Збережена пам’ять Полісся: 88-річний волинянин зібрав спогади про зниклі хутори (фото)
Краєзнавець Михайло Романік із села Прилісне Камінь-Каширського району – дослідник і хранитель народної пам’яті. Багато років він присвятив вивченню історії рідного села та навколишніх хуторів й написав дві книги. Його праця є прикладом того, як любов до малої батьківщини може перетворитися на справу життя.
Про це пише Вісник+К.
Разом з краєзнавцем ми побували на двох хуторах. Історик розповів, як поліські селяни з вилами та сокирами захищали своє майно від колгоспних активістів і як загинув останній хуторянин.
Відтворив списки жителів
Михайло Романік опрацьовував архівні документи, переглядав старі карти, збирав фотографії, записував спогади старожилів. Особливу цінність становлять усні свідчення людей, які пам’ятали життя хуторів, їхніх мешканців, побут і традиції. Кожна зустріч із очевидцями відкривала нові факти та подробиці.
Особливу увагу автор приділив не лише датам і подіям, а й людським долям. Нова книга Михайла Романіка «Мановицьке Прилісне. Минуле села на хуторах, у побуті й піснях» присвячена десяти хуторам. Більшість з них уже зникли або втратили свій колишній вигляд. А колись у 91 хутірському дворі навколо Прилісного проживало майже половина села – 532 жителі.
– Коли був головою ветеранської організації в нашому селі, то записував спогади старожилів, а переважна більшість з них жила на хуторах, – розповідає Михайло Іванович, як розпочинав своє унікальне дослідження. – Так народилася ідея зібрати всю інформацію про кожен хутір і їхніх жителів. Почав готувати поіменні списки. Для багатьох родин це стало можливістю простежити власний родовід і згадати предків. Хоча ще й досі люди звертаються та приносять додаткові відомості.
Наполегливому дослідникові вдалося знайти стару польську карту, на якій позначено всі хутори. Згодом став фотографувати будівлі, що збереглися. Масове переселення на хутори розпочалося у 1930-ті роки. Селяни, які одержали земельні наділи, почали перевозити сюди своє житло.
Разом з краєзнавцем прямуємо на хутір Подища. Це було невелике поселення, в якому проживало шість родин. Залишилася одна дерев’яна хатина Парфила Халика та просторий двір, клуні й хліви ще стоять, але вже провалилася покрівля. Тепер навколишня територія, де колись була орна земля, заросла лісом. Про людське житло нагадують лише дикі груші серед берізок і сосен.
– Хутір Подища почали заселяти за Польщі. Першу хату тут збудував Михей Градищук у 1933 році. – Ось тут була криниця, – розповідає Михайло Романік. – Щоб розширити поле та сінокоси, селянам доводилося важко й виснажливо працювати – навколо викорчовували дерева та кущі лози. Решта сімей переїхали сюди у 1938-1939 роках. Тільки трохи обжилися й почалася війна. Прийшли совєти, а потім німці.
Хуторяни були беззахисні та безправні перед будь-якою владою. За словами краєзнавця, сюди часто заходили, особливо вночі, озброєні невідомі люди. Вони обдирали бідних селян, забирали харчі, потрібний їм одяг, телят, овець, коней. Тут пролилася людська кров. Німецькі окупанти восени 1942 року влаштували розправу над двома сім’ями, яких підозрювали у зв’язках з партизанами. Тоді карателі застрелили трьох дорослих людей і п’ятеро дівчаток. Забиті вікна дивляться на світ, якби вони могли говорити, то б розповіли подробиці тієї трагедії.
Покинута хутірська хата
Хуторяни захищали житло з вилами і сокирами
Їдемо лісовою дорогою на хутір Вістрів. Він розташований за чотири кілометри від Прилісного.
– Це був найбільший хутір – на двох вулицях проживало 25 родин українців і сім’я польського переселенця Міхала Жондковського. Люди важко працювали, – розповідає пан Михайло. – Бідні поліські ґрунти потребували удобрення, тому селяни тримали худобу, крім зернових і картоплі, сіяли льон та коноплі для домотканого одягу. Взимку вивозили гній на поля, перевозили сіно по замерзлому болоту з дальніх сінокосів, заготовляли дрова. Чимало біди люди зазнали у війну. Це можна окрему історію писати про ті трагедії, які відбувалися майже в кожній домівці.
На хуторі Вістрів збереглася одна хата – Єлисея Потоцького. Двері не замкнені, тільки підперті дерев’яною колодкою. Заходимо всередину. Підлога в кухні зірвана, але мури ще стоять цілі. Праворуч велика кімната: там стіл, велике дерев’яне ліжко, над вікном у пофарбованій червоною фарбою рамі під склом вишита картина – букет квітів. Вже немає тієї господині, а її робота збереглася.
– У 1948 році майже всіх хуторян змусили вступити в колгосп, – розповідає краєзнавець. – Кожна сім’я здала тяглову худобу і господарський реманент, але люди не поспішали перебиратися в село. У 1953 році розпочалася насильницька ліквідація хуторів. Сюди приїжджали уповноважені з райкому партії, міліціонери та сільські активісти, яких називали «обдерихатьки». Вони повністю розкривали солом’яні покрівлі всіх хутірських будівель, змушуючи селян до переселення. Скільки тоді було крику і плачу! Люди захищали своє майно. Коли хотіли розкрити хату Ярини Шилак, вона зустріла активістів з вилами. Вже значно пізніше сім’я перебралася в село. Маленьку хатину Івана Харчука захищав його син Пилип, який повернувся з війни без ноги. Він стояв з сокирою в руках і кричав, що буде рубати всіх, якщо полізуть на дах. «Оберихатьки» побоялися зачіпати фронтовика-інваліда. Таким чином він не дав забрати в колгосп і клуні, з деревини якої згодом зробив собі в селі хату.
Тричі активісти розкривали хату Єлисея Потоцького, але він вперто не хотів переселятися. Селянин знову накривав соломою свою домівку. Жодна влада так і не змусила Єлисея залишити рідний хутір. Навіть коли виросли діти й одружилися, він з дружиною Ганною жив там, хоча й побудував хату в селі. Як і колись, користувався гасовою лампою, мав радіоприймач на батарейках і слухав радіо.
Хуторянин Єлисей Потоцький з дружиною Ганною та синами Миколою і Михайлом
– Але роки брали своє і за наполяганням дітей, Єлисей і Ганна переїхали в село, – продовжує дослідник, – син Михайло періодично возив їх конем на хутір, бо там, як казав старий Єлисей, усе йому миле. Дід уже не міг добре ходити й пересувався навіть по хаті за допомогою візка. У червні 2012 року він попросив сина завезти його на хутір, але той був зайнятий і сказав, що повезе завтра. Та Єлисей Зіновійович не став чекати і ввечері, взявши інвалідний візок та тримаючись за його ручки, штовхаючи поперед себе, ледве переставляючи ноги, пішов по шосе на хутір. Пройшов десь кілометр, коли розпочався дощ. Він зрозумів, що не подолає шлях і повернув назад. Йшов посередині дороги в темряві. Його збив мікроавтобус, шофер не помітив діда Єлисея. Останній хуторянин нашого села загинув під колесами автомобіля. На такій печальній ноті завершилося остаточне існування хуторів у наших краях…
Для багатьох жителів Прилісного книги краєзнавця стали справжньою сімейною реліквією. У них люди знаходять знайомі прізвища, спогади про рідних і близьких, відомості про свої родини. Михайло Романік належить до тих людей, які без гучних слів роблять надзвичайно важливу справу. Саме завдяки таким ентузіастам історія невеликих населених пунктів не загубиться у часі, а продовжить жити в документах, книгах і людській пам’яті.
Михайло Романік показує свої рукописи
Десять хуторів, які колись були навколо села Прилісного, тепер мають власну документальну історію. І завдяки невтомному краєзнавцеві не буде перериватися зв’язок поколінь.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: