ЗУПИНИТИ УДАВА

Її суть проста: нав’язавши довготривалу боротьбу на виснаження, перемогти в ній. За розрахунками росіян, Україна «ось-ось» впаде в ідеальний шторм:

— система мобілізації не зможе відновлювати втрати (нещодавно путін знов заявив про це як про факт);

— терор тилових міст позбавлятиме волі до спротиву;

— удари по промисловій та енергетичній інфраструктурі зменшуватимуть можливості виробництва;

— заглиблення Заходу у власні проблеми, постійна активізація та посилення «п’ятої колони» і вплив на вибори постійно зменшуватимуть західну допомогу;

— постійний тиск на фронті, не рахуючи із втратами, дозволятиме створити враження «невідворотності втрати території» — а згодом і можливості для проривів.

Простота стратегії дає ворогу сподівання на її успішність. Тим більше, що українська влада продовжує на кожному повороті звертати «не туди», практично провалила стосунки із ключовим союзником (США), далека від оптимального в переведенні стосунків з іншими союзниками від слів до постачання, а всередині країни ганяється за аплодисментами, а не результатами (див. попередній пост).

Замість об’єднання усіх ресурсів і можливостей, Зеленський з Єрмаком та «менеджерами» заходилися монополізувати владу.

Намагаються зробити з Петра Порошенка «негативний приклад» марності спротиву.

Насаджують атмосферу страху і безініціативності серед військових.

Прагнуть отримати прямий доступ до ресурсів громад заради їхнього розпилу.

Утримують тотальну перевагу в каналах донесення інформації, зокрема «телеграмі».

Заганяють бізнес у схеми лояльності і підпорядкованості, збираючи данину і перешкоджаючи будь-якій опозиційній діяльності.

Така система пригнічує активну частину суспільства і дуже сприяє путінському «удаву»: позбавлене енергії, загнане у покору, українське суспільство може втратити волю, «масу» до спротиву. В якийсь момент не залишається кому, чим і заради чого воювати. Таке вже бувало в історії.

Чимало ознак вказують на те, що критичний час настане вже восени. Коли виснаження на фронті, проблеми з постачанням і провали зовнішньої політики і утворять отой «ідеальний шторм», у якому чинна влада не зможе впоратись із ситуацією.

Питання, як цьому протидіяти. Бо перемога росіян означатиме кінець – притому для багатьох цілком фізичний. А будь-яка форма капітуляції означає припинення існування України – якими б словами це не прикривалось.

Тож, як розірвати кільця удава, поки вони не стиснулись надто щільно?

1. Змінити порядок мобілізації.

Мобілізація вважається ворогом нашим слабким місцем – і він докладає системних зусиль для її зриву. Влада, замість вирішення конкретних проблем, іще глибше заганяє ситуацію в кризу, намагаючись дистанціюватись від непопулярної теми.

Натомість вирішення елементарних речей: впорядкування призову (у взаємодії з працедавцями, за принципом «служитимуть усі, але з розумом»); відкриття доступу родичів до тренувальних центрів; створення системи зворотнього зв’язку і реагування на порушення прав; чітка система підготовки, розподілу мобілізованих, встановлення строків служби, дотримання стандартів забезпечення – все це принесе результат дуже швидко.

У цьому ж переліку і нормальна фортифікація, яка зберігає життя, і облаштування позицій, зокрема безпілотними системами.

Тут головне – не тікати від проблем, а вирішувати їх.

2. Економіку – на військові рейки: визискування – геть, пріоритет воєнним замовленням.

«Військові рейки» будуть метафорою доти, доки виконання оборонних замовлень буде не привілеєм, а фактично покаранням через надмірну прискіпливість перевіряючих органів і відтак – корупцію.

Залучення приватних західних інвестицій має стати запорукою довготривалої допомоги – і стратегічної співпраці на десятиліття вперед.

Критерій успішності економіки на військових рейках – здатність влаштовувати на росії «Варфоломіївські ночі» не раз на квартал, а день-через день. Не сплять через тривогу кияни, дніпряни, харків’яни, одесити, будь-хто в Україні – наступної ночі поганий сон має прийти до москвичів, пітерців, казанців, нижньоновгородців і навіть новосибірців чи тобольців. І так раз за разом, поки не відвикнуть по містах стріляти. Або поки бензин не улетить у захмарні далі від знищення НПЗ та іншої інфраструктури.

3. Гроші – бригадам.

Рішення про закупівлю дронів, спорядження, технологічних рішень тощо має бути «спущене» до рівня бойових частин.

Натомість завданням Міонборони, Мінстратегпрому та інших з усіма агенціями і підприємствами – це стандартизація, масштабування та поширення вдалих знахідок, а також контроль якості.

Роботи вистачить усім, просто кожен має робити свою.

4. Приклад у санкціях + дипломатичний хаб.

Мають бути ухвалені всі рішення, які створять для росії економічні проблеми. Від зупинки нафтопроводу «Дружба» до активізації спільних із партнерами робочих груп для перекриття шляхів уходу від санкцій.

Щоб санкцій ставало більше, до дипломатичної роботи мають підключатися всі, хто має можливості і зв’язки: від Петра Порошенка до експертів і бізнесменів. Цей «Дипломатичний хаб» має задіювати структури прийняття рішень, і насамперед у США, в режимі 24/7.

5. Серйозна розмова.

Інформаційна політика має бути докорінно змінена. Замість солодкої казочки – серйозна розмова. Не про «все пропало», а про конкретні кроки із вирішення всім відомих проблем.

Замість очорнення Порошенка і вихваляння Зеленського, канали і телеграм-пабліки Банкової мають роз’яснювати, як вирішуються проблеми з мобілізацією, з постачанням армії, із застосуванням нових технологій.

Новинна стрічка у смартфоні має не славити правлячу партію, а давати українцеві чітке відчуття, що його чують, про його проблеми – знають їх вирішують.

…

Щоб досягнути переліченого, не потрібні астрономічні бюджети. Потрібна політична воля і виконавці, здатні досягнути поставлених цілей.

Саме для цього потрібен Уряд національного порятунку – який об’єднав би не лояльних, а здібних. Це дозволило б Україні вистрибнути з кілець «удава» і рвати зміюку на частини доти, доки вона сама не сконає.

Влада поки демонструє до цього нульовий інтерес. Завдання виконує пізно і в кращому разі на «задовільно». Втрачаючи людей, території і час.

Бульдозер повзе. Удав затягує кільця. Маємо думати, як змінити політику.

Ростислав Павленко

Це Подерв’янський сказав у 2019-му:

Часто згадую ці слова Майстра. Там отой штопаний презерватив скрипін щось пробував заперечувати на захист свого блазня, але мусив заткнутися… А насправді ж, усе аж до жахіття пророче. Особливо в кінці:

Це діагноз. Тому що цей народ, якщо він обирає блазня головнокомандувачем, він хоче, щоб його перемогли, тобто, він не хоче існувати. Це суїцидальні і садо-мазохістські речі. Ну, це вже не до мене, це вже до психіатра.

Це Подерв’янський сказав у 2019-му. Тоді ж і я «каркав», що Zеленський і його виборці відкрили двері для страшної й кривавої, а тепер і неминучої війни. Але ідіоти не чули й не хотіли нічого чути. А потім не захотіли навіть учитися на власних кривавих помилках. Досі…

Оце і є відповідь, чому так часто повторюю, що я не оптиміст і не вірю в збереження Української держави. Ні, навіть не під час війни. Доки прямо тисне зовнішній ворог, Україна ще житиме й боротиметься. Коли війна призупиниться внутрішіній ворог і оце населення її доб’є вже остататочно. З отих мотивів, про які сказав Лесь Подерв’янський… Шкода, що ті ходячі шлуночки розлізуться свіітами на пару з мільйонами москалів. А гинуть переважно кращі…

Чорновіл