Як у НАТО намагалися подружитися з РФ і чому Україна у 2008 році не отримала ПДЧ

news-image

Цього тижня НАТО відзначає ювілей. 4 квітня 1949 року у Вашингтоні створили Північноатлантичний альянс – об’єднання, що за допомогою колективного захисту за участю США мало протистояти агресивному розширенню впливу Радянського союзу в Європі.

75 років по тому Альянс повернувся, по суті, до початкової місії та змушений протистояти агресивній Росії.

В останні десятиріччя через віру в примирення з Москвою лідери НАТО припустилися багатьох помилок, які Альянс зараз поволі виправляє. Про те, як це було, а також як в Україні ще 30 років тому почали "рухати" ідею вступу до Альянсу, "Європейській правді" розповів колишній очільник МЗС Володимир Огризко.

Рекомендуємо вам подивитися відеоверсію розмови, а текстовий виклад тез ексміністра – у матеріалі "Ми були мрійниками. Але зараз не лишилося сумніву, що Україна стане 33-м членом НАТО". Далі – основні тези Огризко. 

Так склалося, що я був одним із перших українських дипломатів, які переступили поріг штаб-квартири НАТО у Брюсселі.

Це був 1992 рік.

І знаєте, коли я побував на перших засіданнях у штаб-квартирі НАТО, то не лишилося сумнівів, що ми повинні стати частиною цього простору нормальності, де є прагнення до цивілізованого світу, а не світу конфронтації.

Хоча у вузькому колі дипломатів ми про це говорили, ще коли Україна була колонією Радянської імперії.

Вже тоді у Міністерстві закордонних справ сформувалася група "прозахідників".

Тобто вже сформувалася група, яка бачила Україну і членом Європейського Союзу, і членом НАТО.

У 2008 році Україна попросила НАТО надати нам План дій щодо членства (ПДЧ). Цей статус – це такий собі "підготовчий клас", курси для вступу в університет.

Але і це для Москви вже було занадто. І коли в РФ зрозуміли, що ми всерйоз цього прагнемо – то включилася вся російська машина, щоб цьому завадити.

Та це була не єдина причина, чому ми не отримали ПДЧ.

Друга причина – значно глобальніша, глибша і сильніша: Захід продовжував бачити Росію своїм партнером, заплющуючи очі на всі ті жахи, які вже тоді були в Росії, включаючи геноцид чеченського народу.

Європейські партнери пробачали Росії все.

На нашому боці були США.

Але французи і німці в особі Саркозі та Меркель вирішили, що для них Путін важливіший. Дешевий газ важив для Меркель більше. А Саркозі окремої політичної ролі тоді відігравати не хотів (як це сьогодні, наприклад, робить президент Макрон).

У Кремля тоді було декілька головних аргументів.

Путін розказував європейцям, що України не існує, що вона штучно відокремлена територія.

Однак основну роль відігравав саме економічний підкуп західних держав, економічний хабар у вигляді дешевого російського газу.

А ще Захід помилково вважав, що вони можуть перетворити Росію на цивілізованого партнера, і не хотів бачити реалій, хоч Росія їх і не ховала.

Після саміту в Бухаресті 2008 року Путін зрозумів, що він може робити значно більше, аніж він сам очікував.

Він зрозумів, що реакції на його дії практично не буде.

Агресія РФ проти Грузії це підтвердила на 100%.

Але при цьому в Альянсі так і не усвідомили свою помилку.

Агресія Росії 24 лютого 2022 року все ж розбудила Захід. 

Зараз у мене немає жодного сумніву, що Україна стане 33-м членом НАТО.

Більше цікавого – в матеріалі "Ми були мрійниками. Але зараз не лишилося сумніву, що Україна стане 33-м членом НАТО".