Без своєї території: як Чернігівська громада зберігає себе в релокації в Запоріжжі (ІНТЕРВ’Ю)

Після окупації території Чернігівська громада Бердянського району продовжує працювати у Запоріжжі. Тут надають соціальні послуги, підтримують військовослужбовців та їхні родини, а також забезпечують роботу релокованих закладів. Нині у Запоріжжі проживають близько 1200 жителів громади. 

Водночас громада працює над адаптацією переселенців і готується до майбутнього відновлення території після деокупації.

Про роботу громади в умовах релокації, підтримку її мешканців та плани з відновлення «Першому Запорізькому» розповів начальник Чернігівської селищної військової адміністрації Бердянського району, селищний голова Віталій Манич. 

Допомога переселенцям, військовим і їхнім родинам: як громада підтримує своїх у Запоріжжі

– Скільки жителів вашої громади наразі проживають у Запоріжжі?

– Орієнтовно 1200 жителів нашої громади зараз перебувають у Запоріжжі та офіційно мають статус ВПО. Це люди, які зареєстровані в громаді та звертаються до органів соціального захисту. 

Без офіційного статусу ВПО їх може бути більше. Загалом, за нашими орієнтовними підрахунками, в Україні зараз перебуває близько 3500 переселенців із нашої громади. Зрозуміло, що відстежити всіх неможливо. Частина мешканців також проживає за кордоном. 

До окупації на території громади проживало близько 15,5 тисячі мешканців.

– Як сьогодні підтримуєте жителів громади, які перебувають у Запоріжжі? Які послуги та види допомоги вони можуть отримати?

– У Запоріжжі працюють основні структури громади, які надають адміністративні та соціальні послуги. Зокрема, діє центр надання адміністративних послуг. Нещодавно ми розширили перелік послуг – нині їх близько 80. 

Повноцінно працює і відділ соціального захисту. Ми ухвалили комплексну програму підтримки військовослужбовців і демобілізованих захисників. У громаді близько 30 демобілізованих військовослужбовців: частина проживає у Запоріжжі, частина – в інших містах України. 

У межах програми надаємо допомогу під час мобілізації, щорічну одноразову допомогу військовослужбовцям та виплати у разі поранення. Цього року отримали близько 30 заяв на допомогу під час мобілізації.

Цього року ми дещо розширили програму. Зокрема, передбачили одноразову допомогу родинам загиблих військовослужбовців, а також підтримку родин військових, які перебувають у полоні або зникли безвісти. 

Станом на 1 вересня в межах програми задовольнили 206 заяв на щорічну допомогу військовослужбовцям і виплатили майже 3,5 мільйона гривень. Ще 23 звернення були пов’язані з пораненнями – на них спрямували майже 842 тисячі гривень. 

Цього року вперше допомогу отримали 26 мобілізованих військовослужбовців – загалом майже мільйон гривень. Шістьох жителів громади звільнили з полону, їм виплатили 300 тисяч гривень. Ще 13 членів родин загиблих звернулися по допомогу – ці звернення наразі опрацьовують. 

Загалом за програмою вже виплатили близько 6 мільйонів гривень. 

Крім того, цього року з бюджету громади передбачили близько 18 мільйонів гривень до оборонного фонду області на військові потреби. Станом на початок серпня вже перерахували 10 мільйонів 716 тисяч 600 гривень. Фінансування триватиме до кінця року. 

Згуртування та розвиток: які проєкти реалізує Чернігівська громада в релокації

– Чи вдається організовувати гуманітарну допомогу для жителів громади? 

– Частково нам вдається організовувати гуманітарну допомогу. Є категорії людей, яким приділяємо особливу увагу. Зокрема, це родини з дітьми віком до трьох років. Ми допомагаємо їм щомісяця ще з 2022 року: кожній родині надаємо підгузки та дитяче харчування. Зараз організовувати таку підтримку складніше, але ми продовжуємо це робити. 

Також постійно допомагаємо родинам, де є лежачі люди, – забезпечуємо їх підгузками, пелюшками та іншими засобами гігієни.

Працюємо і з благодійними фондами. Наприклад, нещодавно фонд «Посмішка» передав родинам громади набори побутової хімії. Цього року також залучали грошову допомогу та організовували її через громаду. 

Загалом намагаємося охопити найбільш вразливі категорії населення: родини з дітьми, людей з інвалідністю, одиноких та людей літнього віку. Раніше разом із благодійними фондами також передавали продуктові набори. 

Окремо допомагаємо людям, які виїжджають з окупації: забезпечуємо їх матрацами та ковдрами, щоб на перший час закрити базові потреби. Крім того, кожній такій родині намагаємося надати стартовий набір засобів гігієни та побутової хімії.

– Чи вдається проводити заходи для мешканців громади, щоб підтримувати спілкування та згуртовувати людей?

– Так, звичайно. У нас працює освітній хаб. Разом із католицькою церквою ми облаштували безпечний простір – вони надали частину приміщення, а ми спільно провели ремонт. Завдяки благодійному фонду «Щаслива дитина» залучили матеріали приблизно на 700 тисяч гривень. Власники приміщення також вклали кошти, а частину робіт ми виконували самостійно разом із мешканцями громади. 

На базі хабу проводимо заходи для згуртування громади. Наприклад, нещодавно організували захід з нагоди початку нового навчального року. 

Крім того, на базі хабу працює агенція розвитку, яка разом із відділом економіки шукає можливості для участі в міжнародних програмах і проєктах. Ми готуємо та подаємо грантові заявки, а після отримання фінансування реалізовуємо різні активності. 

Зокрема, вони стосуються психологічної підтримки, навчання та безпеки. Для мешканців громади та наших колективів проводили навчання з надання домедичної допомоги. 

У 2023 році ми реалізували проєкт «Дорога додому». Разом із мешканцями громади розробляли стратегію відновлення території після деокупації: визначали основні етапи, зокрема які служби мають першими заходити на територію та що необхідно зробити для її відновлення. 

У межах цього проєкту створили мапу «Шлях додому». У ній зібрали інформацію про донорські організації та структури, які займаються підтримкою і допомогою, а також рекомендації щодо безпеки, повернення та комунікації з громадою. Це невеликий збірник практичних порад, який допомагає людям зорієнтуватися, де отримати необхідну підтримку. 

Був також проєкт «Дім: досконалість ідеї майбутнього», у межах якого навчали людей створювати та розвивати власний бізнес, підтримувати свої ідеї й шукати необхідні ресурси. Навчання пройшли близько 15 людей. 

Останнім реалізували творчий проєкт «Ми є. Українство!». До нього долучилися люди не лише з нашої громади. Разом із професійними художниками учасники створювали картини, через мистецтво розповідаючи про власний досвід, переживання та вимушене переселення. Згодом ми організували виставки у Запоріжжі, Києві, Івано-Франківську та Львові, а також видали збірку робіт та історій учасників. 

У межах цього проєкту досліджували історії людей, їхнє походження та родинне дерево. Проводили паралелі між сучасним вимушеним переселенням через російську агресію та переселеннями минулого, зокрема за часів радянської влади. 

Для багатьох учасників мистецтво стало формою психологічної підтримки.

Це лише кілька прикладів того, що нам вдалося реалізувати. Загалом таких проєктів було значно більше. 

– А які проєкти зараз тривають або плануються? 

– Зараз ми хочемо активізувати роботу молодіжної ради та підтримати її ініціативи. До окупації вона була досить дієвою. У 2021 році рада подала свій перший проєкт, і ми допомагали їй у його реалізації. 

Тоді молодь отримала фінансування на облаштування вуличного кінотеатру. Також ми разом створили окремий молодіжний простір, де можна було збиратися, навчатися, проводити час і грати в різні ігри. Він став майданчиком для реалізації молодіжних ініціатив. 

Зараз хочемо відновити цю роботу. Я вважаю, що молодь – рушійна сила та майбутнє громади, тому її в жодному разі не можна втрачати. На жаль, не всі молоді люди можуть легко адаптуватися до нинішніх умов. 

У Запоріжжі, як на мене, недостатньо місць, де молодь могла б не просто проводити час, а й долучатися до громадських процесів, реалізовувати власні ідеї та створювати щось нове. 

Саме тому ми подали проєкт щодо відновлення роботи молодіжної ради. Наразі заявка перебуває на розгляді. 

«Люди знаходять роботу, відкривають власну справу та адаптуються до життя в Запоріжжі»

– Наскільки жителі громади, які переїхали до Запоріжжя, адаптувалися до життя тут? Чи є серед них люди, відкрили власну справу?

– Так, такі випадки є. Після участі в проєкті, про який я згадував, дехто зареєстрував власний бізнес, хтось зробив це вперше, а хтось перереєстрував свою справу в нашій громаді. Для частини людей проєкт став можливістю вийти на новий рівень. 

Щодо адаптації, то люди знаходять роботу в Запоріжжі. Багато хто пішов до війська. Загалом працездатні мешканці працюють і поступово звикають до життя в місті. 

Водночас усім потрібні підтримка та допомога, адже умови непрості. Значну частину доходу доводиться витрачати на оренду житла, комунальні послуги та інші потреби. Навіть для Запоріжжя ці витрати є відчутними: щонайменше третина доходу може йти на оренду, а іноді й більше. 

Попри це, люди адаптуються. Для багатьох Запоріжжя вже стало рідним містом. Навіть після загострення безпекової ситуації більшість мешканців залишилася в Запоріжжі. 

– Скільки релокованих шкіл вашої громади зараз працюють у Запоріжжі та в якому форматі відбувається навчання?

– У нас три школи працюють у дистанційному форматі. Ще одна школа, яка працює у Запоріжжі, навчає дітей у змішаному форматі. Початкова ланка в ній працює повноцінно.

Цього року до першого класу цієї школи пішли 10 дітей. Для нас це важливий показник, адже останніми роками, на жаль, кількість дітей у громаді зменшувалася. 

Фактично змішаний формат навчання ми запровадили на початку цього року, а з 1 вересня повноцінно організували харчування для дітей. Ми ухвалили програму співфінансування харчування, закупили необхідне обладнання та ввели відповідні посади. Тож нині школа має всі необхідні умови для навчання дітей у змішаному форматі. 

– А скільки закладів освіти працювало у громаді до окупації?

– Якщо не помиляюся, до окупації в нашій громаді працювали 15 закладів освіти різних ступенів.

Наразі маємо з чим порівнювати. В окупації росіяни не змогли повноцінно відновити роботу всіх закладів. Вони навіть пропонували батькам відправляти дітей на навчання до Ростовської області.

Наскільки я розумію, загалом в окупації заявляли про відновлення роботи шести закладів. Водночас є питання, чи справді всі вони працюють. Я бачив відео з урочистої лінійки до початку навчального року лише з одного закладу, а матеріалів з інших не було. Навіть якщо брати заявлені шість закладів, це все одно значно менше, ніж 15, які працювали в громаді до окупації.

Партнерство, виклики війни та підготовка до відновлення громади

– З якими громадами ви співпрацюєте в межах програми «Пліч-о-пліч: згуртовані громади» та як ця співпраця відбувається?

– Офіційно в межах програми «Пліч-о-пліч: згуртовані громади» ми співпрацюємо з Глевахівською громадою Київської області. Маємо підписаний меморандум, однак наразі активної взаємодії фактично немає. 

Зі Східницею Львівської області працюємо на підставі окремого договору, не в межах цієї програми. Постійно підтримуємо зв’язок і контактуємо. Цього року Східниця вже приймала на відпочинок першу групу наших дітей. 

Також ми передали громаді автомобіль швидкої допомоги, який свого часу отримали за підтримки польських партнерів у межах підготовки до деокупації. Оскільки нині він був більше потрібен Східниці, ми передали його туди, і зараз автомобіль використовують за призначенням. 

Маємо дружні партнерські відносини. У вересні плануємо поїхати до Східниці невеликою делегацією. Там відбудуться офіційні заходи, тож хочемо зустрітися та продовжити розвивати партнерство. 

– Які сьогодні найбільші виклики стоять перед вашою громадою? 

– Війна – наш основний виклик. З іншими питаннями ми справляємося. Звичайно, хотілося б мати більше можливостей для підтримки наших військовослужбовців. Найбільше хочеться, щоб якнайшвидше настала перемога і ми більше не втрачали людей. Саме людські втрати через війну – найбільший виклик для нас. 

– Ви згадували про мапу «Шлях додому», яка мала допомогти підготуватися до повернення на територію громади після деокупації. Яким ви бачите відновлення громади та з чого, на вашу думку, потрібно буде починати після деокупації?

– Ситуація з територією дуже непроста. За нашою інформацією, значна її частина та багато об’єктів заміновані. Є й серйозні проблеми з довкіллям. Екологічна ситуація може бути складною, адже за сміттям, благоустроєм та іншими питаннями фактично ніхто не стежить. 

До окупації ми поступово розширювали систему централізованого збору сміття. Із загальної кількості населених пунктів громади тоді вже забезпечили нею 15, зокрема невеликі села. Після окупації, наскільки нам відомо, певний час централізований збір здійснювали лише у двох найбільших населених пунктах – Чернігівці та Новополтавці, де є багатоповерхова забудова. Останнім часом інформації про це немає, тому складно сказати, чи продовжують там збирати сміття. 

Ми також знаємо про випадки значної шкоди природі через військове використання територій. Знищено значну частину лісосмуг і невеликі лісові масиви, які військові використовували для розміщення різних об’єктів. Це одна з найбільших проблем, яку доведеться вирішувати після деокупації. 

Водночас нам вдалося зберегти основний кістяк команди органів місцевого самоврядування, хоча нині вона працює у скороченому форматі. Працівники, які виїхали, залишаються тією командою, з якою ми можемо планувати відновлення та повернення. 

Я впевнений, що зможемо забезпечити основні напрямки роботи – фінансовий, соціальний захист, освіту. Але без людей нічого неможливо. Тому я вдячний усій команді та мешканцям, які залишаються з нами на зв’язку. Для нас це дуже важливо. 

У першій частині інтерв’ю начальник Чернігівської селищної військової адміністрації Віталій Манич розповів про ситуацію на окупованій території громади, медичну кризу, переслідування жителів, привласнення майна та мілітаризацію дітей.

Текст – Олександр Носок, фото – Чернігівська громада

Oтримуйте нoвини швидше з дoпoмoгoю нaшoгo Telegram-кaнaлa: https://t.me/onenews_zp

Підписуйтесь нa «Перший Зaпoрізький» в Instagram!