Дитинство мільйонів українських хлопчиків і дівчаток супроводжується страхом, втратою, тривогою. Те, що колись здавалося фоном дитячих пригод, стало боротьбою за базові речі — безпеку, стабільність, спокій. Про те, як живуть і ростуть діти в умовах війни, Бессарабія.UA дізнавалася у фахівців, які щоденно працюють з родинами, що постраждали, а також у батьків з Ізмаїльського району — як місцевих, так і тих, хто втік від війни й оселився тут.

Наталія Одарій-Захар’єва, генеральна директорка Українського медичного Центру реабілітації матері та дитини МОЗ України, щодня бачить наслідки війни у дитячих очах:

«До нас приходять діти, які більше не усміхаються. Вони не кричать, не вередують — вони надто спокійні, надто дорослі. Це не норма, це — травма».

Психологи фіксують зростання тривожності, страхів, нічних жахіть, порушень адаптації. Але головне, що втратили діти, — відчуття безпеки.

«Дитинство — це час, коли віриш, що світ добрий, і завжди є дорослі, які тебе захистять. Але як повірити в захист, коли навіть дорослі лякаються звуку сирен?» — каже Одарій-Захар’єва.

Слова пані Наталії підтверджує переселенка із Миколаєва Світлана:

«Донечка стала дуже тривожною. Під час сирен або звуку, що схожий на “шахед”, — буквально завмирає».

З думкою психолога погоджується і Вікторія, яка із сином та чоловіком переїхала до Ізмаїла з окупованого Маріуполя.

«Вони позбавили наших дітей дитинства. Микита часто згадує свою улюблену кімнату з іграшками, сумує за бабусею і дідусем. Нещодавно він сказав, що в маршрутці пахло так, як у них вдома… Його тренер із тхеквондо загинув, і син більше не хоче займатися спортом. Після переїзду він довго залишався самотнім, поки сюди не переїхала родина його друга з дитячого садка. Це — глибокий шрам у його серці», — ділиться Вікторія.

Найчастіше фахівці Центру мають справу з посттравматичним стресовим розладом, тривожними станами, депресією. Багато дітей мають фізичні скарги — болі в животі, головний біль, безсоння, відсутність апетиту. Причина не в тілі, а в перенапруженні психіки, наголошує пані Наталія.

«Іноді життєрадісна дитина раптово стає замкненою, інша — навпаки, проявляє гіперактивність. Деякі діти знову починають мовчати. Є ті, хто боїться темряви, бо ховався в ній. Є й ті, хто не відпускає маму ні на мить через страх її втратити. Важливо помічати ці симптоми. Адже травма не завжди проявляється голосно — вона може ховатися за мовчанням або навіть усмішкою. Саме тому команда нашого Центру вміє “чути” дитину навіть тоді, коли вона мовчить», — ділиться генеральна директорка Центру.

Війна — це не лише лінія фронту чи новини з далеких міст. Вона проникає у серця і душі навіть тих дітей, які живуть далеко від активних бойових дій. Мешканка Ізмаїльського району, Світлана, наголошує на тому, що війна глибоко ввійшла у життя її донечки:

«У наших дітей підвищена тривожність, емоційні коливання впливають на їхнє здоров’я. За останні півроку, учні нашої школи брали участь у прощанні з трьома загиблими героями нашого села. Моя донька часто питає: “Коли закінчиться війна?” Вона мріє стати лікарем, щоб допомагати пораненим»

Психологи зазначають, що онлайн-освіта, переїзди, втрата соціальних зв’язків, розлука з друзями, чужі країни — все це шкодить процесу розвитку. Часто діти навіть не хочуть їхати, але мусять. І потім довго живуть із болем, розгубленістю, почуттям провини.

«Так, агресія рф вкрала у наших дітей частину дитинства. Але це не кінець. Це дитинство можна повернути. Діти, що бачили війну, здатні знову радіти, вірити, довіряти. Ми маємо створювати для них середовище безпеки, де з ними говорять, де їх розуміють, де вони можуть бути собою. Там, де війна не визначає, ким вони стануть», — розповідає пані Наталія Одарій-Захар’єва.

Батьки ж діляться, що пошук дитячого психолога — непросте завдання, проте це дуже допомагає дітям подолати внутрішні труднощі. Обговорення теми війни в сім’ях часто є табу, адже багато дітей не хочуть згадувати травматичні події. Водночас деякі з них намагаються пояснювати дитині реалії війни делікатно, у тісній співпраці з вчителями.

Дієвими методами реабілітації дітей у воєнний час діляться і фахівці Центру реабілітації матері та дитини МОЗ України:

«Найкраще працює те, що ґрунтується на довірі, поступовості, роботі з емоціями. У Центрі ми використовуємо ігрову терапію, арттерапію, сенсорну інтеграцію, ерготерапію. У нашому Будинку ерготерапії діти знову вчаться довіряти тілу, собі, світові.

Групові заняття — надзвичайно ефективні. Діти розуміють, що вони не самі: хтось інший також боїться, хтось теж зазнав втрати. Це створює відчуття підтримки та єдності.

Наша команда не просто працює — вона живе цією справою. Адже це не лише про методики, це — про серце. Ми не просто лікуємо, ми підтримуємо. Ми щиро віримо: кожна дитина має право на дитинство — навіть під час війни. І щодня робимо все можливе, щоб це право стало реальністю».

Батьки з Ізмаїла в один голос також додають: їхнім дітям потрібна турбота і звичайні радощі. Гуртки, спорт, пікніки, табори, книги, спілкування — усе це будує опору для зруйнованого світу.

«Дітям потрібна підтримка батьків, держави і можливість відпочити, бути дітьми, незважаючи ні на що», — розповідає переселенка з Миколаєва Ольга.

З нею погоджується і місцева мешканка Христина:

«Ми намагаємось не говорити постійно про війну. Граємось, читаємо, святкуємо кожну подію. Бо це — те, що тримає їх на плаву».

«Я пояснюю реалії нашого часу донечці і синочку обережно, частково. Але вірю: дитинство треба дарувати знову — більше добра, більше радості, більше віри в дива», — додає переселенка з Херсонської області, Анна.

Звісно робота психологів і реабілітаційних центрів безумовно важлива. Але кожен з нас вже сьогодні може допомогти своїй дитині зберегти свій маленький «острівець безпеки».

«Батьки можуть дати дітям найцінніше — присутність. Підтримка, щирість, простір для почуттів. Не треба “заспокоювати”, коли дитина плаче. Треба бути поруч, обіймати, слухати», — зазначає генеральна директорка Центру.

Українські діти сьогодні — це діти війни. Але вони мають право на дитинство. Саме тому захищати їх — означає не лише берегти від фізичної небезпеки, а й давати турботу, стабільність, любов.

Кожен дорослий може стати частиною цієї оборони.

Звернутися за допомогою до Центру реабілітації матері та дитини МОЗ України можна за номером телефону Кол-центру: 0800 21 70 40 

Вхідні дзвінки безкоштовні.