Андрей Любка: Земля родит, словно в последний раз. О базаре в степях, где не принято говорить о войне
Настало время, когда на востоке даже заехать на заправку, чтобы справить нужду, — смертельно опасная затея. Поэтому я останавливаюсь у какого-нибудь поворота на трассе и на мгновение исчезаю среди деревьев
Коли повертаюся, біля машини стоїть вона — старенька, але моторна бабця з великими торбами в кожній руці. Звідки тут взялася — невідомо; може, це кам’яна скіфська баба ожила. Навколо зовсім нікого. Лише по трасі час від часу проносяться машини на шаленій швидкості.
— Підвези бабу в город, хлопчику, мені на базар треба, — невпевнено каже такою м’якою українською, ніби вітер гладить високу степову траву.
У машині обговорюємо цьогорічний врожай, рецепт найкращих малосольних огірків (вона тут же витягує з торби між своїх колін жмут пахкого кропу й залишає для мене) і звідки я родом. Про війну ані словом — тут це не прийнято.
Про війну ані словом — тут це не прийнято
Прибуваємо, і вона одразу починає діставати зіжмакані купюри, примовляючи про дорогий бензин, і що я куплю щось своїм діткам, і що в неї є пенсія. Домовляємося про компроміс: гроші я не візьму, зате допоможу їй дотягнути важкі торби до прилавка в глибині ринку.
Йдемо через базар, який геть не змінився за кількасот років. Змінюються люди на ньому, змінюються історичні декорації навколо, а базар той самий. Перське слово «базар», що примчало у ці степи на вкритих солоним потом спинах османських коней, почувається тут як удома.
Проштовхуємо собі шлях серед метушливих людей і вихору запахів: маленьких кисло-солодких слив, схожих на снаряди кабачків, розпашілих, готових репнути від напруги помідорів, кактусогострих огірочків, втомлених сонцем людей, упрілого в пакетах домашнього сиру, польових квітів і свіжого сала.
Молода кукурудза жовтозубо виглядає з мішка. Гострі червоні перці формують пірамідку. Часничини зв’язані за хвости. Білий налив соромиться своїх синців після падіння на землю. Пучки зеленини щедрі, як віники. Ягода домашня, мала, сама лізе до рук, миттєво залишаючи слід.
Продавці нахвалюють свій товар. Мова проста й добра, як ложка меду. Скрізь рух — щось перекладають, покращують, перевертають вигіднішим боком. Руки шкарубкі, сухі, засмаглі до чорного — мовби під шаром сонця там шар пилу. А якщо розгорнути пригоршні — вдарить в очі білизна. Нігті у всіх такі, як мають бути в людей, яким довіряєш землю.
Рух, галас, колір, запах. Сонна втома літнього дня. Безвітряний застиглий прозорий час. Йду за вічною українською бабою, як її малий хлопчик.
Базар завжди пахне дитинством.
— Земля родить, ніби востаннє, — каже вона до мене, гордо витягуючи з торб випещені руками і сонцем дари.
Бабу Марфу тут знають і недолюблюють — вона метка і пригожа з виду, тож продає швидше за всіх. Стою поруч і гріюся в променях її авторитету. Ніби ми вдвох викохали всю цю городню щедроту. Ніби навчила мене поливати, маленькими руцями акуратно зривати плоди — коли кущі помідорів ще вищі за тебе.
Повітряна тривога звучить тут майже природно. Колись у ці степи набігали орди на конях, тепер прилітають дрони. Сирена розливається в повітрі, будячи з цього трансу. Дякую і задкую — це мене кличе війна.
Повертаюся до машини все ще напоєний цим чаром, замріяний. У салоні пахне кропом, наче всередині банки з малосольними огірками. Зараз заведу двигун, гляну у дзеркало заднього виду й побачу там наш домашній двір, давноминулий рік, ряди чистих блискучих банок на столі біля літньої кухні, ще живу бабусю в квітчастому халаті. Зараз, зараз…
Текст опубліковано з дозволу автора