Бреши до кінця або не починай взагалі. Рецензія на фільм «Берлінський герой»

«Mundus vult decipi» – світ хоче бути обманутим.

У 1984 році звичайний залізничник зі Східного Берліна помилково переводить стрілку, внаслідок чого потяг зі 127 пасажирами відхиляється від звичного маршруту й вирушає до Західного Берліна. Через 35 років про цю історію дізнається амбітний, але не надто сумлінний журналіст, який шукає матеріал до річниці падіння Берлінського муру. Сам колишній залізничник не надто пручається, коли йому пропонують гроші за те, щоб він підтвердив здогадки журналіста й став героєм матеріалу. Бо хто постраждає, якщо трохи прикрасити події тридцятип’ятирічної давнини? Потяг же справді потрапив на Захід, люди здобули свободу, а країна давно об’єдналася. От тільки одна маленька брехня поступово перетворюється на загальнонаціональний міф, із якого вже не так просто виборсатися.

Про це розповідає фільм «Берлінський герой» (Berlin Hero) – остання робота німецького режисера Вольфґанґа Бекера, автора знаменитої трагікомедії «Ґуд бай, Леніне!». Режисер завершив зйомки незадовго до того, як помер у грудні 2024 року. Роботу над фільмом довів до кінця його колега Акім фон Борріс, відомий роботою над серіалом «Вавилон-Берлін». Основою став однойменний роман німецького письменника Максіма Лео 2022 року, який Бекер адаптував разом зі сценаристом Константіном Лібом. Українська прем’єра відбулася в межах 32-го фестивалю «Нове німецьке кіно».

І якщо «Ґуд бай, Леніне!» розповідав про сина, котрий вигадував для матері існування вже зниклої НДР, то тепер Бекер перевертає ситуацію. Його персонаж вигадує собі героїчне минуле в НДР для сучасної об’єднаної Німеччини. Міха Гартунґ у виконанні Чарлі Гюбнера – власник невеличкого відеопрокату. Дружина давно пішла від нього й залишила з ним доньку, а сам Міха ледве зводить кінці з кінцями й живе просто у своєму салоні. Одного дня до нього приходить журналіст (Леон Ульріх), який знайшов у документах Штазі згадку про залізничний інцидент 1984 року. Це його шанс вперше потрапити зі своїм матеріалом на обкладинку журналу.

Щоправда, Міха зовсім не прагнув рятувати пасажирів від комуністичного режиму. Він просто припустився помилки під час роботи й нікому про неї не сказав. Його потримали два дні у застінках Штазі й наказали нікому й ніколи про це не розповідати. Але коли журналіст пропонує гроші за розповідь справжнього героя, колишній залізничник погоджується трохи підіграти. Зрештою, яка різниця, випадково він перевів стрілку чи навмисно? Результат однаковий. І якщо редакції так потрібен герой, чому б ним не стати?

Так Бекер надзвичайно дотепно демонструє силу медійного наративу. Спочатку є лише коротка довідка у справі Штазі. На її основі журналіст пише матеріал, додаючи вигадані подробиці, щоб історія сильніше зачепила читача. Далі долучаються інші видання, телебачення, видавці книжок і організатори публічних виступів. І дуже швидко непримітний власник відеопрокату перетворюється на легендарного дисидента, який нібито кинув виклик усій репресивній машині НДР.

Так народжується міф, який поступово перестає належати своєму творцеві. І вже не має значення, що саме відбулося насправді. Важливо лише те, що історія достатньо красива, зрозуміла й відповідає суспільним очікуванням. Німеччині потрібен черговий герой боротьби з комунізмом – ось він. Журналістам потрібна сенсація – будь ласка. А самому героєві нарешті хочеться заробити трохи грошей і відчути себе людиною, яка чогось досягла.

Водночас це й доволі тонка сатира на комерціалізацію історичної пам’яті. Адже Бекер не заперечує злочинів східнонімецької диктатури, проте охоче висміює те, як сучасне суспільство перетворює пам’ять про них на індустрію. Колишніх політв’язнів, жертв Штазі та людей, які справді постраждали від репресій, запрошують на телешоу, конференції, урочисті засідання парламенту й інші заходи, де вони мають виконувати роль живих доказів переваги західної демократії.

Причому самі ці люди нерідко цікавлять організаторів значно менше, ніж символічне значення їхніх біографій. Їх фактично демонструють публіці, мов циркових тварин, аби виконати обов’язкову програму засудження тоталітаризму, зібрати оплески й повернутися до звичних справ. І що драматичнішою виглядає історія чергового свідка, то краще вона продається.

У цьому проявляється особливо влучна іронія. Адже офіційне засудження комунізму поступово перетворилося на настільки звичний суспільний ритуал, що іноді нагадує відвідування церкви людьми, які давно втратили віру, але продовжують ходити туди, бо так заведено. Точнісінько як у пізньому Радянському Союзі, де вже мало хто щиро вірив у комуністичне майбутнє, проте всі продовжували відвідувати партійні збори й повторювати правильні гасла.

При цьому Бекер не впадає в іншу крайність і не романтизує НДР. Він чудово демонструє, як авторитарна влада Східної Німеччини обмежувала свободу громадян і спиралася на розгалужений апарат стеження й репресій. Проте режисер висміює систему не через нескінченне нагнітання жахів, а через побутовий абсурд, людські слабкості й дрібні суперечності.

У його фільмі є місце навіть для ностальгії за окремими перевагами соціалістичного життя. Але щоразу, коли персонажі починають згадувати його принади, з’являється якась деталь, що нагадує, чому цю систему зрештою ніхто особливо не захотів захищати. І це значно тонший спосіб говорити про диктатуру, ніж черговий прямолінійний викривальний фільм.

Не менш цікавою є й арка персонажа Міхи. Адже спочатку він лише хоче заробити на власному нещасливому минулому, потім поступово звикає до слави, а зрештою починає отримувати задоволення від ролі, яку для нього вигадали інші. Тим паче що популярність приносить не лише гроші й суспільне визнання, а й знайомство з Паулою (Крістіане Пауль) – розумною та успішною жінкою, однією з пасажирок тієї історичної електрички 1984 року.

Завдяки історії знайомства двох одинаків сатирична комедія поступово перетворюється на доволі сентиментальну історію про те, наскільки складно залишатися собою, коли всі навколо захоплюються твоєю вигаданою версією. Адже Міха дедалі більше заплутується у власних свідченнях, змушений вигадувати нові подробиці й підлаштовувати реальність під уже опубліковану легенду. А коли брехня починає загрожувати його особистим стосункам, постає просте запитання: чи варто заради захоплення тисяч незнайомців ризикувати довірою однієї близької людини?

Особливо кумедно, що в певному сенсі Міха справді перетворюється на людину, якою його всі вважають. Можливо, він ніколи не був хоробрим дисидентом, але тепер мусить знайти в собі сміливість, якої раніше не мав. Щоправда, не для боротьби проти диктатури, а для того, щоб нарешті зізнатися у власній брехні.

І це ще одна сильна сторона фільму. Він не лише висміює людей, які охоче вірять у красиві міфи, а й визнає, наскільки важко жити всередині власної вигадки. Адже, збрехавши одного разу, мусиш постійно підтримувати свою версію подій, вигадувати все нові пояснення й сподіватися, що ніхто не поставить зайвого запитання. І що довше триває цей процес, то болючішим стає можливе викриття. Зрештою, Бекер підводить до доволі традиційної для романтичного кіно думки: краще залишатися собою, ніж усе життя грати роль людини, якою тебе хочуть бачити інші.

У цьому й полягає головна перевага «Берлінського героя». Фільм одночасно пропонує комедію про силу медійних маніпуляцій, історію маленької людини, яка заплуталася у власній брехні, та сатиру на суспільство, де навіть пам’ять про боротьбу за свободу можна перетворити на прибутковий продукт. І всі три складові напрочуд добре поєднуються, не заважаючи одна одній.

А головне, Бекер вкотре доводить, що німці таки вміють знімати смішні комедії про власне минуле. І для цього не обов’язково перетворювати кожну історичну травму на чергову похмуру драму. Достатньо показати, як легко люди погоджуються повірити в красиву брехню, особливо якщо вона підтверджує те, у що вони й без того хотіли вірити.

Дмитро Сидоренко

Найкращі історичні фільми всіх часів

Підтримайте нашу редакцію:

Монобаза

Інші опції

Приєднуйтесь до наших сторінок у соцмережах:

• Telegram — t.me/kinowarcom
• Viber — viber.com/kinowar.com
• WhatsApp — whatsapp.com/channel/kinowar.com
• YouTube — youtube.com/c/kinowar
• threads — threads.com/@kinowar.com.ua
• facebook — facebook.com/goodkino
• Instagram — instagram.com/kinowar.com.ua
• twitter — twitter.com/kinowar_com

Підтримайте Україну:

• фонд Повернись Живим (допомога армії) — savelife.in.ua/donate
• фонд Сергія Стерненка (допомога армії) — sternenkofund.org/donate
• Таблеточки (допомога дітям) — tabletochki.org/dopomogty
• Охматдит (допомога дітям) — ohmatdyt.com.ua/dopomagati