Більше, ніж ретрит: як проєкт «Тихі героїні» лікує душі матерів та дружин полеглих воїнів у глибокій Бессарабії

Для пересічного українця подорож півднем Одещини — це про розлогі виноградники, гастрономічні спеціалітети та морський відпочинок. Проте для учасниць всеукраїнського волонтерського проєкту «Тихі героїні» чотири дні, проведені на Бессарабії, стають початком виходу з «темного тунелю» невимовного, глухого горя. Голова Всеукраїнської громадської організації «Не будь байдужим!» Оксана Левкова в ексклюзивному інтерв’ю «Бессарабії INFORM» розповіла, чому її ініціатива — це не про звичайний ретрит, а про національну безпеку країни, та як бессарабська глибинка рятує український людський капітал.

За три з половиною роки існування проєкту «Тихі героїні» понад 430 жінок — матерів, дружин та сестер загиблих, полонених чи зниклих безвісти захисників України — змогли бодай на кілька днів видихнути і згадати, як це — просто жити. Левова частина поїздок (близько 90%) припадає саме на Одещину. Ця географія обрана не випадково: з 2019 року і до самого початку повномасштабного вторгнення Оксана Левкова мешкала в Ізмаїлі. За цей час вона досконало вивчила регіон, допомагала вилківським рибалкам просувати дунайський оселедець, а місцевим виноробам — їхню продукцію. На виручені кошти активістка купувала географічні карти та україномовні книги в Києві й особисто везла їх у музеї, бібліотеки та школи віддалених бессарабських сіл. Проєкт «Тихі героїні» став логічним продовженням її багаторічної роботи з українською ідентичністю.

Чому Google-форми не працюють: принциповий фокус на українському селі

Сьогодні більшість волонтерських центрів та громадських організацій шукають учасниць для реабілітації через інтернет: публікують оголошення в соцмережах і пропонують заповнити анкету. Оксана Левкова вважає такий підхід неефективним і навіть дискримінаційним щодо мешканок провінції.

«Це абсолютно неглибоке пропрацювання теми. Ті жінки, які живуть у далеких селах, займаються сільським господарством, часто ходять із кнопочними телефонами. Вони просто не сидять в Інтернеті і не знають, як заповнювати ці форми. Якщо пустити все на самоплив — вони ніколи не потраплять на такі проєкти. Міські жінки так чи інакше мають доступ до психолого-реабілітаційних програм, а сільські — залишаються абсолютно невидимими для донорів та надавачів допомоги», — переконана керівниця ГО.

Пані Оксана ділиться сумним соціологічним висновком: за час спілкування з понад 450 жінками в різних куточках країни вона зрозуміла, що фемінізм в Україні «не спрацював». Мільйони жінок у регіонах живуть у ситуації повного, жертовного розчинення у своїх родинах. Вони ніколи не відпочивають, не обирають сніданки чи обіди на свій смак, повністю підпорядковуючи побут чоловікам, дітям, онукам та домашньому господарству. Коли війна забирає у них найдорожче, вони занурюються у тривалий період заціпеніння, і їхня звична важка праця від нього не рятує.

Невидимі трагедії: коли «своя зграя» засуджує за бажання жити

Проєкт Оксани Левкової витягує жінок із соціального вакууму, де вони часто стикаються з нерозумінням навіть найближчого оточення.

Ось один із реальних прикладів: уродженка Подільського району Одещини виховала без чоловіка п’ятьох власних дітей та трьох дітей передчасно померлої доньки. Її син зник безвісти в пекельних Кринках Херсонської обл. Коли змучена жінка вирішила поїхати в один із турів на Рівненщину, односельці та родичі її жорстко засудили: мовляв, «як можна «вирушати розважатися», коли дитина, можливо, загинула». Проте в мандрівці вона опинилася серед жінок із такою самою бідою, а чужий регіон прийняв її з неймовірним теплом: від водія тролейбуса, який возив її безкоштовно, до місцевих рестораторів та музейників. Рівень її фрустрації знизився просто тому, що вона відчула: вона не одна, і жити далі — не соромно.

Інша історія — про інтелігентну киянку, яка втратила на фронті єдиного сина і залишилася абсолютно самотньою у чотирьох стінах. На Київщині її почали засуджувати сусіди за те, що вона продовжує ходити на роботу, гарно одягатися та робити манікюр. Люди вимагали від неї «протокольного» вічного трауру. Приїхавши на Бессарабію, вона відчула себе потрібною. Тут її зустріло коло місцевих крафтовиків, архівістів-краєзнавців та батьків, які пережили таке ж горе. Жінка зізналася, що ця поїздка повернула їй віру у власну націю.

Безпекові корективи: чому липневий тур перенесли в Приморське

Війна диктує свої суворі умови, і цього разу команді проєкту (яку Оксана Левкова веде разом із одеською партнеркою Юлією Сущенко) довелося на ходу змінювати плани. Протягом трьох з половиною років волонтери, попри ризики, базувалися в Ізмаїлі — найцивілізованішому місті Бессарабії, розміщуючи учасниць у готелі «Бессарабія». Тамтешній персонал ретельно стежив за безпекою, спускаючи жінок під час тривог у надійне бомбосховище.

Проте останніми місяцями через постійні обстріли Ізмаїльського порту російськими військами новини про місто стали занадто тривожними. Підписники, критики та меценати проєкту — а це головне середовище, де щоденно кується фінансування «Тихих героїнь» — почали наполягати: везти жінок у зону регулярних прильотів не можна.

Відео

Організатори планували поїздку до Вилкового, але через певні обставини зрештою обрали село Приморське, зупинившись на базі відпочинку «Монако». Нова локація повністю змінила програму. Раніше екскурсійний бус возив жінок навколо Ізмаїла: обов’язково відвідували етнокомплекс «Балканські Ястія» родини Русєвих чи виноробню «Вілла Тінта» в селі Оксамитне, а цього разу весь «двіж» сконцентрувався довкола Приморського. В Ізмаїлі група побувала лише проїздом: дві години витратили на відвідини Свято-Покровського собору і огляд Діорами, і ще кілька символічних хвилин жінки провели на морвокзалі.

Проте заміна виявилася терапевтичною. Організатори змогли виділити цілих 5 годин на відвідини заповідного острова Єрмаків поблизу м. Вилкове — давньої мрії самої Оксани Левкової. Жінки годинами плавали катером у Дунаї та спостерігали за унікальною природою: здичавілими коровами, тарпановидними кіньми та водяними буйволами. Для деяких учасниць у віці під 70 років це взагалі була перша або друга зустріч із морем у житті.

Комеморативні практики проти дискредитованих «ретритів»

Оксана Левкова відверто заперечує більшості журналістів (серед яких було 8 іноземних), які брали у неї інтерв’ю. За її словами, медіа звикли шукати у таких проєктах лише поверховий релакс: модні ретрити та арт-терапію. Сама ж активістка, маючи за плечима понад два десятиліття ідеологічної роботи, розглядає «Тихі героїні» як питання національної безпеки.

«Національна безпека — це стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства та держави від внутрішніх та зовнішніх загроз. Сьогодні сотні тисяч українських жінок, які постраждали від війни, залишаються тихими і невидимими. Через це вони почуваються нікому не потрібними і зайвими в цьому суспільстві. Це — реальна загроза нацбезпеці, адже ми говоримо про мільйони людей, якщо рахувати їхніх близьких, які заражаються цією фрустрацією. Людський капітал країни руйнується: люди хворіють, мають суїцидальні настрої, емігрують… Держава не встигає ними займатися, тому за цю проблему беремося ми, громадські активісти. Доплюсуйте сюди потребу держави свідомо «передружувати» одні регіони України з іншими, бо, на жаль, у нас досі живучі негативні взаємні стереотипи одних областей країни у ставленні до інших. Поки влада витрачає кошти на оборону, ми пожертви благодійників скеровуватимемо на консолідацію нації, – констатує пані Оксана.

Вона обговорює цю проблематику з авторитетними дослідницями, такими як Олена Мотузенко (Західноукраїнський національний університет) та Алла Гаврилюк (Інститут вищої освіти Національної академії педагогічних наук України). Вони підтверджують, що для суспільства і влади ще не є очевидним величезний потенціал туризму як інструменту проживання індивідуальної та колективної травми війни. Та й наукових праць про зв’язок туризму та нацбезпеки в Україні наразі ще дуже мало.

Одночасно з глибокою психологічною роботою «Тихі героїні» занурюються в колективну пам’ять та локальну ідентичність краю. Цього разу група жінок відвідала Державний архів Одеської області, де їх тепло приймали відомі архівісти Степан Желясков і Сергій Крачков (візит організували за сприяння заступниці директора департаменту культури, національностей, релігій та охорони об’єктів культурної спадщини Одеської обласної державної адміністрації – начальниці управління культури, національностей та релігій Ярослави Різникової). В інших турах жінки обов’язково відвідують відновлене зусиллями місцевих активістів лютеранське кладовище та музей у Сараті, спілкуються з його завідувачкою Любов’ю Клим. Пані Оксана наголошує: проєкти комеморації (збереження пам’яті) часто цікавлять жінок набагато більше, ніж розважальні програми.

Підтримка Євросоюзу та участь у проєкті

Сьогодні проєкт тримається на чистому ентузіазмі та краудфандингу. Проте Оксана Левкова визнає: українцям, велика частина з яких втратила роботу і майно, важко жертвувати кошти в таких обсягах, як у 2022 р.,   а залучення кожної нової жінки з глибинки вимагає великих коштів на логістику та проживання організаторів. Одній команді важко тягнути таку місію роками без системної підтримки.

Світлим променем для проєкту стала неочікувана допомога з боку європейських дипломатів. Нещодавно пані посол Євросоюзу в Україні Катаріна Матернова особисто вручила Оксані Левковій 1000 євро на фінансування найближчих турів для мам і дружин полонених, зниклих безвісти і загиблих.

Керівниця ГО наголосила, що участь у проєкті абсолютно безкоштовна і для мешканок півдня Одещинм. Громадська організація бере на себе всі організаційні питання. Єдина умова — зробити перший крок і вийти на зв’язок.

«Щоб долучитися до проєкту „Тихі героїні“, мамам та дружинам полонених чи зниклих безвісти захисників потрібно написати мені особисто. Знайдіть мою сторінку у Facebook (Оксана Левкова), напишіть у приватні повідомлення (директ) та обов’язково залишіть свій номер телефону для зворотного зв’язку. Я особисто зателефоную кожній, детально розкажу про програму, відповім на всі запитання та скоординую нашу поїздку», – зазначила пані Оксана.

Раніше ми повідомляли: Понад 4 мільйони гривень сплатять двоє браконьєрів з Тузлівської громади за незаконний вилов риби у Нацпарку