Батько забрав дочку після конфлікту з матір’ю і відвіз в інше місто: справа дійшла до Верховного Суду
Після конфлікту між батьками батько забрав малолітню дочку з Одеси та відвіз її до своїх батьків в Охтирку. Мати приїхала по дитину, однак їй її не повернули. Вона звернулася до суду з вимогою відібрати дитину у батька, проте дві судові інстанції відмовили: місце проживання дочки на той момент не було визначене ні судом, ні органом опіки.
Верховний Суд визнав такий підхід передчасним. КЦС ВС вказав, що відсутність попереднього рішення про місце проживання дитини сама по собі не виключає можливості застосування статті 162 Сімейного кодексу України. Крім того, суди не отримали належного висновку органу опіки та не перевірили твердження матері про домашнє насильство у присутності дитини.
У результаті рішення попередніх інстанцій скасували, а справу направили на новий розгляд. При цьому Верховний Суд не вирішував, з ким має залишитися дитина, і не постановляв повернути її матері — ці питання мають бути встановлені під час нового розгляду.
Батько забрав дочку після конфлікту з матір’ю
Сторони мають спільну малолітню дочку, однак у зареєстрованому шлюбі не перебували.
За твердженням матері, до 25 травня 2024 року вона проживала з дочкою в Одесі та майже самостійно займалася її вихованням і забезпеченням інтересів дитини. Батько, за її словами, проживав разом із ними не постійно.
25 травня 2024 року між батьками стався конфлікт. Мати стверджувала, що батько вчинив щодо неї домашнє насильство у присутності дитини.
Того дня до поліції надійшло повідомлення про те, що чоловік побив жінку та погрожує забрати їхню спільну дитину.
Коли мати поїхала з працівниками поліції до відділу для написання заяви, батько забрав дочку та без її згоди відвіз до своїх батьків в Охтирку Сумської області.
30 травня комісія провела обстеження сім’ї за місцем перебування дитини. У присутності бабусі було встановлено, що п’ять днів тому батько забрав дочку від матері в Одесі, привіз до своїх батьків в Охтирку, а сам повернувся до Одеси.
Бабусі рекомендували повернути дитину матері.
Мати приїхала до Охтирки, однак дитину їй не передали.
Згодом вона змінила місце проживання та орендувала іншу квартиру. У серпні 2024 року служба у справах дітей обстежила житло матері та дійшла висновку, що там створені всі необхідні умови для повноцінного розвитку та виховання дитини.
Водночас між батьками існував окремий спір щодо того, з ким має постійно проживати дочка. На момент розгляду цієї справи він ще не був вирішений, а місце проживання дитини не було визначене ані органом опіки та піклування, ані судом.
Чому суди відмовили матері
Мати звернулася до суду з позовом про примусове відібрання дочки у батька та її повернення.
Охтирський міськрайонний суд Сумської області 9 грудня 2024 року відмовив у задоволенні позову.
Суд виходив із того, що місце проживання малолітньої дитини до цього не було визначене ні органом опіки та піклування, ні судовим рішенням.
Крім того, окремий спір про визначення місця проживання дитини перебував на розгляді іншого суду.
За таких обставин суд першої інстанції вважав, що стаття 162 СК України, на яку посилалася мати, у цьому випадку не може бути застосована.
Сумський апеляційний суд погодився з таким висновком.
Апеляційний суд також зазначив, що батьки мають рівні права щодо виховання дитини, а рішенням органу опіки або суду її місце проживання не визначене.
Крім того, на думку апеляційного суду, мати не надала доказів того, що залишення дочки з батьком створює реальну небезпеку для її життя чи здоров’я.
Перешкоджання матері у спілкуванні та вихованні дитини, як зазначила апеляція, могло бути підставою для звернення з позовом про визначення способу її участі у вихованні дочки, але саме по собі не було підставою для відібрання дитини у батька.
Що сказала мати у касаційній скарзі
Мати наполягала, що суди неправильно застосували статтю 162 СК України.
За її позицією, дитина до 25 травня 2024 року проживала разом із нею, а батько без її згоди змінив місце проживання дочки.
Вона також звертала увагу на акт обстеження від 30 травня 2024 року, в якому було зафіксовано, що батько забрав дитину від матері та привіз до своїх батьків, а бабусі рекомендували повернути дівчинку матері.
Окремо заявниця посилалася на обставини конфліктів із батьком дитини та стверджувала про систематичне домашнє насильство щодо неї у присутності дочки.
На її думку, відсутність на момент цих подій рішення суду або органу опіки про визначення місця проживання дитини не перешкоджала застосуванню статті 162 СК України.
КЦС ВС: відсутність рішення про місце проживання ще не виключає застосування статті 162 СК
Верховний Суд не погодився з підходом попередніх інстанцій.
Стаття 162 СК України передбачає: якщо один із батьків або інша особа самочинно, без згоди особи, з якою малолітня дитина проживала на підставі закону або рішення суду, змінить її місце проживання, у тому числі шляхом викрадення, суд за позовом заінтересованої особи має право негайно постановити рішення про відібрання дитини та повернення її за попереднім місцем проживання.
Дитина не може бути повернута лише тоді, коли залишення її за попереднім місцем проживання створюватиме реальну небезпеку для життя та здоров’я або обставини змінилися так, що таке повернення суперечитиме її інтересам.
КЦС ВС нагадав правову позицію Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2024 року у справі №183/1464/22.
У тій справі Верховний Суд дійшов висновку, що в сімейному законодавстві існує прогалина щодо ситуації, коли один із батьків без згоди іншого змінив місце проживання дитини до ухвалення рішення суду про визначення її місця проживання.
Для таких правовідносин стаття 162 СК України може застосовуватися за аналогією закону.
Отже, мати або батько мають право пред’явити позов про відібрання дитини і в ситуації, коли інший із батьків без їхньої згоди змінив місце проживання дитини ще до того, як суд визначив, з ким вона повинна проживати.
Тому сама лише відсутність попереднього судового рішення про місце проживання дитини не могла бути достатньою підставою для відмови у позові.
Відібрання дитини — насамперед спосіб захисту її інтересів
Верховний Суд окремо наголосив, що відібрання дитини в контексті статті 162 СК України — це насамперед спосіб захисту прав та інтересів самої дитини.
Тому суд у кожній конкретній справі має встановити та оцінити, який позитивний результат для дитини матиме застосування такого способу захисту.
Водночас необхідно враховувати права кожного з батьків, їхню поведінку та те, наскільки вона була добросовісною з погляду забезпечення прав та інтересів дитини.
Тобто застосування статті 162 СК України не означає автоматичного повернення дитини одному з батьків лише через сам факт конфлікту між ними. Суд має оцінити всі істотні обставини конкретної справи.
Суд не отримав належного висновку органу опіки
Окремою проблемою Верховний Суд назвав відсутність у справі належного висновку органу опіки та піклування щодо вирішення саме цього спору.
За статтею 19 СК України у справах про відібрання дитини участь органу опіки та піклування є обов’язковою.
Такий орган повинен надати суду письмовий висновок щодо розв’язання спору на підставі, зокрема, обстеження умов проживання дитини та батьків, а також інших документів і відомостей, що стосуються справи.
У матеріалах був висновок органу опіки щодо визначення місця проживання дитини, складений для іншого судового провадження.
Суд першої інстанції сам зазначив, що цей документ не стосується предмета спору у справі про відібрання дитини, і не взяв його до уваги.
Однак окремого висновку органу опіки саме щодо цього спору суд не отримав.
При цьому, як зауважив КЦС ВС, суд не встановив обставин, які б свідчили, що отримати такий висновок було неможливо.
Апеляційний суд на це уваги не звернув.
Верховний Суд нагадав: якщо з об’єктивних причин отримати висновок органу опіки неможливо, це не означає, що суд взагалі не може розглянути справу. У такому разі спір може бути вирішений за наявними доказами.
Проте повинні бути встановлені причини, через які отримання такого висновку стало неможливим.
Суди не перевірили доводи про домашнє насильство
Ще однією істотною обставиною стали твердження матері про домашнє насильство.
У позові та під час розгляду справи вона посилалася не лише на конфлікт 25 травня 2024 року, після якого батько забрав дитину, а й на систематичні випадки домашнього насильства щодо неї у присутності дочки.
Суди ці доводи належним чином не перевірили та не навели мотивів їх відхилення.
КЦС ВС звернув увагу на частину четверту статті 22 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству».
Вона передбачає, що під час вирішення спорів, зокрема про відібрання дитини, обов’язково враховуються факти вчинення домашнього насильства щодо дитини або у її присутності.
Тому, якщо одна зі сторін сімейного спору посилається на такі обставини, суд має перевірити, чи справді домашнє насильство відбувалося щодо дитини або за її присутності.
Водночас Верховний Суд сам не встановлював факту домашнього насильства у цій справі.
Касаційний суд лише констатував, що відповідні доводи матері були юридично значущими та підлягали перевірці судами попередніх інстанцій.
Чому Верховний Суд не вирішив, кому повернути дитину
Касаційний суд не може встановлювати нові фактичні обставини або визнавати доведеними факти, які не були встановлені судами першої та апеляційної інстанцій.
Тому Верховний Суд не вирішував самостійно:
- чи була зміна місця проживання дитини самочинною у розумінні статті 162 СК України;
- чи мали місце факти домашнього насильства;
- чи створює перебування дитини з одним із батьків небезпеку для її життя або здоров’я;
- чи відповідатиме повернення дитини її інтересам;
- з ким у підсумку має залишитися дитина.
Ці обставини повинні бути належним чином встановлені та оцінені під час нового розгляду справи.
Які помилки побачив КЦС ВС
Верховний Суд фактично звернув увагу на кілька ключових проблем у рішеннях попередніх інстанцій.
По-перше, суди передчасно пов’язали можливість застосування статті 162 СК України з наявністю вже ухваленого рішення про визначення місця проживання дитини.
По-друге, суд першої інстанції не отримав висновку органу опіки та піклування щодо вирішення саме цього спору і не встановив причин, через які його неможливо було отримати.
По-третє, суди не перевірили твердження матері про домашнє насильство у присутності дитини та не мотивували відхилення цих доводів.
У сукупності це не дозволяло вважати, що обставини справи досліджені повно та що відмова у позові була належним чином обґрунтована.
Що постановив Верховний Суд
КЦС ВС задовольнив касаційну скаргу матері.
Верховний Суд скасував:
- рішення Охтирського міськрайонного суду Сумської області від 9 грудня 2024 року;
- додаткове рішення суду щодо розподілу витрат на професійну правничу допомогу;
- постанову Сумського апеляційного суду від 1 квітня 2025 року.
Справу №583/4315/24 передано на новий розгляд до суду першої інстанції.
Таким чином, остаточно питання про відібрання дитини у батька та її повернення матері не вирішене.
Під час нового розгляду суд має повторно дослідити обставини зміни місця проживання дитини, належним чином оцінити докази, врахувати вимоги статті 162 СК України та правові висновки Верховного Суду, вирішити питання щодо висновку органу опіки та перевірити доводи про можливе домашнє насильство. Ключовим орієнтиром при вирішенні спору мають залишатися права та найкращі інтереси дитини.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER та WhatsApp, сторінку у Facebook, в Instagram та в Х, щоб бути в курсі найважливіших подій.
