничанкою до Хмельницького. Тут виросли їхні діти – Дарина, Петро. Вони – неймовірна гордість батьків і їхнє зранене важкими переживаннями серце, якому додалося пекучого болю, коли донька опинилася на межі життя і смерті. Навряд чи хто зможе передати ті почуття сильніше, ніж сам батько.
- Перш ніж натиснути клавішу ноутбука, звіряю час. 7 квітня 2025 року. 23.26. Другий день народження моєї пташечки-доні, за позивним «Синиця». Зріст – 151 см. Вага – 47 кг.
Зазначаю фізичні «параметри», щоб читач уявив, який «велетень» у житті сержант ударно-розвідувального батальйону Дарина Войтович, уроджена – Воробей.
Місяць тому ранкову тишу мого будинку, як приглушений зойк, розітнув телефонний дзвінок, якого бояться усі батьки, в кого діти не просто у ЗСУ, а там, де вирішується для України оте одвічне гамлетівськи-шекспірівське: бути чи не бути – «НА НУЛІ»…
- Ваша донька – Войтович Дарина …
Господи! Зупини час, зупини цей безжальний монолог… Не дай прозвучати словам, після яких не буде вороття…
- …тяжко поранена під Покровськом. Вражені – легені, печінка, кишківник.
Світ побляк у моїх очах і перетворився в одну, але суцільну сльозу.
…Про те, що сталося щось погане з котримось із дітей, бо, крім доньки, на фронті в цей час були зять і син, ми з дружиною, до речі — вінничанкою, довідалися за кілька годин до телефонного дзвінка. Руслана, яка до всіх прикмет і знаків провіщення ставиться скептично, уранці заявила:
- Ти знаєш, цієї ночі я …помирала! Не знаю, як це пояснити, але я реально відчувала, як життя залишає мене. Я лише боялася закричати, щоб не налякати онучок – Дарининих діток.
Як з’ясувалося пізніше, дружина «помирала» у той самий час, коли в Дніпрі, в «Мечці», як титулують військові обласну клініку імені Мечникова, дві бригади хірургів й реаніматологів поперемінно боролися за життя сержанта Синиці. А через кілька годин пролунав цей страшний телефонний дзвінок … Власне, він був не першим у моєму житті.
Перший пролунав на 5 днів раніше – опівночі 3 березня. Із Сум.
Та перед тим – коротка передісторія. Коли мій син закінчив Чернівецький університет за спеціальністю «політологія», саме розпочалася знаменита реформа поліції «імені Хатії Деканонідзе», як я її називаю. Я – активний учасник Революції гідності, повірив у «грузинський експеримент» соратниці Міхо Саакашвілі, тож особисто наполіг на тому, щоб син Петро пішов у патрульну поліцію. Власне, не пішов, а записався на конкурс, бо бажаючих на одне місце було — як колись у хороший вуз. Тому, коли я чую сьогодні інтернетівські теревені переляканих матусь у соцмережах про «товстих поліцейських», які замість їхніх синів мають бути на фронті, я згадую перші місяці війни, коли мій син і такі, як він, день і ніч несли службу, спали – не роздягаючись, супроводжуючи перші колони із західною зброєю.
Син Петро пізнав пекло Суджі
На ротацію своїх колег 4 січня ДОБРОВІЛЬНО зголосився й Петро, перед цим, також ДОБРОВІЛЬНО, пів року прослуживши на Білоруському кордоні у складі поліцейського зведеного загону «Скеля». Я знав, що син вирушає у «Курському напрямку». На ротацію своїх колег. Не кривитиму душею – відмовляв. Мовляв, у хаті вже є два добровольці – донька і зять. Зрештою, у мене було абсолютно ЗАКОННО і ВМОТИВОВАНО підготовлено два комплекти документів – на Петра і Дарину (хто зголоситься) про те, що я – інвалід другої групи (довоєнного, 2007-річного «розливу»), а отже, хтось із дітей міг би залишитися вдома…
- Хай Дарина скористається твоїми паперами! — відмахувався від пропозиції догляду за батьком-інвалідом син.
- Хай Петро оформить на себе бронь, — ратувала донька.
- То, може, мені якогось ухилянта всиновити та «продати» йому документи? Подейкують, по 10 тисяч «баксів» вони платять, щоб уникнути призову? — пасіював я.
- А що? Це – ідея! — глузували з мене мої добровольці.
Воістину: дітям – сміх, а батькові – сльози!
Щоб ви знали, чим живе та як живе родина «фронтовика», наведу своє спілкування із сином по «Ватсапу» після того, як він відбув на Сумщину. Додам лише, що дислокувався його поліцейський підрозділ на кордоні з Курщиною. Алгоритм такий: заїжджає екіпаж «дронарів» на три дні із Сумщини в Суджанський район, щоб підмінити побратимів. А через три доби ті міняють їх.
«24 лютого, 20.25. Привіт, тату! Сьогодні вночі – на виїзд. Тому три доби можу бути без зв’язку. Буде можливість – писатиму».
А 28 лютого о 7.56 написав: «Ближче до вечора, може, вночі, плануємо повернення на базу». А далі – тиша.
Пауза у спілкуванні затягнулася на кілька днів, які здалися мені ВІЧНІСТЮ. З новин по Інтернету я знав: напередодні візиту Зеленського у Білий дім орки пішли в наступ на Курщині. А телефон – мовчить. І ось нарешті екран спалахнув есемескою.
«3 березня. 00.23. Тату! Я в Сумах – у госпіталі. Живий, але – контужений.
P.S. Тепер я знаю, як виглядає пекло!»
«Хрестик з тобою?» — написав я.
«Звичайно! Я думаю, що то він нас урятував!»
Поясню. Коли стало зрозуміло, що від добровільної «турпоїздки» на Курщину Петра було не спинити, я зняв із себе хрестик і надів його сину.
- Він захистить і вбереже тебе, – запевнив я свого пана капітана.
Так і сталося. Зважаючи на ті обставини, в яких опинився син із побратимами в Суджі, він народився у сорочці!
А ось у Дарини вогнепальних поранень вистачило б на п’ятьох кремезних чоловіків.
- Як же ти відпустив її, матір двох дівчаток, меншій із яких на початок війни виповнилося рік і два місяці? – дорікає мені дехто.
- А ви спробуйте втримати воду в кулаці! — відказую я.
Хоча я – пробував. Став на порозі зі словами:
- Ось твій фронт! – і вказав доньці на її дітей — моїх онуків. — Вистачить того, що твій Дмитро, їхній батько, попри «білий білет» пішов добровольцем у ЗСУ…
Я і досі не можу повірити, що те, що сталося потім, було Дарчиним експромтом. Вона взяла мене за руку і підвела до книжкової полиці, де на чільному місці стояв увесь мій творчий доробок – трилогія «Заграва» та роман «Гонитва».
- Скажи, тату, для чого і для кого ти писав свої патріотичні книги? Щоб чужі діти пройнялися ідеєю незалежної України і в разі потреби, як тепер, стали на її захист? А ми, твої діти, по закутках чи, може, – закордоннях відсиджувались?
Я відступив від порогу, даючи Дарині прохід. Вперше не знав, що відказати рідній дитині…
Хоча пізніше, бачачи, як бісяться з жиру молоді хлопаки й дебелі дівулі по «кабаках», ловив себе на думці, що, може, неправильно вчинив? Треба було вмовити, перепинити. Але спробуйте перепинити вітер! У моєму випадку – бійця 67 добровольчої бригади ДУК «Правий сектор» Дарину Войтович із позивним «Синиця».
Я закрився у собі, як равлик у мушлі, присвятивши себе з дружиною онучкам, для яких ми були, поки їхні батьки на фронті, за маму й за тата.
І тим часом узявся за черговий роман – «Останній бандерівець», який планую видати до літа.
Двічі я виповзав із своєї мушлі «у люди» і двічі повертався додому, давши слово — не говорити про війну з людьми, в яких ніхто, навіть далекий родич не те що на фронті — не в армії. Наведу два випадки, позаяк один стосується людей простих, інший, так би мовити, – еліти суспільства, як ми пафосно називаємо наше «красне письменство», до якого належу й сам.
Це було в серпні 22-го року. Мене запросила на день народження звичайна подільська родина. І от у розпал свята сестри іменинника почали вихвалятися одна перед одною.
- Моя доня така умніца, така умніца – виїхала в Польщу…
- А моя – в Німеччину…
- А як це їм вдалося? — граю я Шимка. - Грін-карт виграли? Чи, може, вони вчені-дослідниці? І їх уряди Польщі й Німеччини запросили на роботу і проживання?
- Ні! — відказують, — вони як біженці виїхали…
- Справді – умніци! Я б зрозумів, якби вони з Маріуполя, Сум чи з Харкова були, а не з Хмельницького, Тернополя, Львова… А я от – дурень. І діти мої, не в приклад вашим, теж — не «умніки». Не дременули світ за очі, а кинулись захищати Вітчизну…
Підвівся і, не прощаючись, – вийшов.
Добре, подумалось, це – прості люди, «роботяги». У них – свій «патріотизм», той, що визначається словами: «Де добре – там і Батьківщина».
Та коли восени 24-го року зайшов у рідну обласну письменницьку організацію і почув розповідь із уст колеги, перед яким я шапку знімав за десять кроків, бо – талановитий, патріот — що не слово в нього, то – ненька Україна! — не міг стриматися.
- Мені щойно сестра дзвонила, - розповів він із усміхом. — Прийшли «ТЦКашники» до її сина. А я їй кажу:
- Бери бука та буком їх, буком…
Його агресивний вигук – «буком їх, буком!» обдав мене як окропом. Мої діти навіть у відпустку не в змозі прийти, не те що демобілізуватись. Бо нема кому підмінити. Нема кому воювати, — сказав йому. А у відповідь почув:
- За кого воювати, Петре? За Зєлю?
Краще б він мовчав. Якби нас не розняли – до рукопашної дійшло б.
- То ти хочеш сказати, що мої діти не за Україну, а за Зєлю воюють? Хреста на тобі нема, квасний патріоте!
Плюнув та й пішов геть.
З госпіталю, виходжуючи доньку, пишу ці рядки
А невдовзі той страшний дзвінок із Дніпра покликав мене в дорогу.
На тиждень реанімаційне відділення «Мечки» замінило мені рідний дім. Потім – центральний госпіталь Міністерства оборони в Києві, куди доньку доправили з клініки імені Мечникова гелікоптером.
Я й досі тут, у Києві. Поруч із донькою. Звідси, з-під госпіталю, пишу ці рядки.
Я ніби повернувся у молодість – понад три десятки літ тому. Коли радів першому кроку доньки. Першій самостійно з’їденій нею кашці чи фруктовій пюрешці. Так і нині.
Спасибі небайдужим людям, знайомим і незнайомим, які підтримали морально й матеріально мою дитину в цей гіркий і важкий перший весняний місяць 2025 року. Я знав, що людська доброта, а надто колективна молитва, творять дива, тепер же — навіч у цьому переконався. Наведу такий приклад: довідавшись, що моя дівчинка, моя Синиця — фанат Святослава Вакарчука, Даринчині друзі організували їй зустріч із … лідером «ОЕ»! І Славко, у якого кожна секунда – на вагу золота, не відмовив у зустрічі й відвідав Даринку в госпіталі.
Ну як не порадіти за таких людей! За таку націю?! Низько, доземно вклоняюся кожному, хто підтримав мою Синицю, хто взяв участь у її порятунку та лікуванні. І хоч попереду нелегка й непроста дорога – лікування, реабілітація, можливо, – за кордоном, я вірю – з допомогою добрих людей ми її пройдемо. Подолаємо. Як мовиться, всім смертям на зло.
А поки що — маємо одну маленьку перемогу, один, але суттєвий здобуток: дякуючи Богу і добрим людям, наша родина цьогорічний Великдень зустрічатиме різнокольоровими крашанками, на відміну від десятків тисяч українських родин, які втратили своїх рідних на цій війні. Адже, згідно з давньою українською традицією, такі сім’ї Великдень зустрічають не фарбованими «крашанками»… Пам’ятаймо про це, коли обмінюватимемось великодніми писанками, коли казатимемо одне одному:
- Христос воскрес!
- Воістину – воскрес!
Петро Воробей
Для тих, хто захоче підтримати нашу подільську героїню Дарину Войтович на її шляху повернення до повноцінного життя, даємо номер картки її батька – Воробея Петра Петровича для збору коштів на її лікування та реабілітацію:
ПРИВАТБАНК VIZA
4149 4998 0025 0076
UA 39 305299 0000 0262 0767 5775362.
