«Було по п'ятеро в хаті, а лишилось по їдному»: як живе волинське село Гумнище (відео)
На межі Волинської та Рівненської областей, на березі річки Стир, розкинулося мальовниче село Гумнище. Колись гамірне, сьогодні воно живе тихим, розміреним життям, де основним прихистком для людей залишаються праця на землі, домашнє господарство та надія на якнайшвидше закінчення війни.
Журналісти «Суспільне Луцьк» навідалися до поліського села, поспілкувалися з місцевими мешканцями та дізналися, чим сьогодні живе Гумнище.
Про назву та історію: від великих клунь до тихих вулиць
Як розповів староста села Михайло Киричук, історично назва «Гумнище» тісно пов'язана із сільським господарством, зокрема з вирощуванням та обмолотом зернових.
«Були великі приміщення, які колись називалися не складами, а клунями (гумнами), де зберігали збіжжя. Від цього й пішла назва», – зазначає староста.
Сьогодні Гумнище входить до складу Берестечківської громади (колишній Горохівський район). Наразі у селі немає стаціонарного фельдшерського пункту – медик за потреби приїздить із сусіднього cела, де працює амбулаторія. Проте тут функціонує хороший магазин, а також регулярно курсує пересувне відділення «Укрпошти», яке є для місцевих і вікном у світ, і приводом зібратися разом: тут отримують пенсії, газети та оплачують рахунки.
«Було по п'ятеро душ у хаті, а тепер по їдному»
Найбільший біль Гумнища – це вимирання та відтік людей. Місцеві жителі бідкаються: старше покоління відходить, а молодь масово тікає до великих міст, зокрема до Луцька.
«Було по п'ятеро душ у хаті, а тепер по їдному осталося. Старі повмирали, молодь повтікала», – зі сльозами на очах розповідає 87-річна бабуся Тетяна, яка зараз живе з сином та невісткою і, попри поважний вік, досі порається у квітнику.
Понад усе жінка чекає на мир: «Бачу війна, бачу це все. Оце молоде покоління гине... Нехай би те молоде жило, нащо мені вже жити?»
У 64-річної Марії, яка живе сама та обробляє разом із сином півтора гектара городу, війна два роки тому забрала племінника. Жінка зізнається, що коли над селом летять безпілотники – стає по-справжньому моторошно: «Кажуть мені: "Йдіть, бабо Марусю, подивіться – ото летить дрон". Я вийшла, подивилася... Страшно, конечно. Хоч стара, але ж жити хочу!» На пропозицію переїхати до міста баба Маруся лише сміється: «Куди? До якого міста? Ви що!»
Будні волинського села: праця від світанку до ночі
Попри всі труднощі, життя в Гумнищі не зупиняється. 70-річний Олексій щодня виганяє на пасовище корову Лиску. Своє село чоловік любить усім серцем: «Тут я родився, тут я виріс».
Місцевий мешканець Сергій, який разом із родиною тримає коня, корову, свиней та курей, встигає ще й ходити на роботу. Чоловік бачить у сільському житті лише плюси:
«Тихо, спокійно. Ні машин, ні газів тих немає. Свіжий воздух, природа. Як війна почалася, то пташок було менше, а зараз набагато більше, навіть баклани з'явилися».
Пані Валентина, яка саме сапала на городі брюссельську та цвітну капусту, підтверджує: «Село наше файне, мальовниче. Ліс, річка Стир, а там уже й Рівненщина поряд. Аби лиш не стріляли і хлопці наші не гинули».
Економіка виживання: молоко по 9 гривень та дешева картопля
Однією з головних проблем для тих, хто тримає одноосібне господарство, є мізерні закупівельні ціни на продукцію.
61-річна Віра вже п’ятий рік збирає молоко по селу. Вона розповідає, що зараз на все Гумнище залишилося лише 18 корів.
«Хіба їх вигідно тримати, як те молоко приймають по 9 гривень за літр?» — бідкається жінка.
Віра прийшла в це село невісткою ще у 17 років, народила й виховала тут трьох дітей. Зараз її син на фронті, тому серце жінки постійно не на місці. Попри це, вона вважає Гумнище найкращим куточком на землі, де живуть дуже дружні люди, які завжди допомагають один одному.
«У Луцьку кажуть: "О, у вас там те, у вас там се". А нам сюди приїхати – навіть ніг у річці помити нема коли, стільки роботи по господарству»,– додає пані Віра.
Окрім дешевого молока, селяни скаржаться й на ціни на овочі: кілограм картоплі подекуди готові забирати всього по 3 гривні.
«У місті я бути просто не можу»
Попри важку щоденну працю, низькі заробітки та близькість війни, жителі Гумнища не проміняють свій край на міські квартири. Тут, на берегах розлитого Стиру, вони почуваються вдома.
«Людина тут звикла, тут дуже добре. Все своє, все живе. Я знаю, що встала, пішла собі на подвір'я, в хлів до хазяйства – я цим живу. А в місті... я просто не можу бути в місті», – підсумовують місцеві мешканці.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: