Будуємо медицину, де в центрі завжди дитина, – дитячий невролог з Тернополя Олег Кобрин

Ще років п’ять тому батьки нечасто йшли до невролога – боялися діагнозів, соромилися говорити про тривогу чи порушення сну. Сьогодні все інакше. Війна змінила не лише країну – вона змінила дитинство. Те, що раніше здавалося фоновим шумом, сьогодні стало постійним станом: тривога, напруга, очікування небезпеки. Саме зараз дитяча неврологія й психічне здоров’я дітей виходять із тіні «другорядних тем» і стають питанням майбутнього країни.

Про те, як війна впливає на нервову систему дітей, чому тіло часто говорить замість слів, чому допомога має бути вчасною, а лікарня – безбар’єрною та безпечною, ми говоримо з Олегом Кобриним – дитячим неврологом, медичним директором з педіатрії Тернопільської комунальної міської лікарні №2.

– Олеже Михайловичу, ще кілька років тому звернення до невролога відкладали «на потім». Що, на вашу думку, змінилося зараз у ставленні батьків до неврологічних і ментальних станів дітей?

– Змінилося все суспільне мислення. Раніше про психоемоційний стан говорити було якось незручно або неприйнятно. Сьогодні ж батьки розуміють, що нервова система – це фундамент здоров’я дитини, який впливає і на поведінку, і на фізичні прояви. Батьки ставляться до цього більш усвідомлено, не соромляться говорити про хвилювання, тривогу чи емоційні труднощі. А також навчилися розпізнавати ці стани й шукати допомогу. Цифровий світ відкрив доступ до якісної інформації. Батьки знають про варіанти розвитку, розуміють потреби дитячого мозку й тіла. Це змінює підхід до здоров’я – від реакції на хворобу до системної, профілактичної турботи. І це величезний прогрес.

– Чи відчуваєте ви, що неврологія для батьків більше не асоціюється зі страхом, а стає швидше про вчасну підтримку й попередження проблем?

– Так, можна помітити, що змінилося сприйняття цієї спеціальності в суспільстві. Навіть більше, змінилося не те, що робить професія, а розуміння її ролі в житті дитини та сім’ї. Колись невролога сприймали як «останню інстанцію», куди йдуть, якщо нічого не допомагає. Насправді, неврологія – це не лише про гострі порушення чи складні діагнози. Це про системний погляд на функціонування нервової системи, її вплив на сон, увагу, поведінку, психоемоційний стан, реакції тіла на стрес. Це частина профілактики й раннього виявлення проблем ще до того, як вони переростуть у щось серйозне.

– Багато симптомів, з якими батьки звертаються, не вписуються у класичне уявлення про хворобу. Як ви пояснюєте різницю між неврологічним розладом і реакцією нервової системи на перевантаження?

– Це дуже важливе питання. Сьогодні в практиці ми часто стикаємося з психосоматичними проявами, котрі виникають як адаптаційна відповідь нервової системи на тривалий стрес. Це може бути головний біль, болі в животі, проблеми зі сном або концентрацією. Пояснюючи це батькам, кажу так: Якщо нервова система перевантажена – це не «погано» чи «неправильно», це сигнал організму, що він переживає занадто багато стресу. Тіло не вигадує симптомів – воно просто реагує на дисбаланс. Справжній неврологічний розлад – це структурно або функціонально зумовлені зміни в роботі нервової системи, що потребують конкретного лікування. А реакція на перевантаження – це поширена адаптивна протидія, яку можна пом’якшити, працюючи із середовищем, емоційною підтримкою, режимом чи поведінкою.

– Чи має дитячий невролог бути тим, хто вміє пояснювати, заспокоювати й знімати страх?

– Безумовно. Вміння спілкуватися з батьками й дітьми – одна з ключових навичок хорошого лікаря. Навіть найточніший діагноз і найсучасніша схема лікування не дадуть результату, якщо батьки не зрозуміють, що відбувається з дитиною і навіщо потрібні ті чи інші кроки. Потрібно вміти пояснити складні речі простими словами, зняти напругу, заспокоїти і дитину, і батьків. А головне – налаштувати маленького пацієнта на співпрацю.

– З якими запитами до вас найчастіше приходять батьки зараз,  і як вони відрізняються від тих, що були п’ять–сім років тому?

– Базові запити схожі: зміни в поведінці, порушення сну, проблеми з концентрацією, головні болі, тики, тривожність. Але сьогодні дедалі частіше бачимо набуті стани, що виникають як наслідок пережитих травмуючих подій. На жаль, війна суттєво вплинула на нервову систему дітей. Навіть якщо дитина не перебувала безпосередньо в зоні бойових дій, постійний стрес, тривоги, напружений емоційний фон у родині дають свій відбиток. Це можуть бути регреси в розвитку, емоційна нестабільність, психосоматичні скарги. Раніше таких випадків було значно менше. Тепер вони стали частиною щоденної практики, і це вимагає більш уважного та комплексного підходу.

– Що для вас означає фраза «компетентно підходити до ментальних і неврологічних станів», і чому самолікування може бути небезпечним?

– Для мене особисто «компетентно» – це не поспішати з висновками, але й не знецінювати скарги. Це вміти відрізнити тимчасову реакцію нервової системи від стану, що потребує лікування. І головне – діяти вчасно. Я завжди кажу батькам: краще прийти й перевірити дитину, ніж потім боротися з наслідками. Самолікування або ігнорування симптомів може призвести до того, що проблема закріпиться, стане хронічною або почне впливати на розвиток, навчання й соціалізацію дитини. А нервова система не «переростає». Вона або отримує підтримку і відновлюється, або працює на межі можливостей. Сьогодні невролог має бачити як стрес, режим дня, навантаження, інформаційний фон впливають на нервову систему дитини. І вже на основі цього будувати індивідуальний план допомоги, а не працювати за шаблоном.

– Ви часто говорите, що війна змінила сам профіль дитячої неврології. У чому ці зміни найвідчутніші?

– Війна змінила не лише запити, а й сам підхід до розуміння дитячої нервової системи. Тепер ми розглядаємо запити здебільшого про адаптацію, витривалість нервової системи, роботу з наслідками хронічного стресу, ніж про ізольовані діагнози. Лікар змушений мислити ширше, бачити не лише симптом, а контекст життя дитини. Це нова реальність нашої спеціальності.

–  Наскільки важливо вчасно «зчитати» сигнали тіла, поки реакція на стрес ще оборотна?

– Тіло майже завжди реагує раніше, ніж з’являється усвідомлення проблеми. Порушення сну, часті головні болі, болі в животі без причини, тики, емоційна нестабільність – це мова тіла, якою нервова система сигналізує про перевантаження. Поки ці реакції ще функціональні й оборотні, ми маємо більше можливостей допомогти без лікування, без важких наслідків. Вчасне втручання дозволяє нервовій системі «переналаштуватися», відновити баланс. Якщо ці сигнали ігнорувати, організм переходить у режим постійної напруги, і тоді симптоми можуть закріплюватися, ускладнюватися, впливати на розвиток і якість життя дитини.

– Олеже Михайловичу, ви поєднуєте роботу лікаря й медичного директора педіатричного підрозділу. Як вам вдається формувати сильну команду в умовах війни?

– Насправді – це велика відповідальність, але для мене – дуже усвідомлений і важливий крок. Це можливість будувати той рівень якісної дитячої медицини, про який я давно мріяв. Вважаю, що дитяча медична допомога завжди має бути комплексною. Як невролог, я бачу, як за одним симптомом можуть ховатися інші проблеми. Тому для мене важливо мати команду, де гарантом є якість і професіоналізм. Я хочу бути впевненим, що можу скерувати свого пацієнта до будь-кого з колег і отримати результат. А щодо команди, то вона формується по-різному: частина фахівців з нами давно, частина приєдналася вимушено, переїхавши з міст під окупацією або поблизу фронту. Але всіх нас об’єднує спільне бачення: дитина і її здоров’я мають бути в центрі всіх рішень.

– Частина ваших колег внутрішньо переміщені особи. Як війна змінила саму структуру медичних команд і взаємодію всередині колективу?

– Це дуже непросто усвідомлювати справжні причини, з яких люди змушені були залишити свої домівки. За кожною історією стоїть втрата, біль, невизначеність. Але, водночас, для закладу це стало точкою зростання. До команди долучилися сильні фахівці, які принесли свій досвід, інше бачення, нові підходи. Це живий обмін знаннями, який неможливо створити штучно. Яскравий приклад – дитяче хірургічне відділення. За короткий час сформувалася потужна команда, яка працює зі складними ортопедичними й неврологічно обтяженими випадками, змінюючи уявлення про можливості дитячої хірургії в регіоні. І це результат командної роботи.

– Що важливіше при формуванні команди: досвід чи готовність вчитися й працювати за сучасними підходами?

– Я б сказав синергія всього цього. Досвід надзвичайно важливий, але медицина не стоїть на місці. Якщо лікар не готовий постійно вчитися, переглядати підходи, адаптуватися до нових викликів, то він швидко починає відставати. Тому ми постійно навчаємося, вдосконалюємося, обговорюємо складні випадки.

– Ви ініціювали проєкти безбар’єрного входу та дитячого майданчика. Чому для вас це не «додаткова опція», а необхідність?

– Тому що для дитини з інвалідністю, для дитини на візку чи після операції бар’єри починаються не в кабінеті лікаря, а ще на вході. Якщо родина фізично не може потрапити всередину без сторонньої допомоги – це обмеження доступу до медицини. Безбар’єрність – це про гідність і рівні можливості для всіх. Дитина чи її батьки не повинні відчувати, що лікарня – місце, де їй складно, страшно чи незручно. Навпаки, простір має працювати на відновлення.

Тому ми ініціювали проєкт облаштування безбар’єрної вхідної групи та інклюзивного дитячого майданчика. Для багатьох дітей майданчик – це частина реабілітації, можливість рухатися, взаємодіяти, відновлюватися в природному середовищі. Адже лікарня має лікувати не лише процедурами, а й простором, у якому дитина перебуває.

– Наскільки сьогодні важливо поєднувати роботу з тілом і нервовою системою в єдину стратегію?

– Нервова система й тіло не існують окремо – вони постійно взаємодіють. Неможливо ефективно лікувати неврологічні порушення, ігноруючи рух, м’язовий тонус, координацію. Так само фізична реабілітація без урахування стану нервової системи часто не дає результату. Тому, на базі лікарні ми розвиваємо комплексний підхід. В оновленому педіатричному підрозділі запрацював сучасний зал фізичної терапії для дітей та підлітків. Це простір, де працюють з дітьми з порушеннями опорно-рухового апарату, неврологічними й ортопедичними захворюваннями. Для мене важливо, щоб реабілітація була гармонійним продовженням медичного процесу. Тому, якщо лікарі, фізичні терапевти й батьки працюють разом, ми отримуємо не просто покращення показників, а реальні зміни в якості життя дитини.

– Як вам вдається поєднувати роботу лікаря та медичного директора?

– Це непросто, але вдається (сміється). Важливо постійно тримати баланс і не забувати, що лікар і керівник – передусім людина. Я намагаюся відновлюватися поруч із сім’єю, знаходити час для близьких, для простих речей, котрі повертають відчуття опори.

– Чи буває відчуття емоційного виснаження, і що допомагає вам триматися?

– Так, буває. Ми всі живі люди, і війна не минає безслідно ні для кого. Але мене тримає розуміння, що я на своєму місці й роблю справу, яка має значення. Щодня я надихаюсь результатами нашої роботи, якщо бачу, що дитина почувається краще, що родина йде додому зі спокоєм і надією, що підрозділ змінюється, розвивається, що допомога приходить якісно й вчасно. Ці моменти дають сили рухатися далі.

– Якою ви бачите українську педіатрію після війни?

– Я бачу її сфокусованою на нових викликах – на наслідках війни для дитячого здоров’я. Нам доведеться працювати не лише з тілом, а й з внутрішнім світом дітей, з їхніми переживаннями, страхами, досвідом, який вони ще не завжди можуть усвідомити. Ментальне здоров’я, емоційний стан, відчуття безпеки вийдуть на перший план. І саме в цьому я бачу сенс своєї роботи. Здорова нація справді починається зі здорових дітей – у всіх значеннях цього слова.

– Якби ви могли звернутися до всіх батьків одним реченням, що б ви сказали про здоров’я їхніх дітей сьогодні?

– Любіть своїх дітей так, щоб сором, страх чи втома не ставали перешкодою між вами й їхнім здоров’ям. Щоб ви не відкладали візит до лікаря, бо боїтеся почути «щось не те». Насправді, це про турботу, про уважність і про бажання зрозуміти свою дитину глибше.

Нехай у новому році у ваших дітей буде більше спокою, відчуття безпеки й радості. Бажаю всім батькам сили довіряти собі, своїй інтуїції та професіоналам, які поруч. А нам усім бажаю більше світла в буквальному і переносному значенні, моментів, коли можна просто бути разом, без тривоги. Більше сміху дітей, який лунає вільно й безтурботно. Нехай новий рік принесе нам Перемогу, відновлення та віру в майбутнє.

Журнал CITY LIFE
№ 34, січень 2026