10 найкращих фільмів 2025 року за версією Анастасії Лях
Тут не буде ані «Однієї битви за іншою», ані «Марті Супріма», ані «Сентиментальної цінності», які і без мене потрапили до всіх топів і нагородного сезону. Буде багато горорів (прекрасна половина) і буде те кіно, що вразило неординарною історією, новаторським ракурсом, феєричною іронією, ексцентричним міксом жанрів і стилів… І будуть також ті стрічки, що дали найбільше метафори й екзистенції (якщо не дали чистий сінефільський кайф), бо без образності і міркування про сенс немає, власне, потреби ні в критиці, ні в мистецтві. І буде замість акценту на родинних стовпах – фокус на розмитій межі між раєм і пеклом.
За те, що такий пінг-понг твістів і різних жанрів (ромком, детектив, трилер, сай-фай) вилився в найнетиповіший, найцікавіший, найглузливіший сторітелінг цього року, що перетворив лав-сторі на фарш, а потім зібрав в потужний дівчачий ляпас.
За те, що знову ж таки синтез жанрів (вампірський горор, гангстерський трилер, антирасистська драма, камерний мюзикл) народив цілковито новаторський наратив і унікальний стиль, а чорна музика виступила не тлом і навіть не просто окремим персонажем, а головним героєм.
За те, що кінематографічний рік без Ніколаса Кейджа – це неповноцінний рік, а в «Серфері» Кейдж зіграв свого найекзистенційнішого героя в розплавленій спеці райського австралійського пляжу за дюйм від стрімкого спуску в особистісне пекло.
28 років по тому (28 Years Later)
За те, що жанр зомбі-апокаліпсису (зомбі-постапокаліпсису) трансформувався в поезію і скульптуру про смерть, де остання – не хаотичний рух гнилої плоті, а хореографічне падіння і воскресіння колективної душі людського роду.
За той рідкісний сторітелінг, який веде глядача геть невідомими і непередбачуваними дорогами, за шокуючий сюрприз гумору крізь ювелірно вибудуваний детективний горор і за найефектнішу реінкарнацію відьомської енергетики з часів оригінальної «Суспірії».
За найжорсткішу, найпродуманішу, найсміливішу екранізацію Стівена Кінга, гострокутний камінь в обличчя Трампа і трампістської Америки, а також за фінальний твіст, який перевершив літературне першоджерело.
Не лише за те, що горор з точки зору собаки (чи будь-якої іншої тварини, причому живої, не комп’ютерної) ніхто до цього не знімав, а і за виняткову взаємодію камери з героєм і за дивовижно глибоку й емоційну трансформацію собачого жаху в собачу екзистенційну драму.
Жодного вибору (Eojjeol Suga Eopda)
За актуальність кровожерливої трагедії втрати роботи в епоху штучного інтелекту (коли робота – це рай, а відсутність роботи – пекло) і найгеніальнішу та найсмішнішу сцену, можливо, всього двадцять першого століття: націлений на конкурента пістолет в руці, котра в господарській рукавиці, котра в господарській рукавиці, котра в господарській рукавиці…
За душність і монотонність раю на Канарських островах (бо не існує на землі такого раю, що з часом не відчувався би як пекло, що смажить повільно-повільно й обвуглює не плоть, а особистість) і за глибоко філософський формат екзистенційного антидетективу за ширмою любовного трилера.
За спроможність змусити глядача беззвучно волати від ріжучої хірургічним скальпелем долі секунди, що відокремлює життя від смерті, надію від кінця світу, нірвану від падіння у преісподню… і за ударну метафору сабвуферів серед пустелі, що своїми гучними невщухаючими тиц-тиц просвердлюють діру в заціплених грудях і прохід у космічну порожнечу.
Анастасія Лях