Пізніше тіло українського журналіста знайшли обезголовленим
Список імен загиблих журналістів став страшенно довгим…
Ми знову прийшли до церкви Святого Миколи Набережного у Києві, де похований Георгій Гонгадзе.
Панахиду відслужив настоятель храму отець Стефан Яремчук. Він пам’ятає Георгія особисто — Георгій був парафіянином цієї церкви, приходив сюди на богослужіння, тут хрестив своїх доньок. І тому особливо важливо, що вже багато років саме тут ми збираємося, щоб помолитися за нього і за всіх наших загиблих колег.
26 років тому, 16 вересня 2000 року, Георгій зник. Відтоді ця дата стала особливою для української журналістики. За ініціативою НСЖУ з 2007 року ми щороку згадуємо журналістів, яких уже немає з нами.
Але сьогодні називати ці імена особливо важко.
Після початку повномасштабного російського вторгнення ми втратили щонайменше 156 журналістів і медіапрацівників. 21 загинув, виконуючи професійний обов’язок. 10 стали цивільними жертвами. 125 наших колег, які стали на захист України, загинули в лавах Сил оборони.
За цифрою 156 — редакції, де залишилося порожнє робоче місце. Родини. Друзі. Колеги. Тексти, фотографії, ефіри, яких уже не буде.
Але сьогодні ми згадували і тих, кого ще чекаємо.
Щонайменше 28 українських журналістів залишаються в російському полоні та ув’язненні.
Для мене несподівано, але дуже важливо було побачити сьогодні на панахиді Олену Руденко — сестру нашої колеги Ірини Левченко.
Ірина — журналістка з Мелітополя, членкиня НСЖУ. Вона перебуває в російській неволі з травня 2023 року. А днями російський окупаційний суд виніс нашій колезі страшний вирок — 15 років ув’язнення.
І саме сьогодні в Ірини день народження. Їй виповнюється 65 років.
Ми говорили з Оленою про Ірину. І в такий день особливо гостро відчуваєш: за списками полонених теж стоять конкретні люди і родини. Сестри, чоловіки й дружини, діти, які роками чекають звістки і повернення своїх рідних додому.
Ірино, ми чекаємо Вас удома.
Георгій Гонгадзе залишив українській журналістиці дуже важкий урок: журналістика має ціну.
Сьогодні наші колеги платять її у прифронтових містах, під дронами й обстрілами, у редакціях, які руйнують і які після цього знову виходять в ефір та друкують наступний номер.
Ми приходимо сюди щороку, щоб пам’ятати.
І щоб родини наших загиблих колег знали: ми пам’ятаємо їх. Їхня робота мала сенс. Вона залишається частиною української журналістики.
Світла пам’ять Георгію.
Світла пам’ять усім нашим загиблим колегам.
Сергій Томіленко
Голова НСЖУ