Безстрокову посвідку визнали недійсною через 17 років: Верховний Суд скасував рішення ДМС
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду 16 вересня 2026 року розглянув справу № 640/9008/22 за позовом особи без громадянства до Центрального міжрегіонального управління ДМС у місті Києві та Київській області і Державної міграційної служби України. Постанова ухвалена 16 вересня 2026 року.
Спір стосувався правомірності перегляду міграційним органом підстав для видачі посвідки на постійне проживання, яка була оформлена ще у 2002 році та обміняна у 2004 році на безстрокову посвідку, а також рішення про визнання цих документів недійсними.
Питання має значення для правозастосування, оскільки у справі йшлося не лише про дотримання вимог законодавства під час первинного оформлення документа, а й про те, чи може міграційний орган через багато років усунути наслідки виявлених ним порушень без встановлення конкретних протиправних дій особи та без дотримання передбаченої процедури.
Обставини справи
Позивачка прибула з Іраку в Україну як дружина службовця миротворчого контингенту Збройних Сил України. У 2002 році вона разом із чоловіком була документована посвідченням особи без громадянства для виїзду за кордон та тимчасовою посвідкою на постійне проживання. У серпні 2004 року посвідку обміняли на посвідку на постійне проживання з терміном дії «безстроково».
Після смерті чоловіка 17 лютого 2021 року позивачка звернулася із заявою щодо отримання посвідки на постійне проживання із безконтактним електронним носієм. Заяву було направлено до ДМС України. Натомість міграційний орган провів перевірку документів та встановив, що в особовій справі відсутні документи, які підтверджували б підстави для отримання дозволу на імміграцію.
3 вересня 2021 року було затверджено висновок, відповідно до якого рішення про документування позивачки посвідками на постійне проживання було прийняте з порушенням вимог законодавства. Зокрема, у матеріалах справи не було виявлено документів, що підтверджували підстави для отримання дозволу на імміграцію.
Також міграційний орган посилався на розбіжності у персональних даних та результати дослідження фотозображень, відповідно до якого позивачка та громадянка Іраку, яка отримала в Україні статус особи, яка потребує додаткового захисту, є однією і тією самою особою.
На підставі цього висновку ДМС України наказом від 7 вересня 2021 року № 141 визнала недійсними та такими, що підлягають вилученню і знищенню, посвідку від 9 жовтня 2002 року та безстрокову посвідку від 20 серпня 2004 року.
Позивачка оскаржила висновок та наказ, вказуючи, зокрема, що посвідка була видана державним органом, обміняна у 2004 році та тривалий час залишалася чинною, а недоліки процедури її первинного оформлення не можуть покладатися на неї. Також вона посилалася на те, що не вчиняла протиправних дій, які могли б бути підставою для скасування дозволу на імміграцію.
Суди першої та апеляційної інстанцій у задоволенні позову відмовили. Вони виходили з того, що рішення про документування позивачки було прийняте з порушенням вимог законодавства, а тому посвідки правомірно визнані недійсними відповідно до пункту 73 Порядку № 321.
Позиція Верховного Суду
ВС насамперед звернув увагу на правову природу посвідки на постійне проживання та дозвільної процедури.
ВС вказав, що за правилами, чинними на час отримання позивачкою безстрокової посвідки, для її оформлення подавалися, зокрема, копія рішення про надання дозволу на імміграцію та інші визначені документи.
Суд зазначив, що наведене свідчить: без подання документів, визначених наведеною нормою, зокрема без дозволу на імміграцію, отримання посвідки на постійне проживання на території України неможливе.
Водночас Суд розмежував скасування посвідки та визнання її недійсною.
ВС вказав, що орган міграційної служби може як скасувати посвідку, так і визнати її недійсною, при цьому скасування відбувається разом зі скасуванням дозволу на імміграцію в Україну відповідно до статті 12 Закону № 2491-III, а у разі визнання посвідки недійсною Порядок № 321 зобов’язує суб’єкта владних повноважень встановити наявність чи відсутність підстав для подальшого тимчасового перебування особи на території України на законних підставах.
Окремо Суд звернув увагу на обов’язок державного органу довести правомірність свого рішення.
Суд зазначив, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доказування правомірності його рішення покладається на відповідача.
ВС вказав, що у цій справі насамперед у органу міграційної служби виникає обов’язок доказування щодо правомірності своїх дій та рішення, оскільки з 2002 року суб’єкт владних повноважень не виявляв відсутності у позивачки дозволу на імміграцію, а у 2021 році такий дозвіл зник, враховуючи, що протягом цього часу позивачка неодноразово зверталася до органу міграційної служби та отримувала інші документи.
На думку Верховного Суду, за таких обставин орган міграційної служби фактично здійснив скасування дозволу на імміграцію, визнавши недійсною безстрокову посвідку.
ВС дійшов висновку, що суди попередніх інстанцій не встановили, які конкретні протиправні дії позивачки спричинили скасування дозволу на імміграцію за замовчуванням та оформлення їй у 2004 році органом міграційної служби безстрокової посвідки на постійне проживання на території України із порушенням вимог законодавства.
При цьому Суд послався на сформований ним раніше підхід до статті 12 Закону № 2491-III.
Суд зазначив, що цією нормою встановлений перелік підстав для скасування дозволу на імміграцію, зі змісту якого висновується, що підставами для скасування дозволу на імміграцію можуть бути лише винні дії іммігранта. Отже, скасування дозволу на імміграцію можливе за умови встановлення конкретних даних щодо вчинення або можливості вчинення саме іммігрантом протиправних дій відповідно до статті 12 Закону № 2491-III.
Верховний Суд також звернув увагу на процедурні гарантії під час вирішення питання про скасування дозволу на імміграцію.
ВС вказав, що ДМС, її територіальні органи та територіальні підрозділи всебічно вивчають подання щодо скасування дозволу на імміграцію, за потреби запитують додаткову інформацію, а також можуть запрошувати для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання.
Повертаючись до обставин справи, Суд зазначив, що дозвіл на імміграцію був скасований суб’єктом владних повноважень за замовчуванням, а посвідка на постійне проживання була визнана недійсною.
ВС зазначив, що у відповідача все одно виникає обов’язок встановити наявність або відсутність підстав для подальшого тимчасового перебування особи на території України на законних підставах, здійснити всебічну перевірку обставин, за якими особа 19 років перебувала на території України на підставі документа, що був виданий цим же відповідачем. Встановлення цих обставин є неможливим, на думку Верховного Суду, без отримання пояснень від іммігранта.
ВС зазначив, що Велика Палата Верховного Суду вже вказувала: потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов’язків.
На думку Суду, суди першої та апеляційної інстанцій не надали оцінки тому, чи використав відповідач свої повноваження з метою ухвалення рішення, яке відповідало б критеріям частини другої статті 2 КАС України, а також не перевірили, чи вживалися заходи на виконання пункту 23 Порядку № 1983 та пункту 73 Порядку № 321.
ВС вказав, що незапрошення для надання пояснень іммігранта, стосовно якого розглядається питання скасування дозволу на імміграцію, є позбавленням процесуальних гарантій останнього щодо безпосередньої участі у процедурі прийняття відповідного рішення компетентним органом.
Суд також звернув увагу, що попередні інстанції не дослідили низку обставин, які мали значення для правильного вирішення спору. Зокрема, вони не надали оцінки доводам позивачки щодо судового рішення 2016 року, яким було встановлено обставини видачі її чоловіку посвідок на постійне проживання, а також не з’ясували правової природи висновку від 3 вересня 2021 року та того, чи є він самостійним рішенням суб’єкта владних повноважень, яке безпосередньо породжує юридичні наслідки для позивачки.
У сукупності це, за висновком Суду, свідчило про недотримання судами принципу офіційного з’ясування всіх обставин справи, що унеможливило встановлення фактичних обставин, важливих для правильного вирішення спору.
Отже, Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу, скасував рішення окружного адміністративного суду та постанову апеляційного адміністративного суду і направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Таким чином, Суд звернув увагу, що тривале перебування особи в Україні на підставі виданих державою документів саме по собі не усуває можливості перевірки законності їх оформлення, однак така перевірка має проводитися з дотриманням установленої процедури.
Якщо визнання посвідки недійсною фактично призводить до скасування дозволу на імміграцію, мають бути встановлені передбачені статтею 12 Закону «Про імміграцію» підстави та конкретні дані щодо відповідних протиправних дій іммігранта. Орган міграційної служби також має провести необхідну перевірку та забезпечити особі процесуальну можливість надати пояснення.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER та WhatsApp, сторінку у Facebook, в Instagram та в Х, щоб бути в курсі найважливіших подій.
