ВС дозволив примусове виконання в Україні рішення іноземного суду про стягнення заборгованості зі сплати аліментів

Питання визнання та виконання рішень іноземних судів має практичне значення для справ із міжнародним елементом, особливо у сімейних спорах щодо аліментних зобов’язань.

Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду у постанові від 15 липня 2026 року у справі № 638/6833/25 розглянув питання про надання дозволу на примусове виконання в Україні рішення суду Республіки Узбекистан щодо стягнення заборгованості зі сплати аліментів.

Обставини справи

Заявниця звернулася до українського суду з клопотанням про надання дозволу на примусове виконання на території України рішення Учкурганського міжрайонного суду Республіки Узбекистан, яким з боржника було стягнуто заборгованість зі сплати аліментів та неустойку.

Підставою звернення стало те, що після завершення виконавчого провадження в Узбекистані було встановлено наявність у боржника значних доходів, які не враховувалися під час примусового виконання рішення про стягнення аліментів. У зв’язку з цим утворилася значна заборгованість, для стягнення якої заявниця звернулася до суду Узбекистану.

Апеляційний суд Узбекистану скасував рішення суду першої інстанції, однак Верховний Суд Республіки Узбекистан скасував постанову апеляційного суду та залишив у силі рішення про стягнення заборгованості й неустойки. Оскільки боржник проживав в Україні, заявниця звернулася із клопотанням про його визнання та виконання.

Суд першої інстанції в Україні відмовив у задоволенні клопотання, вважаючи, що відсутній документ, який підтверджує належне повідомлення боржника про розгляд справи в іноземному суді.

Апеляційний суд дійшов протилежного висновку, встановивши, що до матеріалів було додано довідки суду Республіки Узбекистан, телефонограми, а також інші документи, які підтверджували повідомлення боржника через його представника.

Крім того, ще під час розгляду справи по суті узбецький суд направляв судове доручення до компетентного суду України для вручення процесуальних документів боржнику, однак воно було повернуте через його неявку.

Апеляційний суд дозволив примусове виконання рішення іноземного суду, а боржник оскаржив це рішення до Верховного Суду. Основним доводом касаційної скарги було неналежне повідомлення боржника про розгляд справи судом Узбекистану.

Позиція Верховного Суду

ВС нагадав, що частиною першою статті 81 Закону України «Про міжнародне приватне право» передбачено, що в Україні можуть бути визнані та виконані рішення іноземних судів у справах, що виникають з цивільних, трудових, сімейних та господарських правовідносин, вироки іноземних судів у кримінальних провадженнях у частині, що стосується відшкодування шкоди та заподіяних збитків, а також рішення іноземних арбітражів та інших органів іноземних держав, до компетенції яких належить розгляд цивільних і господарських справ, що набрали законної сили, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Умови визнання та виконання рішення іноземного суду, що підлягає примусовому виконанню визначені законодавцем статтею 462 ЦПК України, відповідно до змісту частини першої якої рішення іноземного суду (суду іноземної держави, інших компетентних органів іноземних держав, до компетенції яких належить розгляд цивільних справ) визнаються та виконуються в Україні, якщо їх визнання та виконання передбачено міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності.

ВС вказав, що при вирішенні питання про надання дозволу на примусове виконання рішення суду Республіки Узбекистан з’ясуванню підлягає дотримання положень саме Договору між Україною та Республікою Узбекистан про правову допомогу та правові відносини у цивільних та сімейних справах.

Суд зазначив, що оскільки предметом розгляду судів було клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення суду Республіки Узбекистан у справі про стягнення з боржника на користь заявниці заборгованості зі сплати аліментів, з’ясуванню підлягає саме питання про те, чи брав боржник участь у розгляді зазначеної справи.

Отже, у цьому випадку встановленню підлягає факт належного повідомлення боржника про дату, час і місце розгляду справи про стягнення заборгованості зі сплати аліментів.

ВС вказав, що коли документ, поданий на підтвердження виклику сторони в судове засідання, не свідчить про те, яким чином та коли їй вручено цей виклик, і вона оспорює цей факт, суд повинен з’ясувати дійсні обставини її виклику на підставі інших, поданих сторонами, доказів, а в необхідних випадках — витребувати із суду, що постановив рішення, й оглянути документи про виклик сторони, встановлені процесуальним законодавством, за яким проводився розгляд справи.

Під «повідомленням про процес» необхідно розуміти саме сповіщення судом сторін про місце та час розгляду справи, що свідчитиме про ефективне забезпечення сторін «правом на суд».

Суд зазначив, що установивши, що боржник був належним чином повідомлений про судовий розгляд справи про стягнення з нього аліментів через свого представника за довіреністю, а також враховуючи, що у змісті рішень Республіки Узбекистан, які набрали законної сили, встановлено факт належного повідомлення боржника як відповідача у справі про судовий розгляд спору, апеляційний суд обґрунтовано виходив із того, що боржник мав реальну можливість бути вислуханим під час розгляду справи та, більше того, оскаржив рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку через свого представника.

ВС вказав, що з урахуванням апеляційного оскарження рішення суду першої інстанції, а також наявності на території Республіки Узбекистан представника за довіреністю, боржник не був позбавлений можливості у розумні інтервали часу вживати заходів, щоб дізнатися про стан відомого йому судового провадження, на що, зокрема, наголошував Європейський суд з прав людини у справі «Олександр Шевченко проти України».

Суд зазначив, що клопотання відповідало вимогам статті 466 ЦПК України, до нього було додано всі необхідні документи, а підстав для відмови, передбачених статтею 468 ЦПК України та Договором між Україною і Республікою Узбекистан про правову допомогу та правові відносини у цивільних та сімейних справах, не було.

Тому апеляційний суд обґрунтовано надав дозвіл на визнання та примусове виконання в Україні рішення судів Республіки Узбекистан, а доводи касаційної скарги фактично зводилися до спроби боржника уникнути виконання рішення іноземного суду, яке набрало законної сили.

Таким чином, Верховний Суд залишив касаційну скаргу без задоволення, а постанову апеляційного суду — без змін, підтвердивши можливість примусового виконання в Україні рішення суду Республіки Узбекистан про стягнення заборгованості зі сплати аліментів та неустойки.

Читайте також про інший кейс, у якому мати отримала 20 тисяч доларів у рахунок майбутніх аліментів, а потім подала на аліменти: ВС пояснив, що робити.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER та WhatsApp, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.