Алгоритм обурення. Рецензія на фільм «Соціальна розплата»
«Соціальна розплата» (The Social Reckoning) Аарона Соркіна повертає нас до історії Facebook через шістнадцять років після виходу «Соціальної мережі» Девіда Фінчера. Тоді молодий Марк Цукерберг у виконанні Джессі Айзенберга створював сервіс, який мав з’єднати людей, а фінальний кадр із нескінченним оновленням сторінки ще здавався радше іронічним коментарем про самотність його творця. Тепер сторінку нескінченно оновлюють уже мільярди користувачів, Цукерберга грає Джеремі Стронг («Учень. Історія Трампа»), а Соркін, який цього разу виступив і сценаристом, і режисером, цікавиться не тим, як народилася соціальна мережа, а тим, що вона зробила із суспільством після того, як перетворила людську увагу на товар.
Тему Соркін, як завжди, обрав чудову. В основі стрічки – історія інженерки Facebook Френсіс Гауґен у виконанні Майкі Медісон («Анора»), яка передала журналістові The Wall Street Journal Джеффу Горвіцу внутрішні документи компанії. Вони стали основою серії матеріалів The Facebook Files 2021 року й показали, що всередині Facebook чудово знали про шкідливі наслідки власних продуктів – від алгоритмічного поширення радикального контенту до впливу Instagram на психічне здоров’я підлітків. Горвіца у фільмі зіграв Джеремі Аллен Вайт (серіал «Ведмідь»).
Головна проблема у фільмі сформульована настільки просто, що для її розуміння не треба бути програмістом. Соціальній мережі вигідно, щоб людина проводила всередині якомога більше часу. У 2018 році Facebook перебудував алгоритм стрічки навколо так званих Meaningful Social Interactions – коментарів, поширень та емоційних реакцій, які мали стимулювати «змістовну» взаємодію між людьми. На практиці внутрішні дослідження показували менш приємний ефект: суперечки, провокації, гнів і поляризуючий контент теж чудово генерували ті самі взаємодії, що й фото з дня народження чи весілля. Якщо люди під дописом годинами називають одне одного ідіотами, для алгоритму це все одно успішна комунікація.
Не те щоб у 2026 році це було сенсаційним відкриттям. Ми вже знаємо, що обурення продається краще за логічні доводи, а неправдива новина розлітається мережею значно швидше за спростування. Слухання після викриттів Гауґен у 2021-му теж не стали першим знайомством американських законодавців із Цукербергом. Ще 2018 року його кілька годин допитували в Конгресі після скандалу Cambridge Analytica, коли дані десятків мільйонів користувачів Facebook опинилися в руках компанії, пов’язаної з політичною рекламою. Тоді він теж обіцяв зробити висновки, посилити контроль і краще захищати користувачів.
Тому цінність «Соціальної розплати» не в тому, що вона відкриває страшну таємницю Кремнієвої долини чи розповідає маловідому історію. Соркін радше нагадує про речі, які ми встигли прийняти за норму. Особливо людям, які щодня відкривають Facebook, Instagram чи іншу платформу й фактично дозволяють її алгоритму вирішувати, яку частину світу вони сьогодні побачать. Наприкінці фільму титр стверджує, що 43% американців отримують новини з Facebook.
Екранний Цукерберг при цьому захищає дуже зручну концепцію Facebook як великої коркової дошки: ми лише дали вам місце, а ви вже самі вирішуєте, що до неї прикріпити. Мем, ненависть, фотографію кота, політичну агітацію чи відверту брехню – відповідальність нібито лежить передусім на тому, хто це написав. Приблизно так Цукерберг роками пояснював і відмову перевіряти правдивість політичної реклами: Facebook не передаватиме заяви й рекламу політиків на перевірку стороннім фактчекерам, бо виборці мають самі бачити, що ті говорять.
Проблема лише в тому, що звичайна коркова дошка не вирішує, яке оголошення показати вам першим, а яке поховати десь наприкінці стрічки. Не відстежує, на якому ви затрималися найдовше. Не помічає, що після допису про мігрантів чи воук-культуру ви розлютилися, й не підсовує ще п’ять таких самих, бо розлючений користувач не закриває застосунок. Facebook одночасно хоче бути нейтральною дошкою й надзвичайно складною машиною персоналізації – залежно від того, хто його запитує: дослідник, журналіст, сенатор, інвестор чи ринковий аналітик.
На цьому ґрунті виникає і найкраща словесна дуель фільму – між Цукербергом та Чарлі Ґарріґаном у виконанні Білла Барра. Персонаж вигаданий, але значною мірою списаний із Роджера Макнеймі – раннього інвестора Facebook і неформального радника Цукерберга, який згодом перетворився на одного з найгучніших критиків компанії. Соркін навіть хотів використати справжнє ім’я, але юристи студії вважали це ризикованим через вигадані діалоги.
Через Ґарріґана сценарист ставить Цукербергу прості й логічні запитання: чому не перевіряти хоча б політичну рекламу на брехню й маніпуляції, якщо вона мала приносити менше ніж 0,5% загального доходу? Якщо політична реклама може містити неправду, чому платне поширення брехні раптом стає питанням свободи слова?
Соркін також гарно демонструє, як Марк та його радники навчилися майстерно маскувати моральні питання технічною лексикою. «Engagement», «retention», «meaningful interactions», «growth» звучать набагато приємніше за «як змусити людину ще двадцять хвилин дивитися на те, що її дратує».
Проблеми, порушені в «Соціальній розплаті», виходять далеко за межі конкретної корпорації. Соціальні мережі виникли під обіцянку зробити людей ближчими, але стали частиною значно ширшого процесу, в якому живе спілкування поступово замінюється цифровим. Було б нечесно списувати все це на Цукерберга – занепад клубів, громадських організацій і локальних спільнот у західному світі почався задовго до Facebook. Але платформи дуже вдало зайняли утворену порожнечу, а пандемія остаточно навчила мільйони людей працювати, навчатися, сваритися, знайомитися й відпочивати перед екраном.
Дослідження останніх років показують доволі похмуру картину. Американці мають менші кола друзів, рідше беруть участь у клубах та громадських організаціях і проводять менше часу з друзями, сусідами та родичами. У 2021 році чверть сорокарічних американців ніколи не перебували в шлюбі – проти 6% у 1980-му. Під час пандемії цифровий зв’язок справді допоміг людям не залишитися цілком ізольованими, але 68% опитаних американців визнали: спілкування онлайн або телефоном було корисним, та не могло замінити особисту зустріч.
Причин тут десятки – економічна нестабільність, доступність житла, умови праці, пізніші шлюби, зміни культурних норм. Але цифровий світ пропонує надто зручну альтернативу справжньому. Щоб почути іншу думку наживо, треба вийти з дому, прийти кудись, познайомитися з людиною, вислухати її й не мати можливості одним рухом заблокувати. Алгоритм натомість швидко вчиться, що вам подобається, кого ви ненавидите і яку версію реальності ви готові переглядати годинами. Замість клубу за інтересами з людьми отримуємо групу за інтересами з рекомендаційною системою посередині.
Шкода, що настільки важливий матеріал Соркін загортає у значно слабшу драматургічну оболонку. Головна сюжетна лінія зосереджена не на Цукербергу, а на Горвіці та Гауґен. Він – класичний журналіст-розслідувач, який роками копає під величезну корпорацію, але не може пробити її оборону без людини зсередини. Вона – працівниця Facebook, яка бачить внутрішні дослідження, стикається з холодним корпоративним розрахунком і зрештою передає конфіденційні документи пресі.
На папері це майже готовий «Вся президентська рать» цифрової епохи. На екрані – значно менш захоплива історія. Джеремі Аллен Вайт старанно грає впертого репортера, але сценарій дивним чином робить його здебільшого безпорадним тугодумом. Він ставить правильні запитання й бігає за джерелами, але отримує відмови й упирається в стіну. В усьому цьому замало внутрішнього конфлікту. Реальний Джефф Горвіц значно цікавіший за екранного: після The Facebook Files він продовжив розслідувати Meta вже в Reuters і у 2026 році разом з Енгеном Тамом отримав Пулітцерівську премію за розслідування про те, як Meta наражала користувачів на шахрайство й маніпуляції за допомогою ШІ. А не за матеріали The Wall Street Journal, як може здатися з фільму.
Майкі Медісон у ролі Френсіс Гауґен теж не стає персонажкою, заради якої хочеться дві години стежити за розгортанням уже відомих подій. Її рішення ризикувати кар’єрою й передавати корпоративні документи заслуговує поваги, але Соркін надто довго використовує героїню насамперед як провідницю до потрібної інформації – дуже розумну, але так само невпевнену в собі. Людина на екрані губиться за самим викриттям.
Виходить, що найцікавіший персонаж опиняється на другому плані. Джеремі Стронг чудово втілює Цукерберга вже зовсім іншого покоління, ніж герой Айзенберга у «Соціальній мережі». Там був нервовий студент, який усіх перебивав і ще намагався довести, що він найрозумніший у кімнаті. Тут доказів більше не потрібно. Це керівник корпорації удвічі більшої за населенням, ніж найбільша країна світу, який контролює величезну інформаційну систему й поводиться відповідно — холодно, відсторонено, майже механічно.
Стронг не робить із нього карикатурного лиходія, хоча Соркін явно не приховує власного ставлення. До кінця не розумієш, чи Цукерберг щиро плекає свободу слова, відкритість, можливість кожному висловитися і віру в те, що люди самі повинні обирати, чи усе ж цинічно захищає бізнес-модель, яка заробляє більше, коли користувачі ненавидять одне одного.
І в критичний момент Соркін навіть дозволяє йому провести власну моральну межу. Після штурму Капітолія 6 січня 2021 року Facebook заблокував Дональда Трампа, визнавши ризик подальшого насильства надто високим. Це важлива деталь, бо вона не дозволяє просто оголосити Цукерберга людиною, якій байдуже абсолютно все. У певний момент навіть він вирішує, що платформа таки має обмежувати лідерів думок, які зайшли надто далеко. Шкода, що згодом навіть це рішення переглянули.
Та реальна історія після титрів псує цей маленький катарсис. У 2023 році акаунти Трампа відновили, а у 2025-му Meta в США взагалі відмовилася від сторонньої програми фактчекінгу на користь Community Notes, водночас оголосивши про послаблення частини обмежень на контент. Іронія майже соркінівська: після років слухань, витоків документів, журналістських розслідувань і суспільного обурення компанія врешті заявила, що обмежень стало забагато.
Ще раніше Facebook розформував окрему команду Civic Integrity, що займалася виборами, дезінформацією та ризиками для громадянських процесів, розподіливши її працівників між іншими підрозділами. Саме це рішення стало для Гауґен одним із сигналів, що керівництво не готове витрачати стільки ресурсів на безпеку, скільки вимагали власні дослідження.
І ось цього Цукерберга фільму катастрофічно не вистачає. Соркін має персонажа, який одночасно створив одну з найважливіших комунікаційних систем сучасності, розуміє її недоліки, фінансує дослідження цих недоліків, а потім ігнорує важливі висновки, захищає свободу слова, банить президента США, а потім знову рухає компанію в бік слабшої модерації. Але замість того, щоб копати в цій суперечності, режисер більшість часу проводить із журналістом і його джерелом, ще й додаючи закиди про те, що соціальні мережі вбивають медіа. І це тоді, коли сам персонаж журналіста поданий як тугодум, що не може розібратися в навігаторі в орендованому авто.
Через це «Соціальна розплата» дивним чином повторює долю тих самих слухань у Конгресі, які показує. Правильні запитання поставлено. Проблеми названо. Розумні люди пояснили, що алгоритм винагороджує провокацію, корпорація ставить залученість вище суспільної безпеки, а політична брехня може поширюватися під прикриттям свободи слова. Усі покивали головами. А Цукерберг знову вийшов сухим із води.
Соркін зробив корисний фільм, але не настільки сильний, як тема, яку він обрав. «Соціальна мережа» Фінчера й Соркіна була історією конкретної людини, через яку ми розуміли народження нового світу. «Соціальна розплата» намагається пояснити вже сам світ, але люди всередині нього виявляються менш цікавими за діаграми й пояснення алгоритмів.
Facebook двадцять років обіцяв об’єднувати людей. Соркін нагадує про неприємний парадокс: найуспішнішою соціальною мережею виявилася система, яка навчилася заробляти і на нашій соціальності, і на її руйнуванні. І хоча сама «Соціальна розплата» не знаходить для Цукерберга переконливого вироку, матеріал для нього давно лежить у наших кишенях – достатньо подивитися, скільки годин на день ми проводимо у беззмістовних сварках у соцмережах.
Дмитро Сидоренко
Читайте також:
Всі фільми Аарона Соркіна, ранжовані від найгіршого до найкращого
Підтримайте нашу редакцію:
Приєднуйтесь до наших сторінок у соцмережах:
- Telegram — t.me/kinowarcom
- Viber — viber.com/kinowar.com
- WhatsApp — whatsapp.com/channel/kinowar.com
- YouTube — youtube.com/c/kinowar
- threads — threads.com/@kinowar.com.ua
- facebook — facebook.com/goodkino
- Instagram — instagram.com/kinowar.com.ua
- twitter — twitter.com/kinowar_com
Підтримайте Україну:
- фонд Повернись Живим (допомога армії) — savelife.in.ua/donate
- фонд Сергія Стерненка (допомога армії) — sternenkofund.org/donate
- Таблеточки (допомога дітям) — tabletochki.org/dopomogty
- Охматдит (допомога дітям) — ohmatdyt.com.ua/dopomagati