Віктор Наливайко з Хутора-Михайлівського працював в «Укрзалізниці» майже 28 років до призову на службу в ЗСУ. Понад вісім місяців він стояв на захисті України, а 31 жовтня 2023 року його життя обірвалося на війні.
Сьогодні минають другі роковини його загибелі. Воїну назавжди залишиться 55 років. Про його життя та службу кореспондентці Ямпільського інформаційного агентства розповіла дружина — Тетяна Наливайко.
Життя до війни
Віктор і Тетяна познайомилися у 1986 році. Згодом у подружжя народилися двоє синів. Чоловік починав трудовий шлях монтером колії в «Укрзалізниці», а останнім часом працював бригадиром.
«Його дуже поважали. Він був сумлінним, доброю та відповідальною людиною. Завжди переживав за все», — пригадує дружина.
На військовій службі
До лав ЗСУ він став у 54 роки, попри те, що до пенсії залишалося півроку. У вересні йому виповнилося 55.
«Коли принесли повістку, він одразу погодився, хоча були всі підстави залишитися працювати на “Укрзалізниці”».
На військову службу Віктора призвали у лютому 2023 року.
«Він приїхав і повідомив, що його направляють у піхоту. Загорівся відразу. Можливо, через те, що з перших днів війни забрали сина — і він відчув, що теж має йти. Він не ховався, сам пішов. Казав: “Я буду вас захищати“».
Дружина пригадує, що про фронт Віктор перш за все розповідав синові:
«Коли я з ним говорила, він ніколи не розповідав про жахіття війни та труднощі, які доводилося переживати. Лише з сином він був відкритим, про що я дізналася пізніше. Я чула лише: “Танюшка, у мене все добре”».
Останнє завдання і загибель
28 жовтня 2023 року його відправили на завдання у Луганську область в село Сергіївка, а вже 1 листопада повідомили, що він зник безвісти.
«Я не могла заспокоїтися, потім подзвонила синові. Він сказав: “Мамо, татка вже немає. Вони зайшли в Сергіївку – їх накрила авіація, а потім артилерія. Тіла не змогли забрати, бо населений пункт зайняли рашисти“. Поховали його лише 19 листопада».
Спогади
Пані Тетяна згадує чоловіка як доброзичиливого, люблячого, спокійного, доброго, чуйного:
«Вітюшка обожнював виїжджати на природу – збирати гриби та рибалити. Коли ми їздили на Десну, він сяяв від щастя, навіть якщо виїзд був на день-два. Вдома він майстрував, щоб зробити наш будинок більш затишним, у який, як ми мріяли, будуть приїжджати діти та онуки. Він завжди дбав про сім’ю… і пішов нас захищати».
Попри біль втрати, пані Тетяна знаходить сили в сім’ї та близьких.