«Бійтеся його!»: той, хто вчився на одному факультеті з Путіним та працював зі Скоропадським (ФОТО)
Дмитру Донцову – 143
29 серпня була важлива дата. День народження Дмитра Донцова.
Непересічна постать. «Українська перемога» присвятила цій людині текст, який ми пропонуємо вашій увазі:
Двоє його братів обрали російську ідентичність.
Один із них став більшовиком.
Дмитро Донцов обрав Україну.
За цей вибір царська жандармерія двічі його заарештовувала, Ленін називав «проповідником українського сепаратизму», а з трибуни російської Думи закликали:
«Бійтеся його!»
Сьогодні минає 143 роки від дня народження Дмитра Донцова — одного з найвпливовіших і водночас найбільш суперечливих українських мислителів ХХ століття.
- Він народився 29 серпня 1883 року в Мелітополі — багатонаціональному місті українського Півдня.
- Його родина мала змішане походження. Сам Донцов називав рідну Таврію «нашою Америкою», де поруч жили українці, поляки, болгари, німці, греки, євреї, турки та росіяни.
- В 11 років Дмитро втратив батька, а наступного року — матір. П’ятьох дітей виховували родичі.
Згодом Донцов напише:
«Українця з мене зробили Гоголь, Шевченко, Куліш і Стороженко, яких я знав, відколи навчився читати».
Остаточно його українські переконання сформувалися в самому серці імперії — у Санкт-Петербурзі. Там він навчався на юридичному факультеті, годинами працював у бібліотеці й шукав українські книжки, видані в Галичині.
Імперська столиця мала зробити його російським інтелігентом.
Натомість зробила українським революціонером.
Донцов приєднався до українського політичного руху. Спочатку був соціал-демократом, але швидко зрозумів: для багатьох його однопартійців класова боротьба важливіша за Україну.
У 1905 та 1907 роках його заарештовували. Після другого арешту він провів близько восьми місяців у Лук’янівській в’язниці.
Саме тоді жандарми зробили відомі фотографії Донцова — у профіль та анфас, наче особливо небезпечного злочинця.
Звільнившись, він виїхав до Австро-Угорщини, навчався у Відні та Львові, здобув докторський ступінь із права, опанував кілька європейських мов.
У Відні Донцов познайомився з Марією Бачинською — українською журналісткою та громадською діячкою. 1912 року вони одружилися. Марія входила до жіночої чоти Українських січових стрільців, працювала на дипломатичній службі УНР і допомагала чоловікові видавати журнали.
Спільних дітей подружжя не мало. Згодом їхні стосунки стали складними, а після початку Другої світової вони жили окремо.
1913 року у Львові Донцов виголосив промову, яка обурила не лише російських політиків, а й частину українських діячів. Він заявив: Україні недостатньо автономії — вона повинна політично відокремитися від росії.
Ленін відповів гнівною критикою. А російський політик Павло Мілюков попередив у Державній думі:
«Якщо ви продовжуватимете вашу політику, Донцови будуть числитися сотнями, тисячами, мільйонами».
Під час Першої світової Донцов став першим головою Союзу визволення України.
У 1918 році повернувся до Києва й очолив Українську телеграфічну агенцію при уряді Павла Скоропадського — попередницю сучасного «Укрінформу».
Якось більшовик Дмитро Мануїльський запитав його:
«Донцов, ви ж порядна людина. Чому ви не більшовик?»
«Якраз тому, Мануїльський», — відповів він.
Поразка Української революції стала для Донцова переломом. Він остаточно відкинув соціалізм і звинуватив українських провідників у нерішучості, розпорошеності та постійному пошуку компромісів із ворогом.
У Львові Донцов редагував «Літературно-науковий вісник» і «Вісник».
Він був блискучим публіцистом, але надзвичайно складною людиною: різким, нетерпимим до заперечень, безжальним у полеміці.
Легко сварився і з противниками, і з однодумцями, не терпів партійної дисципліни та понад усе цінував власну незалежність.
Саме тому Донцов ніколи не вступив до ОУН, хоча його тексти читало й обговорювало ціле покоління української молоді.
Серед його головних праць — «Модерне москвофільство», «Підстави нашої політики», «Націоналізм», «Дух нашої давнини» та «Росія чи Європа».
Найбільший вплив мала книга «Націоналізм», видана 1926 року.
У ній Донцов закликав українців відмовитися від комплексу слабшого, виховувати волю до боротьби та створити провідну верству, здатну взяти відповідальність за державу.
Одну зі своїх вимог до такої еліти він сформулював коротко:
«Шляхетного не підкупиш, мудрого не обдуриш, а мужнього не залякаєш».
Його ідеї надихали Олену Телігу та багатьох майбутніх учасників визвольного руху. Але вони мали й небезпечний бік.
Донцов захоплювався авторитаризмом, ставив інтереси нації вище за права людини та виправдовував політичну жорстокість.
Уже 1943 року частина ОУН відмежувалася від його крайніх поглядів.
Донцова не потрібно перетворювати на безпомилкового пророка.
Але неможливо заперечити те, що він побачив раніше за багатьох: російський імперіалізм не залежить від прізвища правителя чи кольору прапора над кремлем.
У 1939 році Донцов знову опинився під арештом, цього разу польської влади. Після початку Другої світової назавжди залишив Україну.
Рятуючись від радянських спецслужб, змінював країни й міста, а 1947 року оселився в Канаді.
Викладав українську літературу в Монреальському університеті, писав книжки та статті.
Помер 30 березня 1973 року в Монреалі на 90-му році життя. Похований на українському цвинтарі Святого Андрія у Саут-Баунд-Бруку в США.
Незалежної України Дмитро Донцов не побачив.
Нині його рідний Мелітополь знову перебуває під російською окупацією. Імперія повернулася до міста, де народився один із її найнепримиренніших ворогів.
Колись із трибуни російської Думи попереджали: якщо імперія не змінить своєї політики, Донцових стануть сотні, тисячі й мільйони.
Імперія не змінилася.
А Донцових тепер справді мільйони.
Радіо Трек: НОВИНИ