«19 років жили як подружжя», — стверджувала жінка загиблого військового, але його брати заперечили: справа дійшла до Верховного Суду

Жінка понад 19 років, за її словами, проживала із чоловіком однією сім’єю без офіційного шлюбу. Після його загибелі на війні вона звернулася до суду, щоб підтвердити ці відносини та отримати можливість реалізувати права, передбачені для членів сімей загиблих військовослужбовців. Однак брати загиблого заявили, що не знають про їхнє спільне проживання, а суди визнали докази жінки недостатніми.

Справа дійшла до Верховного Суду, але ключовим стало не питання, чи справді пара проживала як подружжя. Жінка наполягала, що через суперечливі показання братів виник спір про право, а отже, суди не мали розглядати її заяву по суті в окремому провадженні. Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду пояснив, чому навіть заперечення родичів загиблого ще не означають існування такого спору та за яких обставин справа має розглядатися в позовному провадженні.

Відповідну правову позицію Верховний Суд виклав у постанові від 28 вересня 2026 року у справі № 759/3601/25.

Жінка просила встановити факт проживання із загиблим військовим однією сім’єю

У лютому 2025 року жінка звернулася до суду із заявою про встановлення факту проживання однією сім’єю без реєстрації шлюбу з чоловіком, який загинув під час захисту України.

Вона стверджувала, що з травня 2004 року до дня його смерті вони перебували у фактичних шлюбних відносинах: спільно проживали, вели побут, мали взаємні права та обов’язки, притаманні подружжю.

За словами заявниці, у серпні 2014 року пара також пройшла обряд вінчання. Спільних дітей вони не мали.

Після початку повномасштабного вторгнення чоловік добровільно вступив до лав Збройних Сил України. У липні 2023 року його зарахували для проходження військової служби. Згодом він загинув поблизу села Кринки Херсонської області.

Жінка пояснювала, що через відсутність документального підтвердження факту проживання однією сім’єю не може реалізувати передбачені законом права членів сімей загиблих військовослужбовців. Зокрема, йшлося про можливість отримання одноразової грошової допомоги, пенсії у зв’язку із втратою годувальника та інших соціальних гарантій.

Для підтвердження своїх вимог заявниця надала документи щодо фактичного місця проживання чоловіка, посилалася на показання свідків, а також на матеріали адміністративних проваджень щодо домашнього насильства.

Зокрема, у 2023 році вона двічі зверталася до поліції із заявами про домашнє насильство з боку чоловіка. За результатами цих звернень щодо нього складали протоколи за статтею 173-2 КУпАП та виносили терміновий заборонний припис.

Крім того, постановами від 4 травня та 4 серпня 2023 року Святошинський районний суд Києва визнав чоловіка винним у вчиненні адміністративних правопорушень, пов’язаних із домашнім насильством щодо заявниці, за адресою, де, за її словами, вони проживали разом.

Чому суди відмовили жінці: суперечливі показання та недостатність доказів

Святошинський районний суд Києва рішенням від 16 жовтня 2025 року відмовив у задоволенні заяви.

Суд зазначив, що для встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім’єю без реєстрації шлюбу необхідно підтвердити характерні для сімейних відносин ознаки. Зокрема, спільне проживання, ведення спільного господарства, наявність спільного бюджету, взаємних прав та обов’язків, участь у спільних витратах, придбання майна для спільного користування.

Однак надані докази не підтвердили належним чином сукупності цих обставин протягом заявленого періоду.

Показання свідків виявилися суперечливими.

Одна із сусідок заявниці повідомила, що приблизно з 2005 року жінка та чоловік проживали разом, вели спільне господарство й побут. Інша свідок розповіла, що неодноразово бачила чоловіка у квартирі заявниці, проте про їхнє спільне проживання знала з її слів.

Водночас два брати загиблого повідомили суду, що він постійно проживав за місцем своєї реєстрації, а про його спільне проживання із заявницею як подружжя їм нічого не відомо.

Крім того, у справі були два акти про фактичне місце проживання чоловіка, які містили різні відомості. В одному зазначалося, що він проживав із заявницею, в іншому — що мешкав за іншою адресою разом із братом.

Суд також врахував пояснення самої жінки про те, що з червня 2023 року через конфлікт вони перестали спільно проживати, після чого чоловіка мобілізували.

Не знайшло документального підтвердження й вінчання, на яке посилалася заявниця: витребувані від релігійної організації докази до суду не надійшли.

Щодо матеріалів справ про домашнє насильство суд зазначив, що вони самі собою не підтверджують наявності фактичних шлюбних відносин у розумінні статті 3 Сімейного кодексу України. Зокрема, зазначення певної адреси в адміністративних матеріалах не доводить ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов’язків, притаманних подружжю.

У результаті суд першої інстанції дійшов висновку про недоведеність факту проживання однією сім’єю у заявлений період.

Київський апеляційний суд постановою від 5 травня 2026 року погодився із цими висновками та залишив рішення без змін.

У Верховному Суді жінка змінила акцент: просила залишити заяву без розгляду

У червні 2026 року заявниця подала касаційну скаргу.

При цьому вона не оспорювала висновків судів про недоведеність факту проживання однією сім’єю з військовослужбовцем без реєстрації шлюбу.

Також касаційна скарга не містила доводів про неправильне застосування норм матеріального права під час вирішення заяви по суті чи порушення правил оцінки доказів.

Натомість жінка наполягала, що суди порушили процесуальні норми, оскільки розглянули справу в порядку окремого провадження за наявності спору про право.

На її думку, такий спір виник через те, що брати загиблого заперечували обставини спільного проживання та надали показання, які суперечили її доводам.

Заявниця пов’язувала це з питанням реалізації її права на соціальні виплати та гарантії як члена сім’ї загиблого військовослужбовця.

Вона вважала, що за таких обставин суди повинні були застосувати частину шосту статті 294 та частину четверту статті 315 ЦПК України — залишити заяву без розгляду, а не відмовляти у її задоволенні.

Саме це процесуальне питання і стало предметом перевірки Касаційного цивільного суду.

Коли виникає спір про право і чому це важливо для окремого провадження

Верховний Суд нагадав, що відповідно до статті 293 ЦПК України окреме провадження є видом непозовного цивільного судочинства.

У такому порядку суд розглядає справи про підтвердження юридичних фактів, які мають значення для виникнення або реалізації особистих немайнових чи майнових прав особи.

Зокрема, пункт 5 частини першої статті 315 ЦПК України передбачає встановлення судом факту проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу.

Водночас розгляд справ про встановлення юридичних фактів в окремому провадженні можливий за певних умов. Серед них — юридичне значення відповідного факту, відсутність іншого передбаченого законом порядку його встановлення, неможливість отримати або відновити документ, який його посвідчує, а також відсутність спору про право.

Відповідно до частини шостої статті 294 ЦПК України, якщо під час розгляду справи в порядку окремого провадження виникає спір про право, який підлягає вирішенню в позовному провадженні, суд залишає заяву без розгляду та роз’яснює заінтересованим особам право подати позов на загальних підставах.

Аналогічне положення міститься у частині четвертій статті 315 ЦПК України.

Проте Верховний Суд наголосив: для застосування цих норм недостатньо самого факту незгоди з твердженнями заявника.

Спір про право передбачає існування реального неврегульованого матеріально-правового конфлікту між особами щодо існування, належності, обсягу або способу реалізації певного суб’єктивного права чи охоронюваного законом інтересу.

Натомість заперечення певних фактичних обставин або надання свідком показань, які не збігаються з позицією заявника, ще не свідчать про наявність такого конфлікту.

Чому заперечення братів загиблого не створило спору про право

Дослідивши доводи касаційної скарги, Верховний Суд звернув увагу на процесуальний статус братів загиблого військовослужбовця.

Вони були допитані виключно як свідки та повідомили суду про відомі їм обставини життя, місця проживання і сімейних відносин свого брата.

Водночас вони не були залучені до справи як заінтересовані особи, не заявляли самостійних вимог щодо предмета розгляду та не зверталися до суду за захистом власного права чи інтересу.

Також матеріали справи не містили доказів того, що брати загиблого претендували на одноразову грошову допомогу у зв’язку з його смертю.

Зокрема, не було встановлено, що вони зверталися за призначенням відповідної допомоги, заявляли про право на її отримання або претендували на частку виплати.

Тому Верховний Суд не встановив обставин, які б свідчили про існування між заявницею та братами загиблого реального матеріально-правового конфлікту.

КЦС ВС підкреслив, що суперечливі показання свідків можуть мати значення для оцінки доказів, але самі собою не перетворюють справу про встановлення юридичного факту на спір про право.

Відповідно, підстав для залишення заяви без розгляду через показання братів у цій справі не було.

Чи мають брати загиблого військовослужбовця право на одноразову допомогу

Окрему увагу Верховний Суд приділив питанню, чи могли брати загиблого бути особами, чиї права на соціальні виплати конкурували б із правами заявниці.

Колегія суддів послалася на постанову Великої Палати Верховного Суду від 11 лютого 2026 року у справі № 308/17634/23.

У ній Велика Палата звернула увагу, що одноразова грошова допомога у зв’язку зі смертю військовослужбовця призначається та виплачується визначеному законом колу осіб і розподіляється між ними рівними частками.

Тому спір щодо права на таку допомогу може виникати між особами, які мають або вважають, що мають право на її отримання.

Верховний Суд також проаналізував статтю 16-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» у редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин.

Суд зазначив, що право на допомогу мали батьки, один із подружжя, який не одружився вдруге, неповнолітні діти та утриманці загиблого військовослужбовця.

При цьому повнолітні брати та сестри могли набути відповідне право за умови, що вони були непрацездатними членами сім’ї загиблого та перебували на його утриманні, тобто мали право на пенсію у зв’язку з втратою годувальника.

Сам по собі факт родинних відносин із загиблим військовослужбовцем як його брат або сестра не надає права на отримання одноразової грошової допомоги.

У розглянутій справі суди не встановили, що брати загиблого претендували на таку допомогу або що між ними та заявницею існував конфлікт щодо належності чи розміру виплати.

КЦС ВС не застосував висновки з інших справ

У касаційній скарзі жінка посилалася на низку постанов Верховного Суду, в яких встановлення юридичних фактів було пов’язане з виникненням спору про право.

Йшлося, зокрема, про справи № 759/1894/23, № 357/10078/22, № 712/162/23, № 299/4993/22, № 759/12913/24 та № 130/462/24.

Однак КЦС ВС пояснив, що фактичні обставини цих справ істотно відрізняються від ситуації заявниці.

Так, у справі № 759/1894/23 батьки військовослужбовця заперечували право заявника на отримання грошового забезпечення особи, яка перебувала в полоні, та самі претендували на відповідні виплати.

У справі № 357/10078/22 інша особа стверджувала, що саме вона проживала із загиблим військовослужбовцем однією сім’єю без реєстрації шлюбу та має право на одноразову грошову допомогу.

У справі № 712/162/23 мати безвісно зниклого військовослужбовця заперечувала право заявника на отримання грошового забезпечення, вважаючи, що відповідні кошти мають належати їй.

В інших наведених справах також існували особи, які претендували на власні права щодо соціальних виплат або заперечували проти вимог заявників через можливий вплив на належні їм кошти.

Зокрема, у справі № 130/462/24 опікун неповнолітніх дітей загиблого військовослужбовця заперечував проти встановлення факту перебування іншої особи на утриманні загиблого, оскільки це могло зменшити частки одноразової допомоги, належні дітям.

Тобто в цих справах існував реальний конфлікт між особами, які претендували на відповідні права або виплати.

Натомість у справі № 759/3601/25 брати загиблого не висували власних вимог і не претендували на соціальні виплати.

Саме тому Верховний Суд визнав, що наведені заявницею правові висновки не є релевантними до обставин її справи.

Що вирішив Верховний Суд

Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду дійшов висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій правомірно розглянули заяву в порядку окремого провадження.

Суперечливі показання братів загиблого військовослужбовця не свідчили про існування спору про право, оскільки вони не заявляли власних вимог щодо соціальних виплат і не вступали із заявницею в матеріально-правовий конфлікт.

Водночас жінка у касаційній скарзі не оспорювала висновків судів про недоведеність факту її проживання однією сім’єю із загиблим чоловіком та не навела інших підстав для скасування судових рішень.

Тому Верховний Суд залишив касаційну скаргу без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій — без змін.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER та WhatsApp, сторінку у Facebook, в Instagram та в Х, щоб бути в курсі найважливіших подій.