Театр політичного абсурду працює без вихідних. Щойно ми розібрали, як ідеально виставлене світло та макіяж роблять із відставного міністра Михайла Федорова нового політичного месію, як реальність підкинула нам просто еталонний сюжет.
18 липня 2026 року (через три дні після своєї відставки) ексвіцепрем’єр, ексміністр МОУ і головний цифровізатор країни Михайло Федоров отримав офіційне бронювання від мобілізації. І де ж він його отримав? Може, на стратегічному заводі дронів, який він так піарив? Може, в компанії, що розробляє надсекретні системи РЕБ?
Ні. Бронювання було оформлено через Благодійний фонд «Східна Європа».
А як же широко розрекламована ініціатива Міноборони? А як же пропоновані ним самим інноваційні короткострокові контракти, зокрема 14-місячні піхотно-штурмові? Де той «зручний застосунок для мобілізації в смартфоні», який дозволяє кожному айтішнику обрати собі дрон замість окопу? Виявилося, що для «державного архітектора» ця опція виявилася гіршою за теплий статус співробітника грантової ГО (громадської організації).
А тепер давайте дослідимо, що саме являє собою Фонд «Східна Європа», чому він забронював Федорова і як це пов’язано з його новою роллю. Фонд «Східна Європа» (ФСЄ) — це не просто волонтери, які збирають на турнікети. Це один із найстаріших і найпотужніших операторів західних грантів в Україні. Президентом Фонду є Віктор Лях (людина, яка роками керувала донорськими програмами).
Офіційно ФСЄ був заснований як локальний спадкоємець Фонду «Євразія» (американської структури, що історично фінансувалася Держдепом США та USAID). Проте в реаліях українського політичного ландшафту ФСЄ діє в абсолютному симбіозі з Міжнародним фондом «Відродження» (International Renaissance Foundation) — головним українським активом імперії «Відкритого суспільства» (Open Society Foundations) Джорджа Сороса.
Щоб зрозуміти, хто є реальними бенефіціарами фонду, достатньо відкрити офіційний список його Правління (Наглядової ради). Там немає українських волонтерів чи ветеранів. Там засідає геополітичний «борд»:
Вільям Б. Тейлор: колишній посол США в Україні, почесний співробітник Євразійського центру «Атлантичної ради» (Atlantic Council).
Мелінда Харінг: голова Правління ФСЄ, також представниця Atlantic Council, впливова лобістка інтересів західного капіталу в Східній Європі.
Пітер Дікінсон: видавець Business Ukraine та редактор блогу UkraineAlert того ж таки Atlantic Council.
Віктор Лях: президент Фонду, професійний оператор західних грантів, людина, яка розподіляє фінансові потоки всередині України.
Це не благодійний фонд. Це політичний хаб впливу, де координуються інтереси західних посольств, американських think tanks (на кшталт Atlantic Council) та транснаціональних фінансових структур.
Джордж Сорос та Ілон Маск терпіти не можуть одне одного в питаннях культури, свобод та ідеології. Але економічно вони належать до однієї вищої касти — кастового транснаціонального капіталу. Для них обох традиційна, суверенна національна держава з її бюрократією, таємницями, місцевими феодалами та паперовими законами — це перешкода для бізнесу. Їм обом потрібна держава, яка працює як сервіс, як прозора платформа, як відкритий код, куди можна легко інтегрувати свої рішення.
Тому і Михайло Федоров. Він стає для них універсальним інтерфейсом програмування застосунків — шлюзом, через який глобальний капітал підключається до української держави.
Інтерес Сороса
Для інституційного глобалізму (який уособлює Сорос та його екосистема фондів, включно з Фондом «Східна Європа») ідеальна держава — це тотально контрольований, позбавлений національного імунітету простір. Їм потрібна абсолютна цифровізація. Чому? Тому що місцевого чиновника неможливо проконтролювати з Вашингтона чи Брюсселя. А от цифрову базу даних, державний реєстр чи систему автоматичного розподілу коштів — можна.
Коли Федоров створює «Дію», електронні реєстри та скасовує паперову бюрократію (за гроші тих самих західних фондів), він робить українську державу прозорою для зовнішнього аудиту.
Для структур Сороса Міша — це ідеальний менеджер-ліквідатор старого суверенітету. Він добровільно переносить усі державні функції на сервери, до яких західні антикорупційні NGO та наглядові ради матимуть прямий доступ. Федоров для Сороса — це гарантія того, що правила гри в Україні писатимуться не в закритих кабінетах Банкової, а в офісах грантових організацій.
Інтерес Маска
Ілон Маск грає в іншу гру. Він — технофеодал. Його не цікавлять демократія, гендерна рівність чи антикорупційні NGO. Його цікавить монополізація критичної інфраструктури планети.
Що зробив Федоров для Маска? Він став ідеальним B2B-клієнтом. Коли почалася велика війна, Федоров (через прямі контакти в Twitter/X та SMS) передав критичну телекомунікаційну та військову інфраструктуру цілої країни в руки однієї приватної американської корпорації — Starlink.
Маск був у захваті від Федорова (це детально описано в біографії Маска від Волтера Айзексона). Чому? Бо Федоров діяв не як міністр, а як стартапер. Він не вимагав складних державних договорів, він не намагався захистити державну таємницю. Він просто сказав: «Дай нам термінали, і ми інтегруємо їх у все». Для Маска «Міша» — це мрія будь-якого глобального CEO. Це місцевий менеджер, який готовий заплющити очі на безпекові ризики національної держави і повністю «підсадити» армію та критичну інфраструктуру на голку приватної корпорації.
Тепер ви бачите, чому вони обоє його підтримують?
Соросу Федоров потрібен, щоб оцифрувати державу і віддати її під нагляд західних аудиторів та NGO.
Маску (і західним корпораціям) Федоров потрібен, щоб без бюрократичного спротиву продавати цій державі глобальні технологічні рішення, приватизуючи її інфраструктуру.
Парадокс Михайла Федорова в тому, що він ідеологічно порожній. У нього немає класичних політичних переконань: ні консервативних, ні ліберальних, ні націоналістичних. У нього є лише KPI (ключові показники ефективності).
Він розмовляє з Соросом мовою «прозорості та підзвітності», а з Маском — мовою «інновацій, швидкості та трафіку». Але результат для обох глобальних гравців однаковий: суверенна Україна розчиняється.
Коли у своєму зверненні «Міша 3.0» говорить про новий суспільний договір — це договір не між державою Україна та українцями. Це договір між місцевою територією та глобальними центрами впливу. За цим договором українцям залишається право вмирати в окопах та отримувати цифрові довідки в «Дії». А контроль над інституціями відходить ліберальним фондам (Соросу), в той час як контроль над технологіями та інфраструктурою — глобальним технокорпораціям (Маску).
Саме тому всі сили Заходу зараз спрямовані на те, щоб знести стару, неефективну, жадібну до готівки і хаотичну систему Зеленського/Єрмака. Їм набридло мати справу з непередбачуваними місцевими тупими бандитами з «Династії». Їм потрібен їхній власний, ідеально освітлений теплою лампою, спокійний хлопець у чорній сорочці, який мовчки і з посмішкою підпише акт про передачу України разом з територією та залишками корінного українського народу на аутсорс.