Будівлі оживають з людьми. Рецензія на фільм «Зсередини назовні: архітектура Петера Цумтора»

Я був радий виявити, що в моєму дитинстві була архітектура. Просто тоді я цього не знав.
Петер Цумтор
Швейцарський архітектор Петер Цумтор не любить зводити споруди лише заради краси. Він переконаний, що кожна споруда має не лише вписуватися в навколишній простір, а й доповнювати його, створюючи відчуття, ніби без неї цей пейзаж був незавершеним. Причому починає архітектор не з фасаду, який бачитимуть перехожі, а з того, що відчуватиме людина всередині будівлі. Його цікавить, як падатиме світло, що людина почує, якими будуть температура, фактура стін і навіть запах матеріалів. Адже споруда передусім має виконувати певну функцію, а вже потім вражати зовнішнім виглядом. Саме це протиставлення двох підходів – проєктування зсередини назовні та ззовні всередину – стало основою документального фільму Віма Вендерса «Зсередини назовні: архітектура Петера Цумтора» (From Inside Out – The Architecture of Peter Zumthor).
Світова прем’єра стрічки відбулася на Венеційському кінофестивалі 2026 року, а українським глядачам її представили в межах 32-го фестивалю «Нове німецьке кіно». Вендерс працював над проєктом понад чотирнадцять років, відтоді як у 2012-му познайомився з Цумтором під час створення короткометражного фільму для Венеційської архітектурної бієнале. За цей час режисер устиг зняти «Ідеальні дні», де розповідав про прибиральника громадських туалетів у Токіо, а також документального «Ансельма» про німецького художника Ансельма Кіфера. Обидві роботи демонструють особливу увагу Вендерса до простору, в якому живуть і працюють його герої. Тому вибір Цумтора як наступного об’єкта дослідження виглядає цілком закономірним.
Петер Цумтор – лауреат Прітцкерівської премії 2009 року, яку часто називають архітектурним «Оскаром». На відміну від багатьох зіркових колег, він не прагне щороку здавати нову споруду, натомість може роками працювати над одним проєктом, постійно його вдосконалюючи. Недарма Цумтора називають одним із найповільніших архітекторів світу. Як перфекціоніст, він нікуди не поспішає й повертається до проєкту знову й знову, доки його не влаштує кожна деталь. Роботи швейцарця тяжіють до мінімалізму, аскетичності та монументальності, нерідко перегукуючись із бруталізмом, для якого характерні прямі кути, відкриті конструкції й необроблений бетон. Проте сам Цумтор не обмежується одним стилем, охоче працюючи також із деревом, каменем і цеглою.
Він любить залишати матеріали такими, якими вони є, не приховуючи їхньої структури під декоративним оздобленням. Бетонні стіни зберігають сліди опалубки, цегляна кладка демонструє власну геометрію, а дерев’яні поверхні дозволяють буквально відчути матеріал, із якого зроблена споруда. Причому архітектор нерідко вибудовує стіни шарами, перетворюючи сам процес будівництва на частину естетики. А ще Цумтор полюбляє працювати з вікнами, які можуть бути або величезними, відкриваючи простір назовні, або, навпаки, – зовсім невеликими, пропускаючи лише вузькі промені світла. Складається враження, що середніх вікон він просто не визнає.

Вендерс послідовно демонструє ці принципи на прикладі найвідоміших робіт архітектора. У Німеччині глядач відвідує польову каплицю брата Клауса. Для каплиці бетон залили навколо дерев’яної конструкції, яку згодом випалили. Так утворився темний, майже печерний простір із обвугленими стінами та отвором у стелі, крізь який до приміщення проникає світло. Зовні це сувора бетонна башта серед полів, а всередині – місце для усамітнення й медитації.
У Норвегії режисер показує меморіал «Стейлнесет», присвячений жертвам полювання на відьом у XVII столітті. Уздовж суворого північного узбережжя простягається довга дерев’яна конструкція, схожа на споруди для сушіння риби. Відвідувачі проходять вузьким коридором, читаючи історії 91 людини, страченої за звинуваченнями в чаклунстві. Архітектура тут не намагається вразити розкішшю, натомість змушує буквально пройти крізь пам’ять про трагедію вузьким темним коридором, тонкі стіни якого вібрують від сильного вітру ззовні.
Інший норвезький проєкт – музей старих цинкових копалень Алльманнаювет, де невеликі темні споруди на тонких опорах вписані в суворий гірський ландшафт. Здається, що вони майже розчиняються серед скель і дерев, не змагаючись із природою за увагу. У Швейцарії Вендерс відвідує знамениті термальні купальні у Вальсі, які Цумтор буквально врізав у гірський схил, а також простори мистецької фундації Беєлер поблизу Базеля. Не залишається поза увагою й кельнський музей Колумба, де нові стіни виростають безпосередньо з руїн історичної церкви. Цумтор відкидає популярний підхід, коли стару будівлю оточують склом, а поруч зводять сучасну споруду, підкреслюючи контраст між ними. Цумтор бере за основу старі мури й шукає форму, у якій нова будівля могла б їх продовжити.
Проте не всі ідеї архітектора вдалося реалізувати. У Берліні він запропонував масштабний меморіальний комплекс «Топографія терору», присвячений історії нацистських репресивних установ. Його проєкт мав стати частиною переосмислення історичного простору, де колись розташовувалися штаб-квартири Гестапо та СС. Однак будівництво за проєктом, що передбачав спеціально розроблені довжелезні білі палі зі штучного каменю, виявилося надто дорогим і складним, тому міська влада зрештою відмовилася від задуму Цумтора.
Особливо цікавою стає розповідь про власний будинок Цумтора у Швейцарії. Архітектор зізнається, що проєктував його насамперед для дружини Анналізи, а себе в цьому домі вважає радше гостем, хоч і найбажанішим. Дружина також з’являється у фільмі, але до його прем’єри вона не дожила. Ці сцени, як і демонстрація ще кількох зведених архітектором житлових будинків, надають стрічці особливої інтимності, адже демонструють архітектуру не як предмет захоплення фахівців, а як простір, де люди живуть, зберігають спогади й формують стосунки.
Кульмінацією стає найбільший проєкт Цумтора – нові галереї Девіда Ґеффена в Музеї мистецтв округу Лос-Анджелес (LACMA). Монументальна бетонна будівля, що здіймається над землею, накриваючи бульвар Вілшир, стала результатом багаторічної роботи, численних змін проєкту та правок замовника. Цумтора попрохали спроєктувати горизонтальний музей без традиційної ієрархії залів на поверхах, де відвідувачі могли б вільно пересуватися між експозиціями, обираючи власний маршрут. Тому будівля має один величезний поверх, хоч і піднесений над землею, а формою нагадує чорнильну пляму, яку вільною лінією вписали в оточення. Ця форма ще й чудово перегукується з асфальтовими ямами Ла-Бреа неподалік. У цій сцені з’являється Вернер Герцоґ із дружиною, які оглядають простір музею, ніби нагадуючи, що велика архітектура здатна викликати не менше захоплення, ніж кіно.
Проте Вендерс не був би Вендерсом, якби обмежився звичайною документальною екскурсією будівлями знаменитого архітектора. Йому недостатньо просто показати фасади й інтер’єри та дати слово архітекторові. Режисер наповнює ці простори людьми, які взаємодіють із ними, працюють, відпочивають, рухаються, досліджують і навіть танцюють. Адже без людини будівля – лише сукупність матеріалів. Справжнього змісту вона набуває тоді, коли починає виконувати свою функцію.
Не менш важливим стає звук. Він не стихає майже весь фільм: то в самих будівлях лунають звукові інсталяції, то наживо звучить музика, то відеоряд супроводжує закадрова музика. Музика лунає, танцівники рухаються простором, а архітектурні конструкції стають декораціями для своєрідних мистецьких інсталяцій. Як і в «Піні» та «Ансельмі», Вендерс використав у стрічці про Цумтора 3D-зйомку, яка дозволяє краще відчути глибину приміщень, відстані між стінами та співвідношення людини з архітектурою. Проте українським глядачам ця розкіш, на жаль, недоступна.
У результаті виходить надзвичайно красива, медитативна картина, яка сама по собі багато в чому нагадує архітектурні роботи свого героя. Вендерс ніби переймає творчий метод Цумтора. Якщо його герой може зводити бетонну стіну лише на 45 сантиметрів за день, то й кіно про нього, очевидно, не повинно нікуди поспішати. Режисер так само уважно придивляється до деталей, дозволяє світлу поступово заповнювати простір і не намагається постійно розважати глядача.
Утім, головною слабкістю стрічки є її повільний темп. Вендерс настільки захоплюється музичними й танцювальними епізодами, що картина починає здаватися надто затягнутою. І хоча такий темп цілком відповідає філософії Цумтора, який може роками вдосконалювати найменші деталі власних проєктів, глядачеві, якого не надто цікавить архітектура, витримати дві години такої медитації буде непросто.
Проте фінал значною мірою виправдовує попередню неквапливість. Вендерс повертається до всіх показаних будівель, демонструючи не їхню зовнішню красу, а життя, що вирує всередині. Люди рухаються просторами, день змінюється вечором, а споруди нарешті постають не як застиглі архітектурні об’єкти, а як повноцінні учасники людського існування.
Фільм «Зсередини назовні: архітектура Петера Цумтора» став радше роздумом про те, як простір формує наше життя, ніж документальною біографією видатного архітектора. Вендерс створив візуально вишуканий, музично насичений і дещо затягнутий фільм, який дозволяє побачити архітектуру не очима туриста, що фотографує красивий фасад, а очима людини, яка живе в будівлі. І тим самим переконливо доводить головну тезу Цумтора: справжня цінність архітектури визначається не тим, як вона виглядає зовні, а тим, що відбувається всередині.
Дмитро Сидоренко
Найкращі біографічні фільми всіх часів
Підтримайте нашу редакцію:
Приєднуйтесь до наших сторінок у соцмережах:
- Telegram — t.me/kinowarcom
- Viber — viber.com/kinowar.com
- WhatsApp — whatsapp.com/channel/kinowar.com
- YouTube — youtube.com/c/kinowar
- threads — threads.com/@kinowar.com.ua
- facebook — facebook.com/goodkino
- Instagram — instagram.com/kinowar.com.ua
- twitter — twitter.com/kinowar_com
Підтримайте Україну:
- фонд Повернись Живим (допомога армії) — savelife.in.ua/donate
- фонд Сергія Стерненка (допомога армії) — sternenkofund.org/donate
- Таблеточки (допомога дітям) — tabletochki.org/dopomogty
- Охматдит (допомога дітям) — ohmatdyt.com.ua/dopomagati