“Я не здаюся і рухаюся далі”: співачка без зору збирає сотні тисяч для ЗСУ
У селі Суховоля на Львівщині живе жінка, голос якої долає темряву і зігріває серця тисяч людей. Христина Юрчишин — 33-річна співачка, волонтерка та блогерка, чия життєва історія надихає. Попри відсутність зору, її голос звучить голосно і яскраво — Христина активно допомагає військовим і зі своєю командою вже зібрала більше півмільйона гривень на їхні потреби через благодійні концерти. Про свій шлях і мотивацію вона розповіла Львівській мануфактурі новин.
Її музична історія починається з самого дитинства, коли вона вперше вийшла на сцену у п’ять років.
«Музика була зі мною з дитинства. Пам’ятаю, як брала маленький плеєр, ще за часів, як кажуть, „Горошка“, і співала. Коли мені виповнилося 5 років, вперше вийшла на сцену разом із мамою. Потім мене запрошували виступати на концертах у нашому селі. А вже у 16 років я почала займатися вокалом серйозніше, брала участь у різноманітних всеукраїнських та міжнародних фестивалях. Саме тоді я зустріла свою наставницю Наталку Самсонову, яка допомогла мені рухатися далі. Вона написала та подарувала мені пісні, допомогла записати їх, організовувала концерти. Зараз у моєму доробку близько десяти авторських компазицій, серед який – „Дякую за щастя“, „Хочу жити“ та інші. Я виступала на площі Міцкевича, у театрі імені Заньковецької, в Оперному театрі — на таких масштабних сценах».
Згодом у житті Христини була тривала пауза в музиці, але вона зрозуміла, що свій голос може використовувати на благо інших.
«Спочатку ми з командою допомагали хворим діткам ще до війни. Почала цим займатися приблизно у 19–20 років. Перший благодійний концерт організувала для дівчинки Яринки, яка хворіла на лейкемію. Слава Богу, зараз у неї все добре».
Волонтерство для Христини зараз — не менш важлива частина життя. З початку повномасштабного вторгнення вона почала організовувати благодійні концерти в підтримку ЗСУ. Її натхненням для волонтерства стала історія конкретної людини — військового Івана Павлишина з Городоччини.
«На жаль, його вже немає з нами. Він служив із 2014 року, був поранений, втратив зір на одне око, але знову повернувся на фронт. Ми з ним багато спілкувалися, і його сила волі, жага допомагати Україні мене дуже надихнули. Ідею провести благодійний концерт я першою розповіла саме йому».
Зараз з Христиною в команді працює до десяти людей. Вони їздять по містах і селах Львівщини та згуртовують людей заради спільної мети — перемоги.
«Спочатку я співпрацювала з сім’єю Давид — звукорежисером Андрієм та його дружиною Танею. Зараз ми трішки розширилися: до нас долучилися музиканти зі Львова та інших сіл. Є ті, хто співає, а є й ті, хто грає на інструментах. Наприклад, Ігор Баховський — він чудово грає на гітарі, і в неділю ми мали з ним перший спільний виступ. Також у нас є сім’я Брікс — Таня та Роман, який дуже допомагає в організації та з транспортом, тому можу його сміливо назвати співорганізатором. Є моя мама і тітка Леся Чура та Люба Юрчишин, які виступають з гумористичними номерами, щоб подарувати людям усмішку. Їздить з нами й Наталія Яремків — вона завуч і вчитель у Львові. Загалом у команді зараз до десяти людей».
Христина і її команда зібрали значну суму для допомоги ЗСУ — це більше ніж півмільйона гривень. Організація концертів — це окрема історія і велика робота.
«Раніше ми їздили щонеділі, без жодних перерв. Зараз інколи бувають паузи, адже більшість моїх колег — музиканти, і вони можуть мати весілля чи інші замовлення. Але як тільки з’являється можливість, я починаю працювати: у понеділок чи вівторок телефоную до директорів народних домів, домовляюся про виступи. У мене вже є своя база контактів і навіть архів сіл, де ми виступали — інколи повертаємося по 3–4 рази. Потім замовляю афіші, узгоджую все з артистами. Це велика організаційна робота, і займаюся нею я особисто».
Попри всі зусилля, збір коштів — справа нелегка.
«Чесно кажучи, важко. Не так активно, як хотілося б. Наприклад, минулої неділі під час концертів була гроза. На першому виступі людей було зовсім мало, на другому — трохи більше. Разом вдалося зібрати 7 150 гривень. Найбільша сума, яку ми зібрали за один концерт, — приблизно 35 тисяч гривень», — каже Христина.
Особливо запам’ятався один випадок з пораненим військовим.
«Часто на наші концерти приходять військові. Був випадок, коли поранений хлопець-військовий, який не мав із собою багато грошей, підійшов і поклав у скриньку 2 чи 3 гривні. Це була символічна, але надзвичайно цінна для мене пожертва. Тоді я відчула, що ці кілька гривень важать більше за мільйон».
Окрім концертів, Христина активно веде власний блог у соцмережах.
«Серйозно почала вести блог два роки тому. Надихнула мене Марічка Шипа, яка вела свій профіль. Спершу вона навіть допомагала мені з відео. Потім ще одна дівчинка допомагала з монтажем, а тепер усе роблю сама — від ідеї до готового ролика. Мій блог — це про моє життя як незрячої людини. Там є мотивація, гарний настрій, пісні. Я намагаюся показувати, що навіть з обмеженими можливостями можна жити повноцінно й робити те, що любиш. Не можна жалітися на життя — треба діяти», — наголошує Христина.
«У мене атрофія зорових нервів після родової травми, тому я майже не бачу з народження. Завдяки лікуванню можу розрізняти світло і тінь, бачу силуети, перешкоди. Є ще глаукома на правому оці після випадкового удару. Але я не здаюся і рухаюся далі».
Проте усі відео для блогу Христина монтує самостійно.
«Користуюся програмою TalkBack, яка озвучує все на екрані. Також інколи допомагає ChatGPT у візуальних моментах. Колись одна дівчинка показала мені, як працювати в одній програмі, і це мене захопило. Тепер склеюю відео, підрізаю, накладаю музику, роблю навіть складні проєкти, коли з різних кадрів треба зібрати кліп під пісню. На таку роботу інколи йде по 3 години».
Вона публікує свої відео в Instagram, Facebook і TikTok, де має тисячі підписників: «В Instagram і Facebook маю по 22 000 підписників, у TikTok — 52 000». Крім цього Христина — мама двох дітей, які підтримують її на кожному кроці.
«Маю сина Юрчика (11 років) та Януся (7 років). Вони мене дуже підтримують — допомагають зі зйомками, інколи самі знімаються. Моє обмеження зору для них — це просто частина мене, вони сприймають, як і будь-яку іншу маму».
Христина додає, що для неї головне — не здаватися і рухатися вперед: «Життя дає нам випробування, але ми можемо подолати все, якщо віримо в себе і не відступаємо».
