«Безпека» через капітуляцію. Чим торгували росіяни в Абу-Дабі

«Я переконаний, що немає нічого, чим би вони захоплювалися більше, ніж силою, і немає нічого, що вони поважали б менше, ніж слабкість, особливо військову»
Вінстон Черчилль, Фултонська промова (5 березня 1946 року)

11 листопада, в Абу-Дабі завершився другий день тристоронніх переговорів України, США та Росії. Головний результат, про який уже встиг повідомити очільник російської делегації Володимир Мединський – принципова домовленість про новий масштабний обмін полоненими. Конкретні параметри обіцяють оголосити найближчим часом. І це добре: кожна людина, яка повернеться додому, вартує всіх цих перемовин. Але саме про це вже йшлося раніше – обмін полоненими є максимумом того, чого ми можемо реально досягти за столом із Росією найближчим часом.

Усе інше – розмови. Розмови про перемир’я, про архітектуру безпеки, про «гарантії». Останнє слово сьогодні звучить найчастіше – у Києві, у Вашингтоні, у Брюсселі і навіть у Москві. І саме тому варто сказати те, що, можливо, не всім сподобається: гарантій безпеки не буде. Ні для України, ні, у тому сенсі, у якому про це говорять дипломати, для Росії. Можуть бути поступки, можуть бути умови, можуть бути тимчасові домовленості. Але не гарантії.

Що прозвучало навколо Абу-Дабі…

Почнімо з того, що кажуть сторони. Президент Володимир Зеленський сформулював головне послання української делегації просто: «перш за все, потрібно зупинити війну», і лише після цього обговорювати структуру майбутніх домовленостей, безпеку та економічний розвиток. Напередодні переговорів, після розмови зі Стівом Віткоффом і Джаредом Кушнером, він наголосив, що будь-які гарантії післявоєнної безпеки мають бути юридично обов’язковими.

Американська сторона говорить ширше. Джаред Кушнер 5 листопада окреслив п’ять цілей нової європейської системи безпеки: регулярний діалог, надійні канали зв’язку на випадок кризи, військову прозорість, взаємні кроки для зниження ризику ескалації і довготривалу основу стабільності. Він пообіцяв, що «жодна країна не матиме права вето щодо суверенних рішень іншої», а НАТО залишиться центром колективної оборони Європи. Державний секретар Марко Рубіо назвав перший день переговорів продуктивним і заявив, що США хочуть розширити формат, аби європейці могли брати участь безпосередньо.

Поступка, зроблена один раз, стає точкою відліку для наступної вимоги. І наш президент це чітко знає

А тепер послухаймо Москву. Речник Кремля Дмитро Пєсков на запитання про контакти з європейцями відповів: «Ні, такі контакти не планувалися, не малися на увазі, і таких контактів не було». Директор департаменту зовнішньополітичного планування МЗС Росії Олексій Дробінін заявив, що гарантії безпеки можуть бути забезпечені через «нові оборонні союзи» або «комплексні політичні домовленості», і допустив, що окремі країни НАТО могли б самостійно вести з Москвою переговори щодо гарантій. Тобто не з Альянсом, а поодинці. Не треба бути великим аналітиком, щоб побачити в цьому стару як світ формулу: розділяй і володарюй.

І, нарешті, Мединський. Про європейських радників із національної безпеки Великої Британії, Франції та Німеччини, а також про представників Єврокомісії та НАТО, які прилетіли до Абу-Дабі, він сказав: «Ми не дуже розуміємо, в якому статусі вони тут перебувають. Якщо вони приїхали сюди як туристи – нехай поспілкуються в лобі-барі готелю». Систему безпеки в Європі, за його словами, «треба лікувати комплексно, пластирем не обійдешся». Американських посередників він водночас похвалив як щирих і орієнтованих на результат.

Ось і вся картина. Україна говорить про припинення вогню і обов’язкові гарантії. США – про нову архітектуру безпеки. Росія – про те, що Європа має сидіти в лобі, а «лікувати» треба всю систему європейської безпеки. Кожен говорить своєю мовою, і ці мови не перетинаються.

Слово, яке втратило зміст…

Слово «гарантії» сьогодні не можна вживати всерйоз. Не тому, що воно погане, а тому, що Україна вже пройшла через нього. 1994 року ми віддали третій за розміром ядерний арсенал у світі в обмін на Будапештський меморандум, під яким стоять підписи і Росії, і США, і Великої Британії. Росія сама порушила документ, гарантом якого була. 20 років по тому вона забрала Крим, а ще через вісім – розпочала повномасштабне вторгнення.

Тому коли сьогодні хтось говорить про «гарантії», постає питання: хто гарантує, чим гарантує і що станеться, коли гарантію порушать? Відповіді немає. Є лише поступки, на які одна сторона погоджується під тиском, і умови, які інша сторона виконує доти, доки їй це вигідно. Це не гарантії. Це – тимчасовий стан рівноваги, який триватиме рівно стільки, скільки Москва вважатиме за потрібне.

Яких «гарантій» насправді хоче Москва…

Росія теж говорить про гарантії безпеки – для себе. Але якщо уважно подивитися, чого саме вимагає Кремль, стає зрозуміло: йдеться зовсім не про безпеку держави. Ніхто не збирається нападати на Росію. Її «гарантії» – це гарантії комфорту для її правлячої верхівки.

Перше – повернення ресурсів еліти. Заморожені активи, яхти, вілли, рахунки в західних банках. Те, що десятиліттями виводилося з країни, має повернутися власникам.

Друге – зняття санкцій. Не заради добробуту пересічного росіянина, а заради того, щоб закривавлені гроші знову вільно рухалися світом.

Третє – доступ до цивілізованого світу. Можливість навчати своїх дітей у Британії й Швейцарії, відпочивати в Європі, лікуватися в найкращих клініках світу, тобто жити там, де краще.

Четверте – продовження торгівлі ресурсами. Нафта, газ, метали, добрива – щоб і далі збагачуватися і фінансувати власну машину.

Росії потрібні двері у світ. Але не для свого народу, а для «своїх» – для так званої еліти. Саме цього Москва вимагає від США як гарантії, а Європу просто ставить перед фактом: буде так. Звідси і «лобі-бар» для європейців. Це не дипломатична необережність, це послання: ваша думка нас не цікавить, ми домовимося з тим, хто сильніший, а вас повідомимо.

«Гарантії» для України у кремлівському баченні…

Тепер подивімося, як виглядають гарантії безпеки для України очима Кремля. Гарантією безпеки України Москва вважає виконання Україною умов… Росії. Відмова від частини території, від армії, здатної себе захистити, від союзів, від власного вибору. Тобто «безпека» через капітуляцію.

І не варто ілюзій щодо форматів. Ніяких три-, чотиристоронніх гарантій, ніяких міжнародних контингентів, ніяких європейських «коаліцій охочих» у кремлівському баченні не передбачено. Єдиною «третьою стороною», яку Росія готова допустити як гаранта, є Білорусь – тобто вона сама, лише під іншим прапором. Нам це треба розуміти. І наше керівництво це розуміє.

Характерно, що Дробінін говорить про переговори Москви з окремими країнами НАТО. Це і є справжня мета: не гарантії для України, а розкол Заходу, де кожна столиця самостійно вирішуватиме, наскільки вона готова поступитися заради власного спокою.

Дипломатія, якої більше немає…

Російська дипломатія сьогодні не є дипломатією у класичному розумінні цього слова. Москва фактично заявила: дипломатії немає, дипломатія – це те, як ми себе поводимо. Слова про «туристів у лобі-барі», зневага до європейських делегацій, похвала лише тим, хто сильніший, – це і є справжнє обличчя російської дипломатії. Багато хто у світі називає це новим, «сміливим» і «розкутим» стилем Москви. Насправді ж це не стиль. Це відсутність дипломатії як такої.

Чому Росія може дозволити собі так поводитися? Тому що обережність у її поведінці закінчилася – боятися їй більше немає чого. Світ проковтнув війну. Проковтнув агресію. Проковтнув приниження – заради ресурсів, певного комфорту власного населення і збереження власного політичного устрою. І Москва це бачить. Тому домовленості тимчасового характеру ще можливі. А гарантії – ні.

Чого насправді боїться російська еліта…

Зовнішній тиск для російської верхівки не страшний. Санкції обходять, ізоляцію компенсують новими ринками, критику ігнорують. Боїться вона лише одного – власного народу. Непередбачуваних подій усередині країни, які можуть збурити суспільство і запустити некерований процес. Історія Росії знає такі моменти, і в Кремлі їх пам’ятають.

Війна для Росії – це не лише інструмент проти України, а й інструмент контролю над власним суспільством

Але треба тверезо визнати: російське суспільство, сформоване століттями авторитарної влади, здатне терпіти дуже довго і миритися з дуже глибоким приниженням. Наразі не імперські амбіції самі по собі, а саме ця політична культура покори є головною опорою режиму. Зламати її може лише сила – або власна катастрофа.

І керівництво Росії вміє цим користуватися. Війна – це не лише інструмент проти України, а й інструмент контролю над власним суспільством. Свідомість росіян зайнята уявним ворогом – «українськими нацистами», і пропаганда щодня подає це, не знижуючи градуса. Поки є ворог, немає запитань до влади. Тому війна для Кремля – не тягар, від якого він хоче звільнитися, а спосіб утримання влади.

Гегемонія як мета: тимчасові партнери і вічні ресурси…

Гібридна війна триває. І вона ведеться не лише проти України, а проти всього світу. Стратегічна мета Росії – не Донбас і не «захист російськомовних», а панування. Для цього Москві потрібен партнер – на певний час. Сьогодні ставку зроблено на США. Звідси компліменти американським переговорникам, звідси розмови про «вигідні угоди» і спільні економічні проєкти.

Але треба розуміти: це партнерство буде лише тимчасовим. У плани Росії не входить ділити панування у світі з кимось – ні з США, ні навіть із Китаєм. Усі її задуми спрямовані на гегемонію. А інструмент для цього вже є – природні ресурси. Їх на території Росії вистачить, щоб тримати всіх на короткому повідку. І навіть якщо ці ресурси продаватимуться за безцінь, їх усе одно вистачить. Головне, щоб знайшовся той, хто позариться купити їх за безцінь.

Що може бути справжньою гарантією для України…

Тож які гарантії безпеки для України? Про що ми говоримо, як ми це бачимо? Чесна відповідь – справжньою гарантією для України може бути лише одне з трьох.

Перше – розпад або глибокий занепад Росії. Держава, яка не має ресурсу на війну, не здатна її вести.

Друге – зміна політичного керівництва Росії. Не косметична, а така, що змінить саму логіку відносин Москви з сусідами.

Третє – війна Росії проти сильних противників. Не будемо називати ці країни. Але будь-яка спроба експансії за межі пострадянського простору рано чи пізно приведе Росію до зіткнення з тими, кого вона не зможе залякати.

Росія за діючої влади нікому і ні на що не дасть жодних гарантій. Вона лише досягатиме своїх цілей – реалізації інтересів власної еліти. Є перемовини, є обговорення, є зустрічі. Але немає і не може бути результатів, поки в них не буде зацікавлена сама Росія. А зацікавленою вона стане лише тоді, коли продовження війни коштуватиме їй більше, ніж мир.

Що робити: ставити, а не слухати…

Відповідь на запитання «що робити?» не нова, але від цього не менш правильна. Тримати фронт. Формувати стратегію економічної та політичної ізоляції Росії. Бо лише це є дієвим кроком до перемовин із результатом.

Кожна поступка Росії сьогодні, кожні перемовини і кожні надії на швидке завершення війни створюють у західних країнах ґрунт для зміни політичних керівництв і для зростання політичних сил, які підтримують Росію, незважаючи на її статус міжнародного злочинця. Чим більше говорять про «мир будь-якою ціною», тим сильнішими стають ті, хто готовий заплатити цю ціну чужими територіями.

Якщо ми сьогодні зосередимося на пошуку можливостей говорити з ворогом, а не на боротьбі з ним, ми втратимо можливість ставити умови. А ми повинні їх ставити, а не слухати умови ворога. Ставити, а не слухати – це головне.

Надії на мир поки немає. Щойно ми самі здамо територію, яку в нас забрали силою, або спробуємо розміняти потрібну їм територію на іншу, менш зручну для них, – це буде кінець нашої дипломатії. Бо поступка, зроблена один раз, стає точкою відліку для наступної вимоги. І наш президент це чітко знає.

Україна, яка відбулася…

Поки ми це бачимо і розуміємо, в України є шанс залишитися державою. Державою, яку в Москві досі вважають «такою, що не відбулася» після розпаду Радянського Союзу. Але в Кремлі помиляються.

Крім країн Балтії, які отримали захист НАТО, Україна сьогодні – єдина з колишніх радянських республік, яка силою зброї відстояла всі ознаки справжньої державності: власну армію, яка стримує одну з найбільших армій світу, власну політичну волю і власний вибір. Більшість інших країн, які залишаються під впливом Росії, радше схожі на держави, ніж є ними. Москва досі диктує їм свої правила «безпечного існування», а будь-які спроби ці правила змінити закінчуються політичним або силовим тиском.

Україна цей тиск витримала. І саме тому сьогодні ми не маємо права проміняти здобуту кров’ю державність на слово «гарантії», яке нічого не гарантує.

Висновки

Про гарантії. Гарантій безпеки для України не буде. Можуть бути поступки, умови, тимчасові домовленості, але не гарантії. Найреальніший результат переговорів найближчим часом – обмін полоненими.

Про Росію. «Гарантії безпеки», яких вимагає Москва, – це гарантії для її еліти: повернення активів, зняття санкцій, доступ до світу для «своїх» і продаж ресурсів. Гарантією для України в її баченні є лише виконання російських умов, а єдиною допустимою третьою стороною – Білорусь.

Про дипломатію. Російська дипломатія перетворилася на демонстрацію сили і зневаги, як-от «лобі-бар» для європейців. Світ проковтнув агресію, тож Москві більше нема чого боятися ззовні – її еліта боїться лише власного народу.

Про світ. Мета Росії – гегемонія. Партнерство зі США для неї тимчасове, а ресурси – інструмент, щоб тримати всіх на короткому повідку.

Про справжні гарантії. Справжньою гарантією для України може бути лише розпад або занепад Росії, зміна її політичного керівництва чи її зіткнення із сильними противниками.

Для України. Тримати фронт, будувати стратегію економічної та політичної ізоляції Росії і не здавати та не розмінювати території. Ставити умови, а не слухати умови ворога.

Черчилль попереджав, що той, хто годує крокодила, лише сподівається, що його з’їдять останнім. Україна цього крокодила годувати не збирається. І поки ми ставимо умови, а не слухаємо їх, у нас залишається найважливіша гарантія з усіх – власна державність…

Олег Семененко, для «Главкома»