Чоловік сплатив 8500 грн за неявку до ТЦК, щоб оформити бронювання: суд скасував штраф, але відмовив у поверненні грошей
Київський районний суд міста Полтави розглянув адміністративну справу за позовом військовозобов’язаного до територіального центру комплектування та соціальної підтримки щодо скасування постанови про накладення штрафу за неявку за повісткою та повернення сплачених коштів.
Особливістю справи стало те, що чоловік сам подав через електронний кабінет заяву про визнання порушення та погодився на притягнення до адміністративної відповідальності без його участі, а згодом оскаржив постанову, посилаючись на відсутність доказів належного оповіщення про виклик до ТЦК.
Обставини справи
Військовозобов’язаний звернувся до суду з вимогою скасувати постанову територіального центру комплектування та соціальної підтримки від 4 вересня 2026 року № R741432, якою його притягнули до адміністративної відповідальності за частиною третьою статті 210-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення та наклали штраф у розмірі 17 000 гривень.
Підставою для притягнення до відповідальності стала інформація з Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов’язаних та резервістів. За результатами вивчення реєстрових відомостей ТЦК встановив, що чоловік не прибув за викликом у строк та місце, зазначені в повістці, чим порушив вимоги статті 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
Водночас позивач наполягав, що не отримував жодної повістки про виклик до ТЦК ані особисто, ані поштовим зв’язком, ані будь-яким іншим способом. За його твердженням, йому не були відомі номер повістки, дата її складення, дата і час виклику, а також місце, до якого він мав прибути.
Чоловік звертав увагу, що оскаржувана постанова не містила конкретних відомостей, які давали б можливість встановити обставини адміністративного правопорушення. Зокрема, у ній не зазначили номер повістки, дату її оформлення, дату та час виклику, конкретне місце прибуття, спосіб вручення або направлення повістки, дату її отримання та докази ознайомлення з нею. Також у постанові не було визначено конкретної дати вчинення правопорушення.
При цьому позивач не заперечував, що 1 вересня 2026 року через електронний кабінет призовника, військовозобов’язаного та резервіста подав заяву про неоспорювання порушення і згоду на притягнення до адміністративної відповідальності за його відсутності.
Свої дії він пояснював необхідністю врегулювати порушення, інформація про яке відображалася в застосунку «Резерв+». За словами чоловіка, це було потрібно для усунення пов’язаних із таким статусом негативних наслідків та отримання можливості оформити бронювання від мобілізації.
Після винесення постанови, 4 вересня 2026 року, він сплатив 8 500 гривень, тобто половину суми накладеного штрафу. Факт оплати підтверджувався відповідною квитанцією.
Позивач зазначав, що після врегулювання порушення відомості про його розшук були скасовані, що надало можливість продовжити процедуру працевлаштування та бронювання.
Суд встановив, що після сплати штрафу 4 вересня були подані документи, необхідні для працевлаштування та бронювання чоловіка як працівника. Із військово-облікового документа станом на 14 вересня 2026 року вбачалося, що він оновив облікові дані та отримав бронювання.
Водночас позивач вважав, що факт подання заяви про неоспорювання порушення та добровільна сплата штрафу не усувають необхідності перевірити законність притягнення його до адміністративної відповідальності.
Основним аргументом позову стала відсутність доказів належного оповіщення про виклик до ТЦК.
Чоловік посилався на пункт 41 Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 2024 року № 560.
Відповідно до цього положення, у разі надсилання повістки поштовим зв’язком належне оповіщення має підтверджуватися відомостями або документами поштового оператора про отримання відправлення, відмову від його отримання або відсутність особи за відповідною адресою у передбачених законодавством випадках.
На переконання позивача, сам по собі запис у державному реєстрі про неявку до ТЦК не доводить ані належного виклику, ані вини військовозобов’язаного.
Тому він просив суд скасувати постанову про адміністративне правопорушення, закрити відповідне провадження у зв’язку з відсутністю складу правопорушення та зобов’язати ТЦК повернути сплачені 8 500 гривень.
Відповідач був належним чином повідомлений про розгляд справи, однак відзиву на позов і витребуваних судом матеріалів не подав.
Позиція та висновки суду
Дослідивши матеріали справи № 552/9269/26, Київський районний суд міста Полтави встановив, що 30 листопада 2024 року ТЦК сформував повістку № 586815. Надалі цю повістку було скасовано у зв’язку з явкою особи.
Попри це, 4 вересня 2026 року тимчасовий виконувач обов’язків начальника ТЦК виніс постанову про притягнення військовозобов’язаного до адміністративної відповідальності за частиною третьою статті 210-1 КУпАП.
Підставою для постанови стали реєстрові відомості про неприбуття особи за викликом до територіального центру комплектування та соціальної підтримки.
Суд підтвердив, що позивач подав через електронний кабінет заяву, у якій визнав правопорушення та погодився на притягнення до адміністративної відповідальності за його відсутності, а також сплатив 8 500 гривень штрафу.
Однак під час перевірки законності оскаржуваної постанови суд зосередив увагу на доказах належного повідомлення військовозобов’язаного про виклик.
Передусім суд послався на частину другу статті 19 Конституції України, яка зобов’язує органи державної влади та їх посадових осіб діяти виключно на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією і законами України.
Відповідно до пункту 1 статті 247 КУпАП необхідною умовою притягнення особи до адміністративної відповідальності є наявність події та складу адміністративного правопорушення. При цьому відповідні обставини мають бути підтверджені доказами.
Суд також звернувся до статті 280 КУпАП, яка покладає на орган або посадову особу, що розглядає справу про адміністративне правопорушення, обов’язок з’ясувати, чи було вчинено правопорушення, чи винна конкретна особа, чи підлягає вона відповідальності, а також інші обставини, необхідні для правильного вирішення справи.
За статтею 251 КУпАП доказами можуть бути фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку встановлюються наявність або відсутність правопорушення, винність особи та інші юридично значущі обставини.
Крім того, суд врахував положення статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України щодо доказів в адміністративному судочинстві та частини другої статті 77 цього Кодексу, яка покладає обов’язок доведення правомірності рішення суб’єкта владних повноважень на відповідача.
Окремо суд проаналізував вимоги мобілізаційного законодавства щодо виклику військовозобов’язаних.
Абзац перший частини першої статті 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» передбачає обов’язок громадян прибувати за викликом до територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строк і місце, визначені повісткою, зокрема для взяття на військовий облік, визначення призначення на особливий період та направлення на медичний огляд.
Пункт 27 Порядку № 560 визначає цілі, з якими громадян можуть викликати до ТЦК під час мобілізації. До них належать взяття на військовий облік, проходження медичного огляду для визначення придатності до військової служби, уточнення персональних та військово-облікових даних, а також призов на військову службу під час мобілізації та відправлення до місць проходження служби.
Водночас пункт 41 цього Порядку встановлює способи підтвердження належного оповіщення військовозобов’язаного або резервіста.
У разі особистого вручення повістки таким підтвердженням можуть бути особистий підпис про її отримання, відеозапис вручення або ознайомлення з її змістом, відеозапис доведення акта відмови від отримання повістки, а також відеозапис відмови військовозобов’язаного від спілкування з уповноваженою особою.
Якщо повістку направлено поштою, належне оповіщення підтверджується отриманням відправлення за інформацією або документами поштового оператора.
Також передбачені випадки, коли особа вважається належно оповіщеною за наявності у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати відправлення або про відсутність адресата за відповідною адресою. При цьому враховується адреса, повідомлена військовозобов’язаним ТЦК під час уточнення облікових даних, або адреса його задекларованого чи зареєстрованого місця проживання, якщо іншу адресу він не повідомляв.
Суд також застосував положення Правил надання послуг поштового зв’язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 15 березня 2009 року № 270, з урахуванням змін, внесених постановою уряду від 8 жовтня 2024 року № 1147.
Зокрема, пункт 82 Правил передбачає, що рекомендовані листи з позначкою «Повістка ТЦК» вручаються особисто адресату.
Якщо адресата немає за зазначеною адресою, працівник поштового зв’язку інформує його за наявним номером телефону та/або залишає у поштовій скриньці повідомлення про надходження рекомендованого листа.
Якщо протягом трьох робочих днів після інформування адресат не з’явився для отримання відправлення, працівник поштового зв’язку проставляє відмітку про відсутність адресата за зазначеною адресою. Така відмітка засвідчується підписом працівника та відбитком поштового пристрою, після чого лист не пізніше наступного робочого дня повертається відправнику.
Застосовуючи наведені положення до обставин справи, суд встановив, що матеріали не містять доказів належного направлення позивачеві повістки № 586815 від 30 листопада 2024 року та повідомлення його про дату і час прибуття до ТЦК.
Зокрема, відповідач не довів отримання чоловіком повістки, її належного вручення через поштового оператора «Укрпошта» або наявності підтвердженої відмови від отримання відповідного відправлення.
За таких обставин суд дійшов висновку, що належне оповіщення військовозобов’язаного про необхідність прибуття до ТЦК у визначені повісткою місце та строк не доведено.
Суд зазначив, що неприбуття позивача до ТЦК за відсутності належного виклику не утворює складу адміністративного правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 210-1 КУпАП.
Крім того, суд встановив істотні недоліки самої постанови про адміністративне правопорушення.
У ній не було наведено достатнього опису фактичних обставин, які дозволяли б встановити конкретну подію правопорушення. Зокрема, не зазначено номер і дату повістки, дату виклику, строк, у який повинен був прибути чоловік, та конкретне місце прибуття.
На думку суду, за відсутності таких відомостей неможливо перевірити, чи існував у позивача обов’язок з’явитися у визначене місце та строк, чи мала місце неявка і коли саме могло бути вчинене адміністративне правопорушення.
Оцінюючи доказування вини, суд послався на статтю 62 Конституції України та статтю 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких обвинувачення не може ґрунтуватися на припущеннях, а сумніви щодо доведеності вини повинні тлумачитися на користь особи.
Також суд врахував правову позицію Верховного Суду, викладену в постанові від 8 липня 2020 року у справі № 463/1352/16-а.
Верховний Суд зазначив, що принцип презумпції невинуватості застосовується і у справах про адміністративні правопорушення. Усі сумніви щодо події правопорушення та винуватості особи тлумачаться на її користь, а недоведені подія та вина повинні прирівнюватися до доведеної невинуватості.
Суд наголосив, що відповідно до частини другої статті 77 КАС України саме на суб’єкта владних повноважень покладається процесуальний обов’язок довести правомірність ухваленого ним рішення.
Натомість під час винесення оскаржуваної постанови ТЦК не з’ясував усіх фактичних обставин, як того вимагає стаття 280 КУпАП.
Зокрема, не було встановлено, чи належно повідомили військовозобов’язаного про надходження повістки, чи виконав працівник поштового зв’язку всі необхідні дії для її вручення та якими доказами поза розумним сумнівом підтверджуються обізнаність чоловіка про виклик до ТЦК і його ухилення від явки.
Оцінивши матеріали справи за критеріями належності, допустимості, достовірності та достатності, суд констатував відсутність доказів, які відповідали б вимогам статті 251 КУпАП та об’єктивно підтверджували обставини вчинення позивачем адміністративного правопорушення.
У підсумку суд дійшов висновку, що порушення чоловіком вимог частини першої статті 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» не доведене належними й достатніми доказами.
Відповідно, у його діях відсутній склад адміністративного правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 210-1 КУпАП.
Чому суд не зобов’язав ТЦК повернути сплачений штраф
Окремо суд розглянув вимогу позивача про повернення 8 500 гривень, які він сплатив на виконання постанови про адміністративне правопорушення.
Попри встановлену відсутність складу правопорушення та наявність підстав для скасування постанови, суд не задовольнив цю частину позову.
Свою позицію він обґрунтував тим, що положення частини третьої статті 286 КАС України не надають правових підстав для зобов’язання відповідача повернути сплачені кошти в межах відповідного провадження.
Водночас пункт 3 частини третьої статті 286 КАС України прямо передбачає повноваження місцевого загального суду як адміністративного скасувати рішення суб’єкта владних повноважень і закрити справу про адміністративне правопорушення.
Саме цей спосіб судового захисту суд застосував у справі.
Поновлення строку оскарження та питання судового збору
Суд також розглянув питання поновлення строку звернення з адміністративним позовом.
Позивач пояснював пропуск строку технічними труднощами, які виникли 16 вересня 2026 року під час завершення електронного подання позову.
Дослідивши надані докази, суд визнав ці причини поважними та дійшов висновку про наявність підстав для поновлення строку оскарження постанови ТЦК.
Окрему увагу суд приділив питанню судового збору, сплаченого позивачем під час звернення до суду.
У мотивувальній частині рішення зазначено, що чоловік сплатив 665,50 гривні судового збору, що підтверджувалося платіжною інструкцією від 16 вересня 2026 року.
Суд проаналізував положення статей 132 і 139 КАС України щодо судових витрат, а також статей 1 і 7 Закону України «Про судовий збір», які регулюють правову природу судового збору та підстави його повернення.
Крім того, суд врахував Порядок повернення коштів, помилково або надміру зарахованих до державного та місцевих бюджетів, затверджений наказом Міністерства фінансів України від 3 вересня 2013 року № 787.
Важливе значення для вирішення цього питання суд надав Рішенню Конституційного Суду України від 9 вересня 2026 року № 10-р(II)/2026.
Посилаючись на пункт 8.3 цього Рішення, суд зазначив, що законодавець не передбачив справляння судового збору у справах про оскарження постанов про накладення адміністративного стягнення.
Конституційний Суд України дійшов відповідного висновку за результатами конституційно узгодженого тлумачення положень частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» у взаємозв’язку з частиною другою статті 55 Конституції України.
З огляду на це суд роз’яснив позивачеві право звернутися з окремим клопотанням про повернення сплаченого судового збору.
При цьому в резолютивному за змістом роз’ясненні мотивувальної частини рішення суд зазначив суму 665,60 гривні, тоді як раніше в тексті рішення сплачений збір визначено в розмірі 665,50 гривні.
Рішення суду
За результатами розгляду Київський районний суд міста Полтави частково задовольнив адміністративний позов військовозобов’язаного.
Суд поновив строк оскарження постанови ТЦК від 4 вересня 2026 року № R741432, скасував постанову про притягнення чоловіка до адміністративної відповідальності за частиною третьою статті 210-1 КУпАП та закрив провадження у справі про адміністративне правопорушення у зв’язку з відсутністю його складу.
Водночас у задоволенні решти позовних вимог, зокрема щодо зобов’язання ТЦК повернути 8 500 гривень сплаченого штрафу, суд відмовив.
Рішення може бути оскаржене безпосередньо до Другого апеляційного адміністративного суду протягом десяти днів із дня його проголошення.
Якщо апеляційну скаргу не буде подано, рішення набере законної сили після закінчення строку апеляційного оскарження. У разі подання апеляційної скарги, якщо рішення не буде скасовано, воно набере законної сили після завершення відповідних процесуальних процедур апеляційного перегляду.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER та WhatsApp, сторінку у Facebook, в Instagram та в Х, щоб бути в курсі найважливіших подій.
