Батьки – у строю, діти – на варті пам’яті. Як родина Гончарів із Тальнівщини гартує свій рід

Випробування долею, переселення й війна не зламали супокою родини Гончарів, а ще міцніше переплели долі батьків і їхніх п’ятьох дітей. Поки Ігор тримає оборону на передовій, Ірина береже домашнє вогнище й виховує дітей. Сім’я не залишається осторонь важливих подій, що відбуваються в громаді: 20 серпня мама з чотирьома старшими дітьми вийде на старт патріотичного забігу «Шаную Воїнів, біжу за Героїв України» в Тальному. Для них це спосіб ушанувати полеглих оборонців і хоча б так подякувати їм за тихі світанки.     

Незадовго до цієї події в  теплому спілкуванні Ірина поділилася спогадами про пережиту окупацію, щоденними турботами й тим невичерпним джерелом наснаги, яке допомагає піднімати дітей і берегти віру в майбутнє.

Велика родина з Херсонщини: шлях до нової домівки

Ірина й Ігор разом уже понад двадцять років – ціле життя, переплетене спільними мріями і турботами. Доля подарувала їм п’ятеро діток. Наймолодшій Наталочці лише два рочки, тож мати зараз не відходить від крихітки. Ілля й Кирило навчаються в Майданецькій школі. Іван, закінчивши восьмий клас, зробив по-дорослому рішучий крок: успішно склав іспити й вступив до Кам’янець-Подільського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою. Донечка Надія здобуватиме фах у Тальнівському коледжі.  

До Майданецького вони приїхали з сонячного Генічеського району, що на Херсонщині. Війна увірвалася в їхній дім зненацька. Чоловік одразу став зі зброєю на захист рідної землі на Луганщині, а жінці з дітьми довелося пережити два нескінченно довгі місяці під окупацією. Вирватися на вільну землю вдалося не одразу, адже всі вони опинилися у ворожих «чорних списках».

Та щойно вдалося дістатися вільної землі, Ірина, не вагаючись, і сама одягла однострій, адже переконана: це лихо спільне й здолати його можна тільки разом. Донедавна вона командувала відділенням з підвозу боєприпасів, тримаючи стрій пліч-о-пліч із чоловіком. Сьогодні ж Ігор очолює мінометний розрахунок у званні головного сержанта, а вона береже їхній надійний тил.

Тимчасовий прихисток став рідним домом

Тальнівщина зустріла Гончарів з відкритим серцем. Першими підставили плече куми – такі ж військові, як і вони. Одразу огорнули турботою й сусіди: бачачи, що Ірина при надії, зносили насіння й розсаду, а також допомагали поратися на городі. Місцеві підприємці без вагань надали Ігореві роботу, а коли той знову вирушав на фронт, колеги підтримали сім’ю і грошима.

Справжньою опорою для Гончарів стала вся майданецька громада. Директорка школи Таміла Зелінська, адміністраторка Інеса Желєзняк учителі й сімейна лікарка взяли на себе клопоти з документами, зробивши все, щоб діти з далекої Херсонщини легко призвичаїлися до нового життя.       

У місцевих крамницях у найскрутніші дні Ірині вірили на слово й давали харчі «під зошит». Сільським гуртом зібрали гроші на генератор для підрозділу Ігоря. Нині родина шукає змогу придбати для його побратимів ще й зарядну станцію, а сама Ірина мріє з часом забрати до Майданецького свою літню свекруху з Вінниччини. «Н, – зізнається жінка. – ».

Пам’ять у серці й живий гомін дитинства

Завтра на дистанцію шани у Тальному вийдуть п’ятеро Гончарів: мама Ірина та четверо старших дітей: Надія, Іван, Ілля й Кирило. На їхніх футболках будуть написи з іменами полеглих земляків із Майданецького: Олександра Взводова, Олександра Тищенка, Сергія Підгірного, Василя Шебастюка й Дениса Кулікова.

Після місяців окупації, розлуки з татом і болючих утрат ці діти занадто рано подорослішали. Війна забрала і юного офіцера, до якого линуло серце Надійки. Щоб сини й дочки пам’ятали, завдяки кому тримається мир, Ірина іноді показує їм кадрові хроніки зі своїх поїздок на фронт до чоловіка: «».

Однак попри всі тіні війни, юні Гончарі залишаються дітьми. У їхньому бутті немає місця суцільним ґаджетам: на подвір’ї щодня панують велосипеди, скейти, ролики й м’ячі. Останні від вуличних баталій зношуються так швидко, що мама з усмішкою жартує: час шукати м’ячевих спонсорів, бо для її хлопців це найкращий дарунок на будь-яке свято.

Побут, тривоги й тепле «на добраніч»

Тримати лад у чималій хаті допомагає взаємоповага. Усі обов’язки родина ділить порівну: прибирання, прання чи консервацію виконують гуртом. Єдина кумедна складність – вибір щоденного меню, коли ніхто не зізнається, чим саме хоче ласувати сьогодні.

Найважчими залишаються дні, коли батько довго не виходить на зв’язок. «», – ділиться Ірина. Проте коли дзвінок урешті лунає, якраз ніжні дрібниці вертають наснагу жити. Відстань зовсім не приглушує почуттів. «», – зізнається жінка. Завдяки старшим дітям, які залюбки бавлять найменшу Наталочку, Ірині вже вдалося кілька разів вирватися на коротку зустріч із чоловіком: «».

Вибір сина Івана вступати до військового ліцею далося батькам з важким серцем, адже шлях воїна сповнений небезпек. Та вони підтримали його вибір. Жінка лише наголосила: «».

Коли Гончарі збираються разом за обіднім столом – а це непорушна традиція, – вони діляться найпотаємнішим. Тож діти й дорослі мріють про перемогу і той омріяний день, коли знову зберуться під рідним дахом уже назавжди, у мирі й спокої.

Наталія ГОЛОВЕЦЬКА

 Україна повертає воду на поля: навіщо держава відроджує меліорацію